Вечір у спальному районі Києва видався напрочуд задушливим.

Оксана саме розкладала по тарілках запашні голубці, які готувала за рецептом своєї мами, сподіваючись, що бодай сьогодні за вечерею пануватиме мир.

Але спокій тривав недовго.

Двері кухні відчинилися з таким гуркотом, що кришталеві келихи в серванті жалібно задзвеніли.

На порозі стояла Валентина Степанівна — свекруха, чий погляд міг би заморозити Дніпро посеред липня.

— Оце підпишеш зараз же, або збирай свої лахи і щоб духу твого тут не було! — свекруха кинула на стіл пластикову папку.

Вона приземлилася прямо біля тарілки з голубцями, забруднивши край білого паперу соусом.

Оксана завмерла, відчуваючи, як серце починає калатати.

— Валентино Степанівно, що це таке? Ми ж щойно сіли вечеряти, — дівчина простягнула руку до папки, але свекруха різко забрала її.

— Не чіпай! Це шлюбний контракт. Нотаріус склав його за моєю вказівкою. Ти офіційно відмовляєшся від будь-яких претензій на цю квартиру. Назавжди.

— Але як це? Ми зі Святославом уже рік як одружені. Я тут живу, я вкладаю сюди свою душу, свою зарплату.

— Ой, подивіться на неї! — Валентина Степанівна єхидно скривилася. — «Вкладає вона»! Твої шматки по всіх кутках розкидані, у ванній дихнути нічим від твоїх кремів, а на кухні тепер пахне якимись заморськими приправами, а не нормальним домашнім обідом! Ти думала, що прийшла на все готове в «сталінку» на Печерську і станеш тут господинею?

Оксана кліпала очима, намагаючись стримати сльози.

Вони зі Святославом справді оселилися тут після весілля.

Вона намагалася бути ідеальною невісткою: щосуботи — генеральне прибирання, щовечора — гаряча вечеря.

Вона навіть мовчала, коли свекруха без стуку заходила до їхньої кімнати о сьомій ранку.

— Я ж намагаюся допомагати. Я ж люблю вашого сина.

— Любиш? — свекруха присіла навпроти, примруживши очі. — А де ти збираєшся дітей прописувати? У моїй квартирі? Щоб потім через них тут прописатися назавжди?

— Але Святослав теж тут власник, це і його дім.

— Його дім? — голос Валентини Степанівни став льодяним. — Послухай мене уважно, дорогенька. Ця квартира оформлена на мене. Я її отримала, я за неї податки платила десятиліттями, поки ти ще в дитячий садок ходила десь у своєму райцентрі. А ти вирішила, що печатка в паспорті робить тебе співвласницею київської нерухомості?

Оксана розгублено дивилася на свекруху.

Святослав ніколи не згадував про юридичні тонкощі.

Вона була переконана, що це їхнє спільне родинне гніздо.

— Я не претендую на власність. Просто ми ж одна родина.

— Родина — це рід, — відрізала свекруха. — А ти — чужа людина, яка сьогодні є, а завтра знайде собі іншого. Якщо ти справді кохаєш мого сина, то цей папірець для тебе нічого не значить. Підпишеш — доведеш, що тобі потрібен Святослав, а не його квадратні метри. Не підпишеш — значить, ти звичайна мисливиця за спадком.

У цей момент у передпокої почувся звук ключів.

Святослав повернувся з офісу.

— Мамо, Оксано, ви що тут, змову готуєте? — він зайшов на кухню, втомлено посміхаючись.

— Святику, синку, ми тут з Оксанкою про майбутнє розмовляємо, — свекруха вмить перетворилася на лагідну матір. — Сідай, я тобі вже на столик накрила.

Оксана подивилася на чоловіка, чекаючи на захист, але він лише кивнув і почав їсти, навіть не помітивши напруги в повітрі.

— Святе, твоя мама хоче, щоб я підписала шлюбний договір, де я відмовляюся від прав на житло, — тихо сказала Оксана.

— А, ну так, — він навіть не відірвався від тарілки. — Мама казала про це. Це ж просто формальність, Оксан. Мама переживає, вона стара людина. Підпиши, щоб їй було спокійно. Нам же це не заважатиме жити, правда?

Серце Оксани стиснулося. Виходить, він знав.

Він обговорював це за її спиною і погодився.

— Але, Святославе, якщо ми колись розлучимося, я залишуся просто на вулиці. Без нічого. Навіть без відшкодування за той ремонт, на який я брала кредит!

— Хто каже про розлучення? — він нарешті підвів очі. — Ти що, вже збираєшся йти від мене? Якщо ні — то яка різниця, що там написано? Не роби проблеми на порожньому місці. Мама права: якщо любиш — підпишеш.

Того вечора Оксана підписала договір.

Вона вірила, що це ціна її спокою і кохання.

Але вона помилялася.

Наступного дня маски було скинуто остаточно.

— Оксано! — пролунав крик із вітальні. — Ти чому мої квіти полила водою з-під крана? Я ж казала, що треба відстояною! Ти хочеш, щоб мої орхідеї пропали?

— Вибачте, я забула. — Оксана вибігла з кухні. — Я зараз пересаджу.

— Хто тобі дозволив торкатися моїх рослин? — свекруха стояла, вперши руки в боки. — Ти тут не господарка! Ти тут — на пташиних правах. Запам’ятай це. Одна помилка — і поїдеш до своєї мами в село першою ж електричкою.

Дівчина здригнулася.

Раніше Валентина Степанівна робила зауваження ввічливо.

Тепер вона наказувала. Договір став для неї ліцензією на постійні докори та повчання.

Через тиждень ситуація погіршилася.

Свекруха заборонила Оксані готувати вечерю:

— Від твоїх смажених страв у мене печія! І взагалі, ти занадто багато олії переводиш. Будеш їсти те, що я приготую, або купуй собі окрему плитку в кімнату!

Святослав на всі скарги дружини лише відмахувався:

— Оксано, не бери в голову. Мама просто звикла бути головною. Потерпи. Це ж її квартира.

«Її квартира».

Це словосполучення стало головним аргументом у будь-якій суперечці.

Оксана відчувала себе не дружиною, а бідною родичкою, яку тримають з милості.

Останньою краплею став день народження Святослава.

Оксана вирішила зробити сюрприз — замовила дорогий торт-мус із екзотичними фруктами, про який він давно мріяв.

Вона витратила половину премії, щоб порадувати чоловіка.

Коли вона повернулася з роботи, торта в холодильнику не було.

— Валентино Степанівно, а де торт? — запитала вона, передчуваючи біду.

— Викинула, — спокійно відповіла свекруха, перемикаючи канали на телевізорі. — Там суцільна хімія і барвники. Я зварила Святику компот із сухофруктів, спекла пиріг, це набагато корисніше.

Оксана відчула, як усередині все захололо.

— Як викинула? Я віддала за нього півтори тисячі гривень! Це був подарунок!

— А хто тобі дозволив витрачати сімейні гроші на таку дурню? — свекруха нарешті повернулася до неї. — Краще б за комуналку доплатила. Ти ж тут воду ллєш від ранку до вечора!

Коли прийшов Святослав, Оксана кинулася до нього зі сльозами, але він лише роздратовано кинув портфель:

— Оксан, ну чого ти знову починаєш скандал? Мама краще знає, що мені можна їсти. У мене організм чутливий. І взагалі, мама каже, що ти останнім часом зовсім розперезалася.

— Я розперезалася? Святе, вона викинула мій подарунок! Вона ображає мене щодня!

— Знаєш що, — він подивився на неї холодними очима, які раніше здавалися такими рідними. — Мама права. Ти не цінуєш того, що ми для тебе робимо. Може, тобі дійсно варто трохи пожити в батьків? Подумати над своєю поведінкою?

Світ Оксани згас у ту саму мить.

Чоловік, якого вона захищала перед подругами, якого вважала своєю опорою, виганяв її з дому в його ж день народження.

— Святе, ми ж сім’я, — прошепотіла вона.

— Сім’я — це я і мама, — тихо сказав він, повторюючи слова, які, мабуть, вклала йому в голову Валентина Степанівна. — А ти просто додаток, який не зміг прижитися.

Оксана збирала речі вночі.

Руки тремтіли, коли вона складала у валізу весільну сукню — символ надії, яка виявилася пасткою.

Свекруха стояла в дверях і контролювала кожен рух:

— Постільну білизну не бери, це я купувала. І рушники залиш — вони дорогі, львівські.

Святослав навіть не вийшов із кімнати, щоб попрощатися.

Минуло три місяці.

Оксана жила в орендованій кімнатці на околиці міста.

Вона схудла, очі згасли, а кожна розмова з мамою закінчувалася плачем.

Але свекруха продовжувала звонити.

— Оксанко, привіт! — голос Валентини Степанівни був медовим. — Слухай, Святик каже, що ти там зовсім засумувала. Може, прийдеш на вихідних? Квартиру треба помити, вікна після зими занехаяні. Ти ж знаєш, у мене спина болить. Ми ж родина, треба допомагати!

І Оксана йшла. наче пороблено.

Вона мила підлогу, де ходив Святослав, готувала борщ, який їла свекруха, і прала білизну чоловіка, який навіть не дивився в її бік.

— От бачиш, — казала свекруха, спостерігаючи за роботою невістки. — Можеш же бути нормальною, коли захочеш. Може, колись і дозволимо тобі повернутися назовсім. Якщо доведеш, що знаєш своє місце.

Місце. Її місце було на колінах біля брудного порогу.

Одного разу, відтираючи плиту, Оксана почула розмову свекрухи по телефону:

— Та ні, Надійко, Оксана — це так, тимчасовий варіант. Зараз Святик познайомився з дівчиною з дуже хорошої київської сім’ї. Батько — прокурор, квартира на Липках. Не те що ця. Скоро будемо розлучати їх офіційно.

Оксана замерла з ганчіркою в руках.

Усе стало на свої місця.

Весь цей час її використовували як безкоштовну прислугу, поки шукали «вигіднішу партію».

Вона мовчки піднялася, кинула ганчірку біля свекрухи, яка від несподіванки впустила телефон, і пішла до виходу.

— Ти куди? — закричала Валентина Степанівна. — А вікна хто домиє? Ти ж договір підписала! Ти нам винна за проживання!

Оксана не обернулася. Вона вийшла на вулицю, вдихнула на повні легені свіже повітря і відчула, як пасма, якими вона сама себе прив’язала до цієї родини, нарешті зникли.

На столі в її кімнатці лежала копія того самого шлюбного контракту.

Оксана взяла його і повільно розірвала на дрібні шматочки.

Вона розуміла: папір розірвати легко.

Набагато важче зібрати до купи власну гідність, яку вона дозволила розтоптати.

Вона втратила рік життя, втратила гроші та ілюзії.

Але вона знайшла найголовніше — розуміння того, що любов не вимагає відмов від прав, а сім’я не будується на страху перед виселенням.

Цієї ночі вона вперше спала спокійно.

А за вікном шумів Київ — місто, де серед мільйонів вікон обов’язково знайдеться те, де її чекатимуть не через квадратні метри, а через те, що вона просто є.

Наступного дня став телефонувати Святослав, він вибачався, казав, що мама говорила неправду і просив її повернутися.

Чоловік обіцяв, що зробить все, щоб мама більше до них не приходила, щоб вони жили окремо своє щасливе життя. Кащав, що щиро кохає, просить зберегти сім’ю, бо такої іншої він не знайде.

Оксана клала телефон, на повідомлення не відповідала, вона не хотіла такого більше життя.

Але хіба не можна пробачити, якщо чоловік свою помилку зрозумів, вибачився і хоче жити разом далі, адже наче й не погано вони жили, якби не його мати?

Як ви вважаєте, чи варто підписувати шлюбні договори?

Чи є це захистом майна, чи першим кроком до руйнування довіри в сім’ї?

І якщо чоловік чи дружина просить підписати шлюбний договір, чи варто тоді взагалі жити з ним? Це, виходить, що тобі не довіряють?

Фото ілюстративне.