Це було в грудні місяці, а весілля дочки ми відгуляли всього чотири місяці тому, в кінці літа. Дочка вийшла заміж за сина голови нашої сільради, ми їм зробили таке весілля, що все село заздрило. Наталя наша пішла жити до свого чоловіка, бо зять Павло був єдиним сином у своїх багатих батьків.
Що-що, а свати наші і справді були дуже багатими людьми. Ми теж не бідні, але до них нам дуже далеко. За щастя дочки ми дуже раділи, були впевнені, що тепер її чекає безбідне, щасливе життя, а нас – багато внуків.
І тут ввечері, якраз на Андрія, хтось постукав у двері, а коли ми відчинили, то побачили заплакану Наталю. Ні в той вечір, ні на наступні дні, вона нам так і не розповіла, що там у них трапилося. Дочка повторювала лише одну фразу: “Туди я більше не повернуся”.
Зять, наче, хлопець непоганий був. Щоправда, ми його мало знали, бо зустрічалися наші діти всього кілька місяців, а потім Павло прислав старостів, ми з сватами все узгодили, і одружили їх.
Я чомусь думаю, що причиною всіх негараздів в сім’ї дочки стала мама Павла. У свахи дуже складний характер, її все село боїться, люди стороною обходять, такий злий язик жінка має.
Те, що дочка повернулася додому, було не єдиним сюрпризом. Через кілька днів вона повідомила нам, що чекає дитину. Я зраділа, подумала, що тепер точно діти помиряться, але Наталя навіть чути про це не хотіла.
З Павлом вони розлучилися. Але в селі нічого від людей не сховаєш, і коли вже всі дізналися, що дочка моя в цікавому положенні, сваха моя почала по селі очорнювати мою Наталю – всім говорила, що дитина не від її Павла.
Але Бог добрий, у нас народився внук. За іронією долі дитина була схожа на зятя як дві краплі води. Щоб там по селі не говорила сваха, ніхто не сумнівався, що батьком мого онука є саме Павло.
Свати мої, та й їхній син – люди гонорові, ніяких спроб миритися вони не робили. Мій чоловік наполягав, щоб Наталя першою йшла до чоловіка миритися, та дочка навіть слухати про це не хотіла. І я її в цьому підтримувала, я б теж не пішла до цих високомірних людей.
Ми хоч і не такі багаті, як вони, але дочку у себе ми прихистили, онука допомогли ростити. А рік тому дочка хорошого чоловіка зустріла, заміж вийшла. І в цьому році нам ще одного онука подарувала. Виглядає вона щасливою, а що нам більше треба.
І ось коли у дочки все владналося, з’явився колишній зять разом з своєю мамою. Він вирішив визнати батьківство старшого сина Наталі.
Дочка коли онука народила, вони вже були розлучені. Павло дитину не признав, Наталя записала хлопчика на своє прізвище і рахувалася матір’ю-одиначкою. А тепер, коли вона вдруге вийшла заміж, її чоловік хоче всиновити старшого сина. У них вже справа йде до завершення.
І могло бути всім щастя. Так ні! Колишній зять опам’ятався і почав мутити воду. От що тепер робити? У них же всюди зв’язки є, боюся, що вони просто так цю справу не залишать і не дадуть дочці спокою. Але що робити, теж не розумію.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.