– Ми обов’язково приїдемо до тебе, мамо, в найближчу суботу чекай, – зателефонував мені син.
Я на радощах стала готуватися до їхнього приїзду, адже я нарешті побачу і внуків. Останнім часом син з невісткою не дуже то і спілкувалися зі мною, все говорили, що часу у них немає, а тут самі в гості напросилися.
Я думала, вони за мною скучили, мене побачити хочуть, а вони за грошима приїхали, бо дізналися, що я дачу продала.
Син мені так прямо і сказав, що знає, що у мене є гроші, тому хоче, щоб я допомогла їм. І що я мала робити? Я свого сина взагалі не впізнаю, відколи він одружився, то дуже змінився.
Я все розумію, своя сім’я, дружина, діти, але ж я його рідна мама. Я не перестала його любити, а він наче забув про мене, йому від мене лише гроші потрібні.
Я дуже довго чекала на весілля сина. Думала, що він ніколи не одружується. Занадто довго він був у пошуку, все ніяк не міг вибрати собі дружину.
Але все ж таки знайшлася одна, яка змогла зробити його щасливим. Її звали Лариса. Дівчина була доволі красивою, і мій син закохався.
Але я відразу помітила, що характер у майбутньої невістки – не цукор. Проте нічого не стала говорити, головне, що сину вона подобається, і що у нього, нарешті, своя сім’я буде.
Після весілля молодята оселилися в мене. Жили ми нормально. Можливо, когось щось не влаштовувало, але ніхто не скаржився. Загалом жили без особливих непорозумінь, хоча я бачила, що Лариса ставиться до мене дуже прохолодно.
Невістка намагалася не перетинатися зі мною. На кухню ми виходили по черзі. Мені спочатку це видавалося дивним, але потім я звикла.
За допомогою до мене невістка зверталася рідко. Та й я не лізла в їхню сім’ю, хоча і мені багато чого не подобалося, та заради спокою і миру в родині я мовчала.
Почала нервувати тільки тоді, коли син став ставитися до мене точно так, як невістка. А який у мене був вихід? Просто чекати настання найкращих часів, не звертаючи уваги на дрібні непорозуміння. Так і жила, сподіваючись на краще.
Я знала, що син з невісткою хочуть жити окремо, вони постійно наголошували на тому, що збирають гроші, але квартира коштувала занадто дорого, і самі вони з цим завданням справитися не могли.
Вони почали підбивати мене, щоб я продала дачу та машину покійного чоловіка. Вона вже давно припадає пилом в гаражі і іржавіє.
Але я не могла цього зробити. Адже це була пам’ять про мого чоловіка, якого я дуже любила, разом нажите майно з чоловіком.
Але потім я все ж таки зробила необдуманий вчинок. Дуже хотілося щастя для дітей. Адже це для жінки найголовніше. Тож я подумала, що треба продати все. На дачу більше не їздитиму. Хоча вона знаходилася у чудовому місці. Поруч хвойний ліс, річка.
Для мене, як пенсіонерки, це було чудове місце відпочинку влітку. Але я все продала. Як на мене, то віддавала дешево, покупці знайшлися швидко.
Коли діти дізналися, що я все продала, вони сильно змінилися. Стали люб’язними. У мене почала радіти душа. І я віддала гроші.
Вони швидко придбали квартиру, таку яку хотіли. Ось тільки після цього вони перестали спілкуватись зі мною взагалі. З’їхали і навіть не телефонують мені щоб спитати як я почуваюся. Таке враження, що вони забули про нього.
Залишилась у своїй квартирі я одна. Дітей, онуків, дачі нічого немає. Так я могла б хоча городом займатись. Біля під’їзду сидіти я не люблю. Та й нема про що мені з сусідами розмовляти. Вони мають діти, онуки, зайняті усі.
Що мені тепер робити? Як жити? Де знайти себе? У кого була подібна ситуація, може, дасте пораду? Бо так виглядає, що моєму сину мама не потрібна.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
