Суботній ранок у львівській квартирі Олександри починався ідеально.

Пахло свіжозмеленою кавою, сонячні промені м’яко лягали на паркет, а попереду був цілий день тиші — рідкісна розкіш для жінки, яка працює архітектором.

Вона якраз розгортала креслення нового проєкту, коли спокій розірвав різкий, вимогливий дзвінок у двері.

Олександра здригнулася. Вона нікого не чекала.

Поглянувши у вічко, вона відчула, як серце провалилося кудись у район домашніх капців.

На порозі, оточена вежами з картатих сумок та пластикових відер, стояла тітка Тамара — мамина сестра з Полтавщини, жінка енергії такої руйнівної сили.

— Лесю, відчиняй! Чого ти там затаїлася, наче митниця на кордоні? Ми вже зачекалися! — прогримів голос Тамари крізь дубові двері.

Тітка завжди називала Олександру «Лесею», бо вважала, що це ім’я їй пасує більше, і жодні заперечення не бралися до уваги.

Олександра відімкнула замок, і в квартиру миттєво хлинула стихія.

Тітка Тамара влетіла першою, тягнучи за собою гігантський чемодан на коліщатках, які відчайдушно рипіли.

За нею поважно заходив її чоловік, дядько Степан, обвішаний рюкзаками, а замикали процесію їхні дорослі діти — Микола та Надія.

— Ой, дитино, ледь доїхали! Залізниця тепер — суцільне випробування для нервів! — Тамара вже скидала туфлі прямо посеред вузького коридору. — Ми вирішили: чого нам у тому селі киснути? Приїхали до вас культурно просвітитися. Тиждень, може, два – як карта ляже!

Олександра оніміла.

«Тиждень. Може, два». У її затишній двокімнатній квартирі, де вона мешкала з чоловіком Олексієм та двома синами-близнюками.

Дядько Степан, не чекаючи запрошення, попрямував на кухню.

Олександра почула характерний стукіт важкої сумки-холодильника об кахельну підлогу.

Вона знала цей набір напам’ять: домашня кров’янка, запечена підчеревина, відерце з квашеними яблуками та трилітровий бутль домашньої наливки.

— Стьопо, куди ти те сало пхаєш? У Лесі холодильник — як іграшковий, там і миша не влізе! — крикнула з коридору Тамара, паралельно випробовувавши на міцність вішалку для одягу своїм важким пальтом.

— Мамо, де тут вай-фай? Мені треба стрім запустити, — Микола, студент-аграрій з плечима як у професійного борця, уже вмостився на дизайнерському дивані у вітальні, ледь не розчавивши декоративні подушки.

Надія, його молодша сестра, тим часом критично оглядала кімнату дівчаток.

— Лесю, а де моє ліжко? Я на підлозі спати не буду, у мене від протягів одразу нежить!

— Надійко, це кімната моїх синів, — обережно почала Олександра. — Вони зараз у школі, але ввечері повернуться.

— Нічого, — перебила тітка Тамара, виринаючи з ванної з рушником у руках. — Хлопці малі, пересплять у вітальні на килимку, їм корисно для постави. А Надійка займе їхню кімнату. Ми ж зі Степаном у вашій спальні вмостимося. У мене спина, знаєш, потребує ортопедичного матраца, а у вас він ніби нічого так.

Олександра відчула, як у скронях починає пульсувати.

Її особистий простір, її фортеця, розсипалася під натиском «сімейних цінностей» полтавського розливу.

До обіду квартира змінилася до невпізнання.

На підвіконнях з’явилися банки з консервацією, коридор був завалений взуттям усіх розмірів, а у ванній вишикувалася черга з зубних щіток.

Тітка Тамара вже встигла вивчити вміст усіх шаф і висловити своє щире «фе» з приводу відсутності чавунної гусятниці.

— Лесю, та хіба ж можна так жити? У тебе в крупах моль скоро заведеться, і все якесь дієтичне. Салатне листя, насіння якесь. Ти що, пташка? Зараз я затрушу шкварки, зробимо справжні вареники!

— Тітко Тамаро, у мене мультиварка, — спробувала вставити слово Олександра.

— Викинь ту машину! Від неї одні шлункові коліки! Степане, де те м’ясо, що ми вчора взяли?

Близько шостої вечора додому повернувся Олексій.

Побачивши в коридорі таку кількість чужих курток, він на мить застиг, думаючи, що помилився поверхом.

— Олексію! Зятик! — Тамара вискочила з кухні, заляпана борошном, і міцно притиснула його до себе. — Ну що, схуд зовсім на тих львівських кавах? Нічого, ми приїхали, тепер життя налагодиться!

Олексій кинув на дружину погляд, у якому читалися одночасно і розпач, і питання про сенс буття. Олександра лише безпорадно розвела руками.

Вечеря пройшла під нескінченні розповіді дядька Степана про те, як він минулого року виграв суд у сусіда через межу, та скарги Надії на відсутність «нормальних крамниць» у кроковій доступності.

Микола забрав інтернет настільки, що Олександра не змогла відправити навіть короткий лист замовнику.

Коли прийшов час лягати спати, з’ясувалося, що «двома тижнями» справа може не обмежитися.

Тітка Тамара, розпаковуючи чергову сумку, дістала звідти зимові чоботи та вовняну хустку.

— А раптом морози вдарять? — пояснила вона. — Ми ж до вас надовго, треба бути готовими.

Олександра та Олексій опинилися на старій розкладачці у вітальні, поруч із синами, які, на щастя, сприйняли це як пригоду «в стилі індіанців».

Проте дорослим було не до жартів.

Через стіну доносилося могутнє хропіння дядька Степана, яке нагадувало роботу трактора, а Микола у навушниках до другої ночі коментував свій ігровий стрім.

— Олександро, — прошепотів Олексій. — Треба щось робити. Я завтра маю бути на нараді, а почуваюся так, ніби тиждень не спав.

— Що я зроблю? Це ж родина. Мама каже, що Тамара дуже вразлива.

— Вразлива? Вона щойно переставила мої кактуси на балкон, бо вони «забирають позитивну енергію»!

Наступного ранку Олександра прокинулася від того, що хтось лоскотав її ніс.

Це була пара від гарячого пиріжка, який тітка Тамара тримала прямо перед її обличчям.

— Вставай, соню! Сонце вже високо, а ти все в хмарах літаєш. Треба йти на базар, Степан каже, там свіжу телятину бачили.

Олександра сіла на розкладачці, відчуваючи ні рук, ні ніг.

Вона подивилася на Олексія, який намагався непомітно проковзнути у ванну, але був перехоплений Миколою, якому «терміново треба було поголитися».

Саме тоді в голові Олександри визрів план.

— Тітко Тамаро, — сказала вона, ковтаючи пиріжок. — А ви знаєте, що наступного тижня до нас приїжджає моя свекруха? Пані Надія?

Тамара миттєво припинила нарізати цибулю.

Вона знала маму Олексія.

Це була жінка старої інтелігентної закалки, яка не терпіла гучних розмов і запаху шкварок у квартирі.

Більше того, Тамара і Надія мали давній конфлікт через рецепт паски ще десять років тому.

— Надія? — перепитала Тамара. — Сюди? У цю тісноту?

— Так. Вона збирається робити тут генеральне прибирання, переглядати всі антресолі й встановлювати режим суворої економії електроенергії. Ви ж знаєте, вона любить тишу.

Дядько Степан, який якраз чистив насіння на балконі, заглянув у кімнату:

— Тамаро, ти чула? Надія їде. Та вона нас з’їсть за те, що ми твої яблука в її улюблений холодильник поставили.

Атмосфера в квартирі змінилася за лічені хвилини.

Тітка Тамара почала збирати речі з такою швидкістю, ніби в будинку оголосили пожежну тривогу.

— Ой, знаєте, ми тут подумали, — почала вона, запихаючи вовняну хустку назад у чемодан. — Степану ж треба до стоматолога, а Миколі на сесію готуватися. Та й свині вдома без господарського нагляду пропадуть, сусіди так за нашим господарством не вдивляться.

— Але як же культурна програма? — з ледь помітною іронією запитала Олександра. — Ми ж хотіли в оперу.

— Опера не втече! А Надія. Надії треба простір. Ми не хочемо заважати.

Через дві години таксі вже стояло під під’їздом.

Картаті сумки, відерця та чемодан на коліщатках знову заповнили салон автомобіля.

Тітка Тамара на прощання міцно обійняла Олександру.

— Ти, дитино, якщо що — дзвони. Але краще ти до нас у гості. У нас місця багато, і ніяких свекрух!

Коли машина зникла за поворотом, Олександра повернулася у квартиру.

Олексій уже відчиняв усі вікна, щоб вивітрити запах смаженої цибулі та важкого парфуму тітки.

— Сашо, ти геній, — сказав він, обіймаючи дружину. — Але ти ж знаєш, що мама тепер дізнається про твій «план»?

— Нехай. Головне, що ми знову вдома.

Вона сіла за стіл, розгорнула свої креслення і зробила ковток вже холодної, але такої смачної кави.

У квартирі знову панувала тиша.

Та сама благословенна тиша, яка іноді вартує більше, ніж усі пиріжки світу.

Олександра усміхнулася: іноді для того, щоб оцінити власний дім, треба пережити таких гостей.

І нехай це був хаос, нехай це було занадто гучно, але десь глибоко в душі вона знала: через рік вона знову засумує за цим галасом. Зовсім трохи. На один короткий вечір.

А у вас є такі галасливі гості, які можуть приїхати цілою сім’єю без попередження? Що ви робите в таких випадках, коли не хочете, щоб вони довго гостювали у вас?

Фото ілюстративне.