Текст опрацьований спеціально для видання Ukrainians.Today
Ось уже пів року щодня мені телефонує мама з села, просить, щоб я забрала її до себе в столицю. Пенсія мізерна, грошей на харчі не вистачає, ми живемо далеко, не допомагаємо їй зовсім. Я мовчки її слухаю, а потім кладу телефон. Після того не сплю всю ніч, лише плачу. Знаю, що завтра вона подзвонить знову, а я незнаю, що їй сказати
-Мама постійно телефонує з села. Останні пів року просить, щоб я забрала її до себе в столицю. Щодня плаче, говорить, що пенсія маленька. Ми далеко, а вона одна, має проблеми зі здоров’ям. Я кажу їй, мамо, куди я тебе візьму, мені і так важко, тиснемося під чужим дахом.
Після того, як Ліда ролучилася з чоловіком, живе сама з 10-річною донькою в орендованій маленькій однокімнатній квартирі, з поганим ремонтом. Отримує мізерні аліменти, працює адміністратором в спортивному клубі у будинку по сусідству. А тих грошей, що чоловік дає навіть на продукти не вистачає.
-Ми ледь кінці зводимо з донечкою. У чоловіка тепер новасім’я і дитина, ми йому геть не цікаві, наче чужі люди. Економимо геть на усьому, навіть на їжі.
М’ясо, фрукти і овочі Ліда лише донечці купує, речі намагається носити бережно, адже обновки може дозволити рідко. Стежить за акціями і розпродажами в магазинах – загалом, живе так, що не позаздриш. Головне – не хворіти донечці і їй і не впадати у відчай, завжди міркує вона. Вона знає, що на ній тримається усе і вона мусить триматися.
Мама Ліди живе в селі, далеко від доньки.
-Їй 62, за столичними мірками, ще не стара, але не любить, коли я їй про це говорю. Ображається: “Як це я не стара”. Вона звикла лише мені жалітися, що стара, здоров’я вже не те, особливо почала це розповідати останнім часом. Телефонує мені у січні, я кажу, що горло болить, я не можу говорити. А вона: ” Та що там у тебе, от в мене недавно таке було, що весь день в ліжку пролежала”. каже, що я ще молода і здорова, які у мене можуть бути проблеми.
Мама Ліди давно вже не працює. Подруг чи сусідів, з якими б вона спілкувалася теж не багато. Днями сидить біля телевізора.
-Якби у мене і своя квартира була, я ще б подумала чи забрати маму до себе. Людина вона не проста. З нею так важко, ніколи і нічим не могла я їй вгодити, а що вже говорити на старості. Ой не легко мені з нею буде.
Ліді зараз і з донькою вдвох важко, що вже казати про маму. У мами в селі гарна хата. Мама пропонує її продати, але Ліда і говорити про це не хоче, на ці гроші в столиці геть нічого не купиш, а так хоч якийсь дах над головою є, є куди повернутися, вразі чого.
– Так хоч повернутися туди можна буде, – інколи ледь не плаче вже в телефон Ліда.
– Мамо, ну ти сама подумай – куди я тебе заберу? У нас місця геть немає, однокімнатна квартира, дуже маленька, стара, розумієш? Іншу я не зможу оплатити, а донечка вже тут у школу ходить і робота моя близенько.
– Я й на кухні поживу, – стоїть на своєму мати.
Але житло – це це не єдине питання. Мамі потрібно медобслуговування, ліки, харчування. Пенсії, вона плаче, не вистачає їй – а як прожити на цю пенсію в столиці.
А утримувати ще й маму Ліда не може.
Подруга радить Ліді:
-Скажи, нехай сидить в селі і нічого не вигадує. У тебе і так проблем вдосталь. Їй до справжньої старості ще дуже далеко. Тобі потрібно доньку на ноги ставити, а не копійки рахувати. І як тільки починає плакати, кажи, що щось підгоріло, чи хтось телефонує і кидай телефон.
Ліда проплакала цілий вечір, незабаром буде телефонувати мама. А жінка в такому розпачі, навіть не знає, що їй сказати.
Передрук заборонено!
Заголовок, головне фото, текстові зміни – редакція Ukrainians.Today
Більше цікавих матеріалів на нашій сторінці у Facebook Ukrainians.Today
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!