— Олено, ну то як, коли почнемо розв’язувати питання з материними боргами?

Запитання зависло у важкому повітрі орендованої хрущовки, настільки ж сумне, як і холодні залишки поминальної куті на столі.

Олена заціпеніла, стискаючи в руці вологу ганчірку.

Їй здавалося, що після виснажливого дня поминок, після цього нескінченного тужливого ритму прощання, вже ніщо не зможе завдати сильнішого смутку. Вона помилялася.

— Про які борги ви кажете, тітко Галю? — голос дівчини прозвучав глухо, наче належав комусь іншому.

— Про звичайнісінькі, Оленко. Грошові. Твоя мати, Світлана, хай спочиває з миром, залишилася мені винна триста тисяч гривень.

Тітка Галина, молодша сестра покійної, сиділа на краєчку дивана, підібгавши губи.

Її обличчя, зазвичай повне та добродушне, зараз здавалося витесаним із сухого дерева.

Вона нервово крутила в руках старий ридикюль із замінника шкіри, куплений на розпродажі ще років десять тому.

Чоловік Олени, Андрій, який саме вийшов із кухні, насупився.

— Галино Іванівно, ви зараз серйозно? Ми тільки-но з цвинтаря повернулися.

— А коли мені про це казати, Андрію? — тітка злетіла підборіддям догори. — Завтра? Чи на сороковини? А мені синові з навчанням допомагати треба. Мені ці гроші з неба не впали. Я їх сестрі рідній давала. Раз її немає, значить, спадкоємиця відповідає. Все по закону.

Олена повільно опустилася на табурет.

Триста тисяч. У пам’яті виринула остання зустріч із матір’ю місяць тому.

Світлана, загорнута в аромат дорогих парфумів, у новій дублянці з вишуканим хутром, забігла на кілька хвилин.

«Оленко, сонечко, — щебетала вона, цьомаючи доньку в щоку нафарбованими губами, — ти вже вибач, до онука ніколи заїхати. Справи, знаєш. А у вас тут скромненько так. Але чистенько. Добре, побігла я!»

І зникла. Як і завжди.

Немов уся її материнська функція звелася до коротких візитів, після яких у квартирі надовго залишався шлейф чужого, яскравого життя, до якого Олена не мала стосунку.

— Звідки така сума? — вичавила з себе Олена.

— А ти думала, дублянка ця модна, в якій вона ходила, з неба впала? А поїздка в Карпати минулого року? А телефон цей останньої моделі? — тітка Галя почала загинати пальці. — Я їй давала потроху. То десять тисяч, то тридцять. Думала, віддасть. Вона ж казала, що квартиру на тебе перепише. Ось я і вважала, що з квартири й повернеться. А ти в спадок вступаєш, так?

— Вступаю, — кивнула Олена. У спадок — цією крихітною однокімнатною квартирою, яку вони з Андрієм купили в кредит п’ять років тому. Мати, втративши чергове орендоване житло через несплату, переїхала до них рік тому. «Тимчасово, доню, поки не влаштуюся». Це «тимчасово» так і не закінчилося до її останнього подиху.

— Ну от і все, — з полегшенням видихнула тітка. — Оформиш документи й повернеш. Можеш навіть частинами.

— Галино Іванівно, ця квартира належить нам, — спокійно втрутився Андрій. — Ми за неї ще вісім років іпотеку платитимемо. Від Світлани Петрівни тут залишилися лише її особисті речі та косметика.

Обличчя Галини Іванівни витягнулося від подиву.

— Як це — ваша? Вона ж казала.

— Вона багато чого казала, — гірко всміхнулася Олена. — Казала, що знайде роботу і з’їде. Казала, що з Тарасиком, онуком своїм, посидить бодай раз, поки ми на городі в батьків пораємося. Все казала. Тільки нічого не робила.

— Але гроші ж були! — тітка Галя схопилася на ноги. — Вона позичала у мене! Ось, — вона витягла з сумки пом’ятий зошит у клітинку. — Ось усі розписки! Кожна дата, кожна сума! Все зафіксовано!

Андрій взяв зошит і почав гортати сторінки.

Олена впізнала знайомий материн почерк — розмашистий, з пишними завитками.

«Я, Фролова Світлана Петрівна, беру в борг у своєї сестри Зінченко Галини Іванівни двадцять тисяч гривень на купівлю зимового одягу, зобов’язуюсь повернути протягом року».

Наступна розписка була через чотири місяці. Потім через два. Суми ставали дедалі більшими.

— Ця квартира — єдине житло для нас і нашого сина, — сказав Андрій, закриваючи зошит і повертаючи його жінці. — Ми не можемо її продати. І вільних трьохсот тисяч у нас немає. Навіть десяти тисяч немає після того, як ми оплатили всі ритуальні послуги.

— Та як це немає? — вигукнула тітка Галя. — Матір твою утримували, прощання ось влаштували, пишне!

— Ми не утримували, а прихистили, — поправив Андрій. — А прощання влаштували таке, яке належить за християнським звичаєм. Гідний, але без розкоші.

— Тітко Галю, я не буду платити ці борги, — тихо, але непохитно промовила Олена. Вона звела очі на родичку. — Це її борги. Не мої.

— Та як ти смієш?! — тітка притиснула руку до серця. — Це ж твоя мати! Остання воля, можна сказати!

— Остання воля, тітко Галю, викладається у заповіті. А вона залишила лише пачку розписок вам на кухонному столі. Це її помилки. Її свідомий вибір. Чому я маю за нього розплачуватися власним життям?

— Тому що ти донька! — патетично вигукнула Галина Іванівна. — Ти маєш шанувати її пам’ять!

Олена засміялася. Холодно і безрадісно.

— Пам’ять? Яку саме пам’ять я маю шанувати? Як вона в мої дев’ять років «позичила» у мене з копілки гроші, які я збирала на омріяний плеєр, і так і не повернула? Чи як забула забрати мене з дитсадка, і я до дев’ятої вечора сиділа на ґанку з охоронцем під дощем? Або, можливо, як на мій випускний не з’явилася, бо в неї було чергове «доленосне» побачення? Яку саме пам’ять ви пропонуєте мені вшанувати, продавши дах над головою мого сина?

Тітка Галя розгублено закліпала очима.

Вона явно не очікувала такої відсічі від завжди тихої та ввічливої Олени.

— Та ти невдячна! — нарешті знайшлася вона. — Тобі соромно має бути! Соромно! Я в суд подам! Я всім розкажу, яка ти бездушна!

— Подавайте, — Андрій встав і відчинив вхідні двері. — Юристи вам пояснять, що борги успадковуються лише в межах вартості майна, що переходить у спадок. А оскільки жодного майна Світлана Петрівна не залишила, крім боргів, то і стягувати немає з чого. До побачення, Галино Іванівно.

Тітка схопила свою сумку, просичала щось про «змію, пригріту на грудях» і вилетіла з квартири, гучно гримнувши дверима.

Олена сиділа не рухаючись. Андрій підійшов і обняв її за плечі.

— Ти все правильно зробила. Не карай себе.

— Вона ж сестра її, рідна людина.

— Вона така ж жертва її безвідповідальності, як і ти, Олено. Просто ти усвідомила це ще дитиною, а тітка Галя — лише тепер.

Минув тиждень. Тітка Галя розгорнула бурхливу діяльність.

Вона обдзвонила всіх далеких і близьких родичів, розписуючи в барвах, як племінниця-мільйонерка виставила її, бідну вдову, за поріг і відмовилася повернути «кровні заощадження».

Телефон Олени розривався від дзвінків.

Телефонувала двоюрідна тітка з Вінниці, троюрідний дядько з Полтави, якась далека своячка, яку Олена бачила один раз у житті на весіллі.

Усі совістили, умовляли й вимагали «увійти в становище бідної Галочки».

— Алло, це Тамара. Мамина двоюрідна сестра, пам’ятаєш? — пролунав у трубці скрипучий голос.

— Доброго дня, тітко Тамаро.

— Оленко, що ж ти робиш? Галя мені дзвонила, плаче в трубку. Каже, ти гроші материні віддавати не хочеш. Не по-людськи це, дитино. Не по-божому.

— Тітко Тамаро, це квартира, в якій я живу з чоловіком і дитиною. Вона під заставою в банку. Ми ледь зводимо кінці з кінцями.

— Ну то візьміть кредит! — не вгамовувалася родичка. — Раз іпотеку платите, значить, гроші є. Галя ж не чужа людина! Рідна!

— Я не буду брати кредит, щоб віддати борг за дублянку, яку я не носила, і за життя, яким я не жила, — відчеканила Олена і натиснула «відбій».

Андрій лише хитав головою, слухаючи ці розмови.

— Театр абсурду. І головне — кожен із них впевнений, що ти їм винна. Ти ж донька. Значить, маєш страждати за замовчуванням.

— Мені просто прикро, — зізналася Олена ввечері. — Жоден із них не зателефонував, щоб запитати, як я почуваюся після того, як не стало матері. Ніби я не маму втратила, а просто зламався банкомат, який видавав їм надії.

— Бо вона для них теж не була сестрою чи подругою, — розсудливо сказав Андрій, помішуючи чай. — Вона була чужою. Персонажем. Яскрава, легковажна Світлана, яка вміє жити красиво. Вони спостерігали за нею, як за серіалом. А ти була прикрою перешкодою в цьому сюжеті. Прагматичним, нудним нагадуванням, що за гарне життя треба платити. І тепер, коли серіал скінчився, вони хочуть, щоб ти оплатила фінальні титри.

У двері подзвонили. Наполегливо, вимогливо.

Олена й Андрій переглянулися.

Андрій пішов до дверей і подивився у вічко. На майданчику стояла тітка Галя. Одна.

Андрій відчинив.

— Галино Іванівно, я ж здається все чітко пояснив.

— Оленко, — заіскипливо почала тітка, намагаючись просунутися в квартиру повз Андрія. — Я подумала. Ну недобре ми розійшлися. Давай ще раз поговоримо. Спокійно.

І тут сталося те, чого Олена боялася найбільше. З кімнати вибіг їхній шестирічний син Тарасик. Він тримав у руках малюнок.

— Мамо, тату, дивіться! Я намалював нас! І бабусю Світлану.

Він зупинився, побачивши незнайому жінку

Тітка Галя подивилася на хлопчика, потім на Олену, і її очі хижо блиснули.

— Який хлопчик гарний, — пропіла вона. — А це що за квартира, малюче? Твоя?

— Наша, — злякано прошепотів Тарасик.

— А велика?

— Не дуже.

— Галино Іванівно! — вигукнула Олена, інстинктивно заступаючи собою сина. — Що ви собі дозволяєте?!

— Та що я такого сказала? — невинно закліпала очима тітка. — Дитина просто правду каже. Не дуже велика. Однокімнатна всього. Розміняли б її на якусь кімнату в передмісті, і все! І мені борг повернете, і вам на життя залишиться. Дитині ж яка різниця, де спати? Головне — совість чиста.

Це була остання крапля.

Вся витримка, все терпіння Олени луснули, як перетягнута струна.

— А вам не спадало на думку, тітко Галю, — процідила вона, дивлячись прямо в очі родичці, — що я хочу для свого сина кращого життя? Що я хочу, щоб він жив у цій квартирі, де поруч нормальна школа і парк? Я не дозволю вам і пам’яті про вашу безвідповідальну сестру зруйнувати майбутнє моєї дитини!

— Як ти можеш так про матір?! — ахнула тітка.

— Можу, — крижаним тоном відповіла Олена. — Бо вона для мене не була матір’ю. Вона була біологічним родичем, який з’явився в моєму житті лише для того, щоб створити купу проблем і піти, залишивши по собі шлейф із боргів і сорому. Я не буду платити за її забаганки! Це був її вибір — жити не за можливостями. І я роблю свій вибір — жити для своєї сім’ї, а не для її кредиторів.

Вона підштовхнула сина назад у кімнату і розвернулася.

— Андрію, закрой двері.

Андрій подивився на розгублену, почервонілу Галину Іванівну.

— Ви все чули. Більше, будь ласка, не приходьте. Якщо я ще раз побачу вас поруч зі своїм сином, наша розмова перейде в зовсім іншу площину.

Він зачинив двері й повернув замок.

Олена сиділа на дивані, обіймаючи сина.

По її щоках котилися сльози. Тихі, злі сльози виснаження.

— Вона хотіла, вона хотіла забрати у нього дім, — шепотіла вона.

Минув місяць. Дзвінки припинилися.

Настала тиша, яка спочатку здавалася підозрілою, а потім стала звичною.

Родичі, зрозумівши, що грошей не буде, залишили Олену в спокої.

Зв’язок із материнською лінією сім’ї, і без того примарний, обірвався остаточно.

Одного вечора, коли Андрій був на роботі, а Тарасик уже спав, пролунав дзвінок на стаціонарний телефон.

Олена вже й забула, коли він дзвонив востаннє.

— Олено? — голос був знайомим, але якимось надламаним. Тітки Галі.

— Так, слухаю.

— Вибач, що пізно, — тітка говорила тихо. — Просто хотіла сказати. Ти прости мені.

Олена мовчала.

— Мій Віталік, син, він же мене просив, — плутано продовжувала тітка. — У нього бізнес прогорів, з банку телефонують щоб повернув гроші, а інший банк відмовив у кредиті. Він і сказав мені: «Мамо, тітка Світлана ж у квартирі Олени жила? Значить, квартира у спадок їй перейшла. По закону вона має борги повернути». Я і повірила. Ну, і шкода грошей було, сама розумієш. Копила, відкладала. А сестра твоя вміла просити. Вона ж завжди така яскрава була. Всі її любили. І я любила. Думала, ну як сестрі не допомогти.

— Галино Іванівно, я не хочу це обговорювати, — втомлено сказала Олена.

— Та я не до того! Я просто. Ти тоді сказала про своє дитинство. Про садок. Я ж знала. Я бачила все. Я їй казала: «Свєтка, ти що робиш? У тебе ж дитина росте!». А вона тільки сміялася. «Ой, Галко, не будь занудою! Дівка має бути самостійною! Виросте — дякую скаже!».

Олена слухала і відчувала, як усередині все кам’яніє.

Вона знала, що родичі все бачили. Але чути це вголос було важко.

— Я тоді Віталіку розповіла все, що ти мені в обличчя сказала, — зітхнула тітка. — Він помовчав, а потім каже: «Мамо, а це ж правда. У Олени дитинство було не дай Боже. Не треба її чіпати. Самі вигребемо». І все. Більше не просить. Так що прости ти нас. Я не зі зла. Я від дурості своєї та жадібності.

— Я зрозуміла, — коротко відповіла Олена. — До побачення.

Вона поклала трубку. Настала абсолютна, дзвінка тиша.

Олена пройшла в кімнату, де спав Тарасик.

Він розкинув руки уві сні й усміхався чомусь своєму. Вона поправила йому ковдру.

Повернувшись на кухню, вона взяла в руки малюнок сина.

Довго дивилася на фігурку бабусі з кривою посмішкою.

Потім акуратно склала його і сховала в ящик комода. Не викинула. Просто прибрала в минуле.

Цикл був розірваний.

Назавжди.

Вона більше не буде платити за чужі помилки. А її син ніколи не буде платити за її.

Родичі так і не стали спілкуватися з Оленою, всі її засуджували, що вона не вірно зроби ла, не повернула материнський борг?

Але скажіть, по-людськи, хіба вона мала його повертати?

Фото ілюстративне.