У селі Вербове осінь завжди приходила з запахом мокрої землі, яблук і картопляного бадилля. За хатою Марії Семенівни город спускався до невеликої річечки, а далі починалися луки, над якими вранці довго лежав білий туман. Біля старої груші стояли мішки, у відрі чекала дрібна картопля, а сама господиня сиділа на перевернутому ящику й долонею витирала чоло. Колись вони з чоловіком викопували цей город за два дні. Тепер чоловіка вже не стало, доньки давно жили далеко, а Марія Семенівна щоосені виходила на свої сім соток сама.

— От скажіть мені, Господи, навіщо я вас стільки насадила городу? — бурмотіла Марія, перебираючи бульби. — Весною думала: дітям передам. А кому передавати? Одна за океаном, друга в Італії. Ще й засміють: мовляв, мамо, ми там картоплю в магазині купуємо.

Із сусіднього городу озвалася Ганна Петрівна:

— Маріє, ти знову сама копаєш? Я ж казала: поклич мого Романа, він мотоблоком пройде.

— Та вже половину зробила. Нащо хлопця від роботи відривати?

— От ти така все життя! Нащо просити, нащо турбувати… А потім до вечора ледве до хати дійдеш.

Марія випросталася й глянула на рядки.

— Ще три залишилося.

— Залиш на завтра.

— Завтра дощ передають.

— Картопля від тебе не втече.

— А дощ спитає, чи мені зручно?

Ганна засміялася, та Марія вже не відповідала. Вона дивилася на свою хату: білі стіни, зелена хвіртка, виноград під вікном, дві старі яблуні. Усе було доглянуте, чисте, своє. Тільки ввечері в хаті ставало надто тихо.

Того дня вона занесла два відра картоплі до комори, помила руки, переодягнулася й поставила чайник. На холодильнику під магнітом висіла фотографія старшої доньки Оксани. Та вже одинадцять років мешкала в Канаді, мала чоловіка й двох дітей. Молодша, Наталя, жила неподалік Болоньї. Вона теж мала сім’ю, працювала й додому приїздила раз на кілька років.

Марія взяла телефон і довго дивилася на ім’я Оксани.

— Ну що я втрачаю? Рідна дитина…

Вона натиснула виклик.

— Мамочко, привіт! Я зараз маю хвилин двадцять. Як ти?

— Добре, доню. Картоплю копаю.

— Сама?!

— А з ким? Ганна допомогла трохи. Та я не про картоплю хотіла.

— Щось сталося?

— Ні. Не лякайся. Я подумала… Може, ти мене до себе забереш? Не назавжди. Хоч на кілька місяців. Зиму перебути. Я давно онуків не бачила. Та й тебе обійняти хочеться.

Оксана замовкла.

— Мам, до Канади?

— А куди ж? До тебе.

— Ти це серйозно?

Марія стиснула телефон.

— А чого мені жартувати? Паспорт маю. Трохи грошей відклала. Хату Ганна догляне. Курей їй віддам на зиму. Я вам не заважатиму. Можу їсти готувати, дітей зустрічати, прибирати. Я ж не лежатиму на дивані.

— Мамочко, справа не в тому, будеш ти прибирати чи ні. Тут усе зовсім не так просто.

— А що складного? Я ж до доньки їду, не до чужих.

Оксана важко видихнула.

— Ми орендуємо невелике житло. У дітей одна кімната на двох, у нас своя, ще є маленька вітальня. Тобі доведеться спати там. Вранці всі встають у різний час. Я на роботу, Максим теж, діти до школи. Увечері всі втомлені. Ти уявляєш собі Канаду з фотографій: гарні вулиці, великі магазини, озера. А наше життя — це робота, дорога, рахунки, покупки й знову робота.

— Я багато місця не займаю.

— Мам, я знаю. Але тут справа ще й у витратах. Продукти дорогі, транспорт недешевий. А якщо тобі раптом знадобиться допомога фахівців? Для людини, яка приїхала на певний час, усе може бути дуже складно й дорого.

Марія мовчала.

— Я свої гроші маю, — нарешті сказала вона. — Пенсію відкладаю. Ти не думай, що я на вашу шию хочу сісти.

— Я так не думаю!

— А звучить саме так.

— Мамо, я просто пояснюю реальність. Ти сама просила.

— Просила забрати мене до себе. А не рахувати, скільки я з’їм.

— Ну навіщо ти так?

Марія подивилася на чайник, який давно вимкнувся.

— Добре, доню. Я зрозуміла. Біжи до своїх справ.

— Мам, не ображайся.

— Не ображаюся. Картоплю ще треба перебрати.

Вона завершила розмову, хоча Оксана ще щось говорила. За кілька хвилин Марія вийшла на подвір’я, сіла на лавку й довго дивилася, як із яблуні падає жовтий лист.

Ганна визирнула через паркан.

— Чого сидиш? Чай пила?

— Перехотілося.

— З донькою говорила?

— Говорила.

— Ну?

Марія підвелася.

— Ходи, Ганю, дам тобі мішок картоплі. Цього року добра вродила.

— Маріє, я про доньку питаю.

— А я про картоплю відповідаю.

Уночі Марія довго не спала. Вітер терся гілками сливи об дах, у коридорі цокав старий годинник, а на кухонному столі лежав телефон. Близько одинадцятої вона все-таки взяла його й знайшла Наталин номер.

— Мамусю? Ти чого так пізно?

— У тебе ж раніше зараз.

— А, точно. Я ще на кухні. Павло з роботи скоро прийде. Як ти?

— Та все добре. Сьогодні картоплю докопала майже.

— Тільки не кажи, що сама.

— Ганна трохи помогла.

Марія помовчала.

— Наталочко, я хотіла тебе дещо попросити.

— Кажи.

— Може, я до тебе приїду на зиму?

У слухавці дзенькнула чашка.

— До Італії?

— Доню, у мене лише дві доньки. Одна в Канаді, друга в Італії. Куди мені ще проситися?

— Мам, а Оксана що сказала?

— А до чого тут Оксана?

— Ти їй уже дзвонила.

Марія насупилася.

— Вона тобі встигла розповісти?

— Написала, щоб я тобі подзвонила.

— Не треба мене передавати одна одній, наче торбу.

— Мамо, ніхто тебе не передає.

— Тоді скажи прямо: можна приїхати чи ні?

Наталя довго мовчала.

— Мамусю, я дуже хочу тебе бачити. Правда. Але ти маєш зрозуміти, як ми тут живемо. У нас квартира невелика. Софійці чотирнадцять, їй треба вчитися. Марко працює за комп’ютером у кімнаті, бо іншого місця немає. Я виходжу з дому рано, повертаюся ввечері. Павло теж цілими днями зайнятий. Ти залишатимешся сама.

— Я й у Вербовому сама.

— Там у тебе Ганна через паркан, магазин за п’ятнадцять хвилин, церква, знайомі, город. Ти знаєш кожну стежку. А тут вийдеш з будинку й навіть не знатимеш, куди йти. Мови ти не знаєш.

— Навчуся казати «добрий день» і «дякую». Мені багато не треба.

— А якщо треба буде кудись поїхати? Я не зможу щоразу відпроситися з роботи. Тут за житло платимо багато, за світло, за все інше. Продукти теж недешеві.

— І ти про гроші.

— Бо це життя, мамо.

Марія підвелася й почала ходити кухнею.

— Я вам обом роками банки передавала, сушені гриби, квасолю, рушники, горіхи. Коли ви приїжджали, я курку різала, пироги пекла, постіль найкращу стелила. Ніколи не казала: «Доню, цього місяця яйця дорогі, не приїжджай». А потім ви поїхали за кордон і про мене забули.

— Мамо, це зовсім інше.

— Чим?

Наталя не відповіла одразу.

— Тим, що ти була у своїй хаті. А ми тут самі ще не стали такими господарями, якими ти нас уявляєш.

Марія зупинилася.

— То я вам заважатиму?

— Я боюся, що тобі самій буде погано. Ти думаєш: приїду до доньки, щовечора сидітимемо разом. А я прийду додому втомлена, поставлю вечерю, перевірю, що треба дітям, підготую все на завтра — і вже пізно. Ти сидітимеш біля вікна й чекатимеш мене так само, як зараз чекаєш наших дзвінків.

— Але хоч бачила б тебе.

— А я почувалася б винною, що привезла маму за стільки кілометрів і не маю для неї часу.

Марія повільно сіла.

— А якби я була вам потрібна з онуками, ви знайшли б місце?

— Мамо…

— Скажи чесно.

— Коли діти були малі, так, нам було б легше з твоєю допомогою. Але я не хочу кликати тебе як безплатну помічницю.

— А як маму?

Наталя тихо відповіла:

— Як маму я хочу тебе бачити. Але на кілька тижнів, коли зможу взяти відпустку. Не на всю зиму.

Марія витерла щоку краєм хустини.

— Добре. Тепер і тебе зрозуміла.

— Мамусю, не плач.

— Я не плачу. Цибулю чистила.

— О пів на дванадцяту?

Марія мимоволі всміхнулася.

— От бачиш, яка ти розумна. Все помічаєш.

— Я приїду навесні.

— Приїдеш — буде добре.

— Мам…

— Іди, доню. Чоловік твій скоро повернеться.

Марія поклала телефон на стіл, вийшла до сіней і відчинила двері. Над городами стояла тиха темрява. Десь далеко гавкав пес, пахло вогкою землею й яблуками, складеними в ящики під навісом.

На ґанку стояли її гумові чоботи, біля стіни — сапа, кошик і два порожні мішки. Усе чекало її. Тільки доньки чекали десь дуже далеко.

Наступного ранку Ганна застала Марію на городі. Та вже зрізала сухі стебла біля квасолі й складала їх у купу.

— Ти сьогодні з самого ранку тут?

— А де мені бути?

— Наталі дзвонила?

Марія кинула оберемок на землю.

— Дзвонила.

— І?

— В Італії дорого.

Ганна сперлася руками на паркан.

— А в Канаді?

— Ще дорожче.

— Ой, Маріє…

— Не треба мене жаліти.

— А я й не жалію. Я зараз через паркан перелізу й дам тобі роботи за двох, якщо будеш бурчати.

Марія засміялася крізь сльози.

— Та йди вже сюди. Треба буряк вибрати.

Ганна прийшла з відрами. Вони працювали майже до обіду. Марія складала великі буряки окремо, дрібні — в інший кошик, час від часу випростовувалася й дивилася на дорогу.

— Чого виглядаєш? — спитала Ганна.

— Та нікого.

— Доньок?

— З Канади автобус сюди не ходить.

— А з Італії?

— Ганю, не починай.

Після обіду Марія пішла до комори. На полицях рівними рядами стояли банки з огірками, помідорами, сливами, яблучним повидлом. У полотняних торбинках лежала сушена м’ята, у коробці — горіхи. Вона перебрала все й дістала дві порожні картонні коробки.

На одну написала: «Оксані». На другу: «Наталі». Поклала по рушнику, сушені яблука, горіхи. Потім зупинилася.

— І що я роблю?

Вона сіла на низенький ослінчик.

— Їм там усе дорого, а я знову думаю, що передати.

Марія просиділа хвилину, підвелася й почала складати гостинці далі. Увечері зателефонувала Оксана.

— Мам, ти на мене сердишся?

— Ні.

— Я весь день думаю про нашу розмову.

— А я весь день буряк копала.

— Мамочко, послухай мене. Я не сказала, що не хочу тебе бачити.

— Ти сказала, що у вас дорого, мало місця й вам буде складно.

— Бо я злякалася. Ти сказала «на зиму», а я одразу почала рахувати все наперед. Я мала спочатку сказати, що скучила.

Марія мовчала.

— Мам?

— Слухаю.

— Я справді скучила. Просто наше життя тут не таке, як здається з фотографій. Коли я надсилаю тобі світлину біля озера, ти бачиш озеро. А не бачиш, що ми їхали туди один вільний день за два місяці. Коли показую святковий стіл, ти не бачиш, як потім рахую витрати до наступної виплати.

— Я ж не просила багатства.

— Знаю. Ти просила нас.

Марія прикрила очі.

— От саме.

— Давай зробимо інакше. Не всю зиму. Приїдеш до нас на три тижні влітку. Я заздалегідь візьму вільні дні. Ми підготуємо місце, усе сплануємо. Я хочу не просто поселити тебе у вітальні, а побути з тобою.

— Три тижні?

— Для початку. А далі побачимо.

— Треба подумати.

— Тепер ти мене не береш?

У голосі Оксани почувся сміх. Марія теж усміхнулася.

— А я жінка зайнята. У липні огірки підуть.

— Мам!

— Добре, добре. Подумаю.

За годину подзвонила Наталя.

— Мамо, Оксана сказала, що запросила тебе на літо.

— Ви там раду сімейну створили?

— Створили. Без тебе.

— Дуже зручно.

— Не сердься. Я теж хочу запропонувати. Приїдеш до мене восени на два тижні. Я візьму вільні дні.

— А ціни?

— Нікуди не подінуться.

— А місця мало.

— Посунемося.

— А якщо мені знадобиться допомога?

— Заздалегідь усе з’ясуємо й підготуємо. Тільки ти теж не їдь з думкою, що мусиш нам готувати, прибирати й сидіти вдома. Приїдеш гостею.

Марія сіла біля вікна.

— Наталочко, я вам не в гості хотіла.

Донька замовкла.

— Я хотіла хоч трохи пожити так, щоб уранці чути вас за стіною. Поставити чайник на всіх. Побачити, як онуки заходять додому. Посварити тебе, що без шапки вибігла. Мені не країни ваші потрібні.

— Я знаю, мамо.

— Тепер знаєш.

— Тепер знаю.

Наступного дня Марія винесла на подвір’я маленький столик, перебрала картоплю й відклала два мішки. Ганна знову визирнула через паркан.

— Кому стільки?

— Один Олесі віддам, у неї троє дітей. Другий тобі.

— А собі?

— У мене ще чотири.

— А донькам за кордон? Вони не приїдуть до тебе гостювати?

Марія засміялася.

— Ні. Вони кажуть, там усе є.

— То хоч горіхів передаси?

— Уже склала.

— От знала!

Вони обидві засміялися. Увечері Марія повісила біля холодильника два аркуші. На одному Оксана написала дати, коли чекатиме її в Канаді. На другому Наталя великими літерами вивела: «Мамо, наступної осені ти наша».

Марія довго дивилася на ці записи, потім вийшла на ґанок. За городом поволі сідав вечір. На яблуні залишалося кілька червоних яблук. Біля хвіртки шелестіло опале листя. У коморі стояла викопана картопля, під навісом сохла цибуля, а на кухні вистигав пиріг, половину якого Марія завтра понесе Ганні.

Телефон задзвонив.

На екрані висвітилася Оксана.

— Мам, що робиш?

Марія подивилася на темний город.

— Сиджу.

— Сама?

Марія усміхнулася.

— Поки сама.

— Давай тоді поговоримо.

— Давай, доню. Тільки сьогодні не про ціни.

— Домовилися. Розкажи, чи докопала картоплю.

— Докопала. І знаєш, яка цього року вродила! От приїхала б ти — сама побачила.

— Приїду.

— Не обіцяй просто так.

— Тоді скажу інакше: мамо, я постараюся приїхати.

Марія поправила хустину й тихо відповіла:

— Оце вже правда. Так мені більше подобається.

Вона ще довго сиділа на ґанку з телефоном біля вуха й розповідала доньці про картоплю, сусідчиних курей, яблука та стару грушу, яка цього року раптом дала ціле відро плодів. А наступного ранку Марія прокинулася вдосвіта, відсунула фіранку й побачила над городом білий туман. Взула чоботи, накинула теплу кофту й вийшла надвір.

— Ну що, господарко, — гукнула через паркан Ганна. — Куди сьогодні?

Марія взяла кошик.

— Яблука збирати. Донькам насушу.

— Ти ж учора казала, що їм там усього вистачає!

Марія глянула на сусідку й усміхнулася.

— Усього, Ганю. Крім маминих яблук.

Марії на душі все ж важко було, бо вона розуміла, що вже немолода, з кожним днем їй все важче з ліжка вставати, знає, що скоро не осилить нічого самостійно. Так хочеться старіти серед дітей, бути з ними поруч, відчувати, що потрібна і мати підтримку найрідніших людей. Але дітям зараз не до неї. Вони чекають її лише, як тимчасову гостю, щоб навіть й набриднути не встигла їм.

А як би ви почувалися на місці Марії? Чи можна зрозуміти доньок, які боялися великих витрат, тісного житла й відповідальності за маму далеко від її дому? І що було б для вас важливішим у такій ситуації — звичне село, своя хата й город чи можливість хоча б кілька місяців прожити поруч із дітьми та онуками?

Фото ілюстративне.