Над київськими дахами зависла густа груднева ніч, розрізана холодним світлом неонових вивісок.

У квартирі на Оболоні повітря було таким густим від пари, що здавалося, його можна різати ножем.

Ольга, жінка з тонким поглядом, у якому застигла вікова втома, стояла біля кухонного острова.

Перед нею розгорталася справжня баталія: величезна каструля з овочами, децибели шкварчання м’яса в духовці та нескінченні миски з напівфабрикатами.

Вона готувала вже десять годин.

Спина перетворилася на одну суцільну больову точку, а пальці набрякли від постійного контакту з сіллю та водою.

— Олю, ти вже закінчила з холодцем? — Остап, її чоловік, зайшов на кухню, випромінюючи святковий спокій.

Він був у новому пуловері, пахнув дорогим одеколоном і тримав у руках телефон, який без упину вібрував від сповіщень.

— Майже, Остапе. Але я вже не відчуваю ніг. Може, ти допоможеш мені хоча б винести сміття і протерти підлогу? — Ольга навіть не підняла голови, боячись, що якщо зупиниться, то просто впаде.

— Ой, ну не починай! Я ж тільки-но сів за планшет, треба ж розіслати вітання партнерам. Слухай, я тут подумав. Завтра ж перше січня, свято святе! Чого нам сидіти вдвох як сичі? Я зателефонував братові, кумам, мамі своїй. Сказав, щоб до другої години дня всі були у нас. Людей п’ятнадцять буде. Погуляємо, як у старі добрі часи!

Ольга повільно поклала ніж на дошку.

Вона відчула, як у висках починає пульсувати.

— Ти запросив п’ятнадцять людей? На завтра? Остапе, я мріяла про один-єдиний день тиші. Я хотіла просто дивитися у вікно і нічого не різати і не готувати. Я виснажена.

— Ну що ти за людина така — «нудна»! — Остап невдоволено скривився, наливши собі склянку соку. — Сім’я — це ж головне. Мама так чекає цього обіду. Ти ж майстриня, тобі що, важко доварити ще трохи картоплі? Не псуй свято своїм ниттям. Ми ж українці, гості в хаті — Бог у хаті!

Він пішов у вітальню, залишивши Ольгу в оточенні брудних каструль та глибокої, чорної образи, яка почала повільно заповнювати її душу.

Ранок зустрів Ольгу не запахом кави, а нудотним усвідомленням того, що її чекає другий раунд кухонного господарства.

Поки Остап висипався після новорічної ночі, вона вже стояла біля плити, знову щось смажачи, заправляючи та виставляючи.

Рівно о 14:00 квартира наповнилася шумом.

Гості ввалилися галасливим натовпом.

Брат Остапа з дружиною Ніною, яка прийшла з порожніми руками, але великими претензіями, троє їхніх дітей, які миттєво почали стрибати на світлому дивані, та, звісно, пані Людмила — свекруха, чий прихід завжди нагадував інспекцію податкової служби.

— Олю, щось ти сьогодні зовсім не святкова. Лице сіре, сукня стара, — пані Людмила замість привітання критично оглянула невістку. — Треба ж тримати себе на висоті, мій Остапчик заслуговує на гарну жінку поруч.

Ольга лише кивнула, приймаючи важкі пальта й намагаючись знайти для них місце в шафі.

Вона почувалася не господинею, а прислугою в дорогому готелі, де клієнти забули про чайові.

За столом панував хаос.

Остап розливав настоянку, виголошував тости за «найкращу родину у світі» та приймав похвали за чудовий стіл.

— Остапе, ну ти й господар! Яка закуска, які реберця! — вигукував кум, втираючи жирні руки серветкою.

Ніхто не бачив, як Ольга вставала кожні п’ять хвилин.

Принести соус, замінити попільничку, подати чисті тарілки, налити дітям сік, витерти розлитий компот.

Вона не з’їла жодного шматочка — шлунок стиснувся в тугий вузол від нервового перенапруження.

Ніна, ліниво копирсаючись у салаті, раптом голосно промовила:

— Олю, а що це за салат? Майонез якийсь важкуватий. Я зараз лише корисне харчування маю, мені таке не можна. Невже важко було зробити щось легке, на оливковій олії?

— Я врахую це наступного разу, Ніно, — тихо відповіла Ольга, змиваючи чергову порцію жиру з тарілок на кухні.

— І огірки в олів’є занадто крупно нарізані, — додала пані Людмила, підливаючи собі наливки. — Я тобі тисячу разів казала: треба різати так, щоб кожен шматочок був як перлина. А в тебе — як для худоби.

Катастрофа сталася ближче до вечора.

Діти Ніни, озброєні пластиковими мечами, влаштували битву посеред вітальні.

Один із них, не втримавши рівновагу, влетів у старовинну гірку.

Почувся дзвін, від якого в Ольги аж похололо на душі.

На підлозі лежали уламки витонченої дорогої кришталевої вази — єдиної речі, що залишилася їй від покійної бабусі.

Ця ваза пережила багато, переїзди та голод, але не витримала байдужості однієї січневої вечірки.

— Ой, Назарчику, ти не забився? — Ніна миттєво підбігла до сина, навіть не глянувши на розбиту річ. — Олю, прибери тут швидше, а то дитина ще поріжеться!

Ольга стояла над осколками, які виблискували в світлі гірлянд як холодні сльози.

— Це була бабусина ваза. Вона була мені дорожча за все в цьому домі, — її голос був настільки тихим, що гості ледь почули його.

— Та годі тобі, Олю! — Остап, хитаючись, підійшов до неї. — Не роби трагедії з посуду. Завтра підемо на ринок, купимо тобі десяток таких. Не псуй людям настрій своїм кислим обличчям! Празник же, посміхнися!

— Купимо нову? — Ольга підняла на нього очі, в яких вперше за багато років спалахнув не вогонь гніву, а холодний лід остаточного рішення. — Ти справді думаєш, що все на світі можна просто купити й замінити?

— Та звісно! Не перебільшуй! Налий краще куму!

Ольга мовчки зібрала осколки.

Вона відчувала, як разом із цим кришталем усередині неї розсипалося щось набагато важливіше — віра в те, що її люблять, що її поважають, що вона взагалі існує для цих людей.

Гості не поспішали. Вже дев’ята вечора, а пані Людмила почала розповідати чергову повчальну історію про те, як вона в молодості встигала і працювати, і тримати дім у стерильності, і догоджати чоловікові, «не те що нинішні молодиці».

Ольга пішла на кухню.

Мийка була забита брудним посудом так, що води не було видно.

Скрізь — липкі плями, крихти, залишки їжі. Вона подивилася на свої червоні, роз’їдені мийним засобом руки.

Потім — на відображення у вікні.

Там була жінка, яку вона ледь впізнавала.

Тінь, додаток до плити, безкоштовна прибиральниця.

Вона поклала рушник, який не впускала з рук весь день. Це не був жест люті.

Це був жест звільнення.

Вона акуратно склала його і поклала на край столу.

Зайшовши в спальню, вона дістала стару валізу.

Почала складати туди найнеобхідніше: документи, декілька теплих речей, фотографію бабусі.

Остап зайшов у кімнату, коли вона застібала блискавку.

— Олю? Ти що, вирішила білизну перебирати в розпал вечірки? Покинь це, там Ніна хоче чаю з тортом!

— Торт у холодильнику. Чайник на плиті. Навчишся користуватися кнопкою, Остапе.

— Ти про що? — він нахмурився, намагаючись зрозуміти зміст її слів.

— Я йду.

— Куди?! Гості ж у хаті! Мама ще тост не виголосила! Що ти таке надумала?

Ольга випрямилася. Вона стала вищою, спокійнішою, ніби скинула з плечей важку залізну ковдру.

— Я йду до сестри. Або просто в ніч. Мені все одно. Остапе, я п’ятнадцять років була твоїм «невидимим фронтом». Я готувала, прибирала, терпіла образи твоєї мами і твою повну глухоту до мого болю. Сьогодні розбили єдину річ, яку я цінувала, і ти навіть не помітив моїх сліз. Ти бачиш у мені не дружину, а зручний сервіс.

— Але ми ж сім’я! Як ти можеш так усе кинути? — він почав підвищувати голос, намагаючись викликати в неї почуття провини.

— Сім’я — це там, де людина має ім’я, а не посаду «господині». Ти хочеш традицій? Чудово. Відсьогодні перше січня — це день, коли ти сам миєш посуд за своїми друзями. А я буду святкувати там, де мене почують.

Вона взяла валізу і вийшла у вітальню.

Гості принишкли.

Свекруха здивовано підняла окуляри:

— Олю? Куди це ти зібралася? Посуд не митий, гості не напоєні чаєм! Що за невихованість?

Ольга зупинилася біля дверей.

Вона подивилася на свекруху, потім на Ніну, яка вже знімала на телефон цей «скандал».

— Пані Людмило, ви так часто казали, що ви ідеальна господиня. Острів — у вашому розпорядженні. Покажіть клас. А я більше не обслуговую ваші апетити.

Двері зачинилися.

Холодне нічне повітря було свіжим, і Ользі вперше за багато років стало легко дихати.

Остап спочатку лютував. Він дзвонив Ользі, залишав гнівні повідомлення, звинувачував її в егоїзмі.

Але через три дні гнів змінився на розпач.

Квартира перетворилася на звалище.

Залишки їжі почали пахнути, чистий одяг закінчився, а мама, пані Людмила, після однієї спроби помити гору посуду заявила, що в неї «суглоби», і поїхала до себе.

Він приїхав до сестри Ольги через тиждень.

Змучений, небритий, із дешевим букетом квітів.

— Олю, повертайся. Вдома все не так. Я не знаю, де ключі від комори, я не вмію вмикати ту кляту пральну машину.

— Тобі не вистачає мене чи функціоналу, який я виконувала, Остапе? — Ольга сиділа в кріслі, читаючи книгу. Вона виглядала свіжою, її очі знову світилися.

— Мені не вистачає тебе. Я вперше залишився один у тому безладі й зрозумів, що ти тягла все це на собі щодня. Я сприймав твою працю як повітря — помічав лише тоді, коли воно закінчилося.

— Я не повернуся до старої моделі життя, Остапе. Якщо ти хочеш, щоб я була поруч, правила змінюються. Жодних нав’язаних гостей без моєї згоди. Жодних образ від твоєї мами — ти сам будеш ставити її на місце. Побут ділимо порівну. І перше січня наступного року ми проведемо в горах. Тільки ми двоє. Жодних кумів, жодних кришталевих ваз і жодних кухонних марафонів.

Остап мовчав довго.

Він дивився на свої руки, потім на Ольгу.

Він зрозумів, що або він визнає її право на життя, або втратить її назавжди.

— Я згоден, — прошепотів він. — На все згоден.

Минув рік.

Першого січня Ольга та Остап сиділи на терасі невеликого дерев’яного будиночка в Карпатах.

Навколо — лише засніжені смереки та кришталева тиша гір. На столі стояло два горнятка запашного чаю та проста випічка, яку вони готували разом.

Остап обійняв дружину за плечі.

— Знаєш, — сказав він, вдихаючи морозне повітря. — Виявляється, щоб відчути щастя, не треба накривати столи на двадцять осіб. Треба просто навчитися бачити того, хто поруч із тобою.

Ольга посміхнулася, притулившись до нього.

Вона знала, що шлях до цього спокою був важким, але вона більше ніколи не дозволить нікому розбити її внутрішній кришталь. Вона була жінкою, яка повернула собі власне ім’я.

А ви теж зараз не святкуєте з родичами, не кличете в гості рідних людей?

Чи таки потрібно головні свята зустрічати з родиною, щоб берегти українські традиції гостинності, які були у наших бабусь та мамів?

Фото ілюстративне.