fbpx
Breaking News
Коротенька, але нaдзвичaйно cильна Молитва святим Богоотцям Йоакиму та Анні, як покpoвителям сім’ї: про мир та злагоду у родинах, добре виховання дітей, про духовні блага і земний достаток
З чоловіком своїм я жила дуже погано. Про любов і мови не було. Ледве стримувала oгuду. Але розлучатися не наважувалася. Стpaшно було залишитися одній. Та одного разу я зустіла його… Він одружений. Почав приділяти мені знаки уваги. Я зроду такого не бачила
– Павлик, а xто така Антоніна?, – лягaючи спaти, Лариса не витpимала і запuтала про те, щo з моменту повеpнення Павла весь час її мyчило. Не дaвав спoкою лиcт: «Шановна Ларисо! Пише вам людина, яка нe може бaйдуже спoстерігати, як ваш чoловік oбманює вас з iншою жiнкою…»
Кoли Анна пpийшла на весiлля рідного брата oдна, я вiдчула, щoсь недoбре. Сестра вiддала Кості кoнверт з пoдарунком, пoсміхнулася і скaзала: – У Михайла нe вuйшло. Пoтім я бaчила, як вона pидала, рідні її заспoкоювали. Весiлля бyло на мeжі зpиву, я вiдчувала себе зaйвою на свoєму святі
Валентина Іванівна мовчки дивилася у вікно, а по щoках стiкaли сльoзи. Сьогодні її єдина дочка Настуся виходить заміж за гарного хлопця з блaгопoлучної сім’ї. І трeба б радіти, тільки оcь матері не запросили. – Мамо, ти так пoглaдшaла останнім часом, і змopшок стiльки стало. Рaптом вони розчаруються. Але ти не хвuлюйся, я тобі принесу всі весільні фотографії. Коли Настя йшла, вона залишила пакет. З нього cтиpчало тe сaме плаття, яке вони вибирали разом
Виховання дітей
Ось чому я перестала говорити своїй дитині «Давай швидше!». Варто прочитати усім батькам

Коли ви живете бoжевільним життям, кожна хвилина на рахунку. Ви відчуваєте, що повинні перевірити щось зі списку, уп’ястися в екран, або поспішати в наступне заплановане місце. І як би я не намагалася розподілити свій час і увагу, і скільки б різних завдань не намагалася вирішити – у мене все одно не вистачало часу, щоб все встигнути.

Такою було моє життя протягом двох бoжевільних років. Мої думки і вчинки контролювалися електронними повідомленнями, ринг-тонами, і наповненим вщерть розкладом. І хоча всіма фібрами душі мій внутрішній контролер хотів би знайти час для всіх справ в моєму перевантаженому плані, цього не виходило. Джерело

Так сталося, що шість років тому життя мене благословило спокійною, безтурботною, зупинись-і-понюхай-троянду, дитиною.

Коли мені потрібно було йти, вона насолоджувалася пошуком блискучої застібки в моїй сумці.

Коли мені потрібно було бути десь п’ять хвилин тому, вона вимагала пристебнути її іграшкову тварину до сидіння автомобіля.

Коли мені потрібно було швидко перекусити, вона не могла перестати говорити з літньою жінкою, схожою на її бабусю.

Коли у мене було тридцять хвилин, щоб добігти кудись, вона просила мене зупинити коляску, щоб приголубити кожну собаку, повз яку ми проходили.

Моя безтурботна дитина була благословенням, але я не помічала цього. Коли ти живеш бoжевільним життям, у тебе виробляється тунельне бачення з прогнозом тільки на порядок денний. І все, чого не можна було поставити галочку в розкладі, було марною тратою часу.

Читайте також: Якщо ви просто хочете грошей, то вони не прийдуть. Гроші завжди приходять на потреби. Коли у вас скромні потреби, у вас скромні доходи. Дуже сильна стаття про гроші, це варто прочитати кожному

Всякий раз, коли моя дитина змушувала мене відійти від розкладу, я думала про себе: «У нас немає на це часу». Отже, два слова, які я найчастіше говорила моїй маленькій любительці життя були: «Давай швидше».

Я починала свої пропозиції з них. «Давай швидше, ми запізнюємося!»

І закінчувала пропозиції ними. «Ми все пропустимо, якщо ти не поквапишся!»

Я починала свій день з них. «Поспішай і їж свій сніданок! Поспішай і одягайся!»

Я закінчувала свій день ними. «Швидше чисть зуби! Швидше лягай в ліжко!»

І хоча слова «скоріше» і «квапся» не особливо прискорювали дитину, я все одно говорила їх. Можливо, навіть частіше, ніж слова «Я люблю тебе».

Так, правда болюча, але правда лікує … і наближає мене до такого батьківства, якого б я хотіла.

В один доленосний день все змінилося. Ми забирали старшу дочку з дитячого садочка і виходили з машини. Це відбувалося не так швидко, як їй хотілося, і вона сказала своїй маленькій сестрі: «Яка ж ти повільна!» І коли вона схрестила руки на грyдях і з досадою зітхнула, я побачила в ній себе – і у мене всередині щось обірвалося .

Я була переслідувачем, що підштовхує, що тисне і квапить маленьку дитину, яка просто хотіла насолоджуватися життям.

Я прозріла і ясно побачила, як шкодить моє поквапливе існування дітям.

Хоча мій голос тремтів, я подивилася в очі дитині і сказала: «Мені дуже шкода, що я змушую тебе поспішати. Мені подобається, що ти не поспішаєш, і я хочу бути більше схожою на тебе».

Обидві дочки здивувалися моєму xворобливому визнанню, але обличчя молодшої освітилося схваленням і прийняттям.

«Я обіцяю бути більш терплячою», – сказала я і обняла свою сяючу дочку.

Вигнати з мого лексикону слово «поквапся» було досить легко. Що було насправді складно – так це набратися терпіння, щоб чекати мою неквапливу дитину. Щоб допомогти нам обом, я почала давати їй трохи більше часу на підготовку, коли нам доводилося кудись їхати. Але іноді, незважаючи на це, ми все одно спізнювалися. Тоді я вмовила себе, що буду запізнюватися тільки ці кілька років, поки вона не підросте.

Коли ми з дочкою йшли пішки або ходили в магазин, я дозволяла їй задавати темп. І коли вона зупинялася, щоб помилуватися чимось, я проганяла думки про плани з голови і просто спостерігала за нею. Я помічала такі вирази її обличчя, яких я раніше ніколи не бачила. Я вивчала цятки на її руках і то, як її очі примружується під час посмішки.

Я бачила, як інші люди відгукуються на неї, коли вона зупиняється, щоб поговорити з ними. Я бачила, як вона вивчала цікавих комашок і красиві квіти. Вона була спостерігачем. Ось тоді я, нарешті, зрозуміла – вона була подарунком для моєї напруженої до межі душі.

Я дала обіцянку пригальмувати майже три роки тому. І до цих пір для того, щоб жити в уповільненому темпі, мені доводиться докладати чималих зусиль. Але моя молодша дочка є живим нагадуванням про те, чому я повинна продовжувати спроби. І вона часто нагадує мені про це.

Якось під час відпустки ми вирушили удвох на велосипедах до намету з фруктовим льодом. Захоплено милуючись крижаною вежею, ми сіли за столик. Раптом я побачила занепокоєння на її обличчі. «Треба поспішати, мамо?»

Я мало не заплакала. Можливо, шрами поспішного життя ніколи не зникають повністю. Я зрозуміла, що у мене був вибір. Я могла б сидіти і журитися, думаючи про те, скільки разів в житті я підганяла її … або я могла б відсвяткувати той факт, що сьогодні я намагаюся робити по-іншому.

Я вирішила жити сьогоднішнім днем.

«Не поспішай, мила. Тільки не поспішай», – сказала я м’яко. Її обличчя миттєво посвітлішало і плечики розслабилися.

І так ми сиділи пліч-о-пліч і базікали про все на світі. Були навіть моменти, коли ми сиділи мовчки, просто посміхалися один одному, милуючись околицями і звуками навколо нас.

Я думала, що моя дитина збиралася з’їсти все до останньої краплі, але коли вона дісталася майже до кінця, вона простягнула мені ложку кристаликів льоду з солодкого соку. «Я зберегла останню ложку для тебе, мамо», – сказала дочка з гордістю.

Коли я дозволила Крижинка доброти вгамувати мою спрагу, я зрозуміла, що тільки що уклала угоду усього життя.

Я дала моїй дитині трохи часу … і замість, вона віддала мені свою останню ложку і нагадала, що смак стає солодшим, і любов приходить легше, коли перестаєш так мчати по життю.

І тепер, чи буде це поїдання фруктового льоду, збирання квітів, пристебування ременя безпеки, розбивання яєць, пошук морських черепашок, розглядання сонечок або просто прогулянка, я не буду говорити: «У нас немає на це часу!» Тому що, по суті , це означає: «У нас немає часу, щоб жити».

Зупинитися, щоб насолодитися простими радощами повсякденному житті – це єдиний спосіб жити по-справжньому.

Повірте мені, я дізналася це від провідних світових експертів з радості життя – наших дітей.

Related Post