«Твої батьки що, неноpмальні? Так будь-які інші б просто з розуму від щастя зійшли, якби їм таке на голову звалилося!
Чотирикімнатні апартаменти в центрі, їжу возять пакетами. Не треба думати, як жити на копійчану пенсію, ні про що не морочитися. Як сирки в маслі катаються, а всі ходять з кислими обличчями! », – допікала Антона на кухні Ліда. За матеріалами
Той скривившись, сказав:
– Ти вираження-то вибирай!
– Так вирвалося вже, не можу! Вся квартира упаковано за останнім словом. Машина посудомийна, а твоя мати сама тарілки миє! Питаю, навіщо, відповідає, що так звичніше. Побутову техніку до кінця так і не освоїли, складно хіба? Звикли до своєї давньої духовки, нова їм не в радість. Не знаю, якби мене до палацу після хатини привели, я б від щастя просто літала. А вони? – дивується Ліда.
Антон мовчав. Останнім часом батьки і правда ходили понурі. Він пам’ятав їх раніше. Два живчика, веселі, завжди щось розповідали, батько сипав історіями і анекдотами, мама весь час поралася на їх тісній кухоньці, яка немов сяяла в її присутності.
Тепер … Він мимоволі подумав про порівняння, яке недавно прочитав: «Як квітка, захоплена морозом. Зберегла форму, але не життя ». Що він зробив не так? Або може, у них якісь проблеми? Просто його присвячувати не хочуть. Мати з батьком, вони ж такі, завжди всім задоволені, якщо запитаєш, терплять до останнього.
Вивчили його, на ноги поставили. Звичайно, коли піднявся, про них відразу і згадав. Забрав їх з провінції, чого там киснути? Ні театрів, ні музеїв, ні розваг великих і медичного обслуговування толком немає. Город цей, де копошилися все літо, невтомно. Він все може їм купити, для чого надриватися?
Приїхав, відразу поставив перед фактом: так, переїжджаємо! Буде у вас і квартира шикарна, і машину батькові нову куплю, їжа хоч якась, не треба тут на шести сотках горбатитися, в загальному, все буде. Батьки заперечувати пробували. Але він наполіг. Вони і поїхали.
«Двушку» свою з садом продати не встигли, та він особливо і не квапив, гроші є, куди поспішати? Виставили на продаж, але поки справа була глухою.
– Чого ж вони тоді засмучуються? Треба з матір’ю один на один поговорити! А то вони як міцні горішки, ні за що не розколються! – подумав Антон перед тим, як піти з дружиною на вечерю в ресторан.
Тим часом його мати і батько, Коля і Оля, як їх всі знайомі та рідні звали, вийшли у двір. Оля зітхнула.
– До чого ж тут красиво! Чистота, все охороняється. Коль, а ти з сусідів-то з ким-небудь подружився?
– Та ні. Вони ж … Зайняті всі. Молоді, поспішають, біжать. Справи. Кому я потрібен, старий пень, – Коля тільки зітхнув.
– А пам’ятаєш, до нас все Степанівна ходила, в старому-то будинку? То за яйцями, то за хлібом. Старенька вже зовсім. А потім син їй привозив ягід різних, вона нам несла. І Віктор з сьомого поверху все шишками пригощав. Смачні такі, молочні. Ти ще у дворі, де дітвора грає, під горобиною з Ваською з п’ятого під’їзду в доміно грав, пам’ятаєш? – сказала Оля.
Чоловік стояв і дивився кудись у далечінь.
– Коля, може, з’їздити куди? Машина у тебе така гарна, не те що твоя колишня, руїна. Тоша ображається, що подарунок тобі зробив, а ти не катаєшся, все пішки, – спробувала підбадьорити його дружина.
– Так я б з радістю. Тільки … розгублююсь я тут. У нас же населення-то 30 тисяч було. Одна центральна дорога. Мікрорайони. Так в сад з тобою моталися. Ось і весь маршрут. І правила я знаю, звичайно. Тільки тут як летять машини з усіх боків, спробував я одного разу, не можу, боюся, можу не зорієнтуватися та в’їду куди. Або в мене. Якщо б молодими переїхали, то звичайно, освоївся б. А так не можу, – похитав головою Коля.
Вони повернулися додому.
– Квартира-то яка велика! Хоч на велосипеді по ній їдь! Я тут Лізка, двоюрідній сестрі відео відсилала, вона все ахала. Казала, як син нас любить, раз в такі хороми поселив, – посміхнулася Оля.
Але якось сумно у неї це вийшло. Тому що думка в голові бродила: повернутися б зараз в свою маленьку «двушку». Піти за насінням. І поїхати в сад! Діловито пообговорювати з сусідкою, яку капусту нині посадити і де. Поділитися рецептами.
– У Івановича-то нині, напевно, кабачків знову повно буде. У нього що не рік – так кабачки лізуть, як божевільні! Зате у нас гарбузи знатні … Були, – немов прочитавши її думки, встряв чоловік і знову замовк.
– Віра Іллівна, напевно, торфу знову замовила. Цікаво, а баба Марія буде нині грядки удобрювати? Он два роки тому удобрила, так земля як пух у неї стала! І малини знову наросте. Берізка наша там, красуня. Пам’ятаєш, все під яблонькою в альтанці чай пили? – знову почала розмову Оля.
– Досить! Не трави ти душу! Давай швидше! – і Коля поклав голову на коліна дружини …
– Теж сумуєш? Ех, не треба було нам їхати-то. Тільки Антошенька так старався. Все для нас зробив. Образився б. Та й онуки підуть потім. Правда, поки вони щось не квапляться. Але все одно, до сина ближче. Він же сказав, переїдете, будемо часто бачитися. А не раз в три місяці, – сказала Оля.
– І коли ти його в останній раз бачила, а? Місяць тому! Тому що у нього справи, все як колись. Та ні, я все розумію, не засуджую. І до нього ми можемо хоч кожен день їздити. Тільки він додому майже вночі завжди приїжджає. З Лідою сидіти? Так у неї теж все розписано. То вона на цей, фітнес. Те по всяких жіночих справах, салонам та ще куди. Припремся ми, два старих гриба і почнемо їй про кабачки розповідати? Воно їй треба? Ось так-то, – знову зітхнув Коля.
– Не звикли ми з тобою. Це ж як рослина. Одну пересадити – приживеться через час, а друга не зможе, зачахне. Все тут добре, але приросли ми, видно, Коля, до свого міста, нехай він і маленький та багато чого, як тут немає. До свого городу. Щоночі мені наш сад сниться, – вставила Оля.
Читайте також:Я ЗАНЕПОКОЇЛАСЯ, КОЛИ НЕЗНАЙОМА ЛЮДИНА НАБЛИЗИЛАСЯ ДО МЕНЕ. ЩО В НЬОГО НА ДУМЦІ? НЕВЖЕ ХТОСЬ ГОТОВИЙ ПРИЙТИ МЕНІ НА ДОПОМОГУ?
І тут пролунав дзвінок у двері. На порозі з букетом і пакетами стояв Антон. Обійми, поцілунки. І знову молодий чоловік звернув увагу на те, що зовсім знітилися його батьки. За столом зважився запитати начистоту. Довго підбирав правильні слова. Може, він образив їх? Або ще щось?
Люди похилого віку м’яли, але в врешті-решт, Колю прорвало. Став говорити. Про те, що не можуть вони більше тут жити. І дружина його підтримала.
– Їдемо ми, синку. Біжимо від того хорошого життя, яке ти подарував. Сил більше немає, вибач! Сил терпіти немає, тому! Зараз весна, садити будемо! Копати! На свіжому повітрі! Красиво тут, і квартира відмінна. Але не наше це все, вибач ти нас, рідний! Знаємо, як краще хотів, – сказали старі майже хором.
Антон вражено мовчав. Він намагався зрозуміти батьків і … не міг! Як можна хотіти в квартиру, яка маленька, обставлена по-старому? З таких апартаментів? Як можна їхати з міста, де життя б’є ключем, в цю глушину?
А потім він їх раптово зрозумів. Це … те ж саме, що йому повернутися назад! Йому там, у рідному містечку, тісно і нудно. І жити він там ніколи не зможе. Виходить, що для його мами і тата теж саме – тут!
– Я розумію … Ех, шкода. Але … Раз вирішили. Допоможу зібратися. Через тиждень поїдемо, – відповів Антон.
– А може, завтра? Субота ж. Ми швидко зберемося. А в неділю вже до себе там, в сад. Синок, можна завтра? Чи ти зайнятий будеш? – з надією заглядаючи йому в очі, запитала мама.
– Звичайно. Раз ви так хочете, давайте завтра! – і Антон поїхав до себе.
– Куди вони хочуть? До себе, в цю Тьмутаракань? І тому такі похмурі ходили? Нудьгували? Ні, точно ненормальні! Це хто ж біжить від хорошого життя? Вмepти! Кому розповім, не повірять. Щоб два пенсіонера звалювали з квартири, де джакузі, все виблискує, сяє і обставлено під зав’язку? Та будь-який би на їх місці виявитися хотів! – бігала взад-вперед по кімнаті Ліда, коли чоловік повідомив їй новинy.
– Це їх вибір. Може, даремно я їх потягнув ось так, нахрапом. Вони і правда звикли. Ну а ми що? Квартиру здавати будемо. Діти наpoдяться, їм залишиться. Або коли мама з татом надумають до нас. Хоча … Це навряд чи! – посміхнувся Антон.
А Коля і Оля всю ніч збиралися. Були в радісному передчутті. І все базікали. Як вони підуть до сусідів у гості. Як поїдуть в рідний і улюблений сад.
Коли березу побачили, розплакалися. Всі обіймали її. І довго сиділи на лавочці в альтанці. Потім заметушилися, справи треба було робити! І такі щасливі стали! Знайомі всі дивуються. Хтось крутить пальцем біля скроні. Але Коля і Оля задоволені. Що повернулися. Синок до них приїжджати буде. А будинок там, де сеpце …
