Мама мого чоловіка жила з його батьком в невеличкому містечку далеко від нас, а ми з Анатолієм мешкали в столиці, у нас двокімнатна квартира. Є у нас донька, якій 14 років, вона живе окремо в кімнаті.
Як тільки ми одружилися, від батьків чоловіка не мали зовсім ніякої допомоги, вони до нас не їздили ніколи, а ми до них приїжджали на великі свята, адже свекри самі нас запрошували на свята.
А коли ми приходили з малою дитиною, то лише поїмо і мама чоловіка каже, що в нас дитина дуже активна, бігає по квартирі, все чіпає руками, голосно говорить, сміється, просила постійно, щоб ми виходили з дитиною на вулицю, бо вона їм заважає відпочити і дивитися телевізор, хоча наша донька була така, як і всі діти, активна, але спокійна. Звісно, що діти скрізь бігають і все чіпають, але бабуся з дідусем уваги дитині зовсім не приділяли, були байдужі якось і до нас, і до нашої доньки.
А потім свекра не стало. Чоловік став частіше їздити до мами. А останнього разу приїхав і сказав, що його мама проситься, щоб ми забрали її до себе, бо її сумно одній. Я дуже здивувалася такій новині.
Я розумію, що мій чоловік – єдина дитина у неї, і ми доглядатимемо її. Але мамі чоловіка всього 63 роки, вона все робить сама, нещодавно ще на роботу ходила, здорова жінка. Щиро кажучи, я хочу жити окремо від батьків, та й куди ми її візьмемо? Могли б купити квартиру її тут, а там продати, але ми живемо в столиці, за квартиру мами чоловіка тут нічого не купиш. Я сказала, що, як мама буде старенька, ми, звісно її заберемо доглядати, але зараз не хочу, хочу жити спокійно.
Чоловік ще тиждень ходив незадоволений, ще й мамі розповів, адже я її телефоную, а вона телефон не бере. Хіба я щось зробила не так?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
