– Родина їде, давай швидше накривай стіл! – упевнено мовив чоловік, але цього разу його гості так і залишилися стояти перед зачиненими дверима.
– До другої години у нас буде десятеро людей. Мама вже всім написала, що на них чекає обід. Відпускай майстра і ставай до плити, – мовив Олексій, увійшовши до квартири з повними пакетами.
Я стояла в коридорі перед кухнею, яка була щільно затягнута захисною плівкою. Стару раковину вже зняли, зняті дверцята від шафи лежали біля входу, а майстер якраз перекрив воду й розбирав пошкоджену стіну.
– А хто взагалі сказав твоїй матері, що тут хтось щось готує?
Олексій поставив пакети на тумбу й спокійно відповів, що сам усе підтвердив. За його розрахунками, я мала кинути всі справи, скасувати ремонт, швидко бігти за покупками, готувати святкові страви й зустрічати його родичів так, ніби ми взагалі ні про що інше не домовлялися.
– Ти ж бачив папери від майстра, – спокійно нагадала я. – Роботи заплановано на два дні. Сьогодні кухня повністю розібрана, води немає.
– Один день нічого не вирішує. Майстер може продовжити в понеділок, а ти займайся гостями. Вони вже виїхали і скоро будуть.
Він говорив абсолютно впевнено, бо сім років поспіль ця впевненість чудово працювала. Олексій кликав своїх родичів, його мати складала меню, сестра приходила з великими лотками, а купувати продукти, стояти біля плити й перемивати гори посуду завжди залишалося мені.
Якщо я намагалася заперечити, він обіцяв наступного разу попередити заздалегідь. Але перед черговими посиденьками всі обіцянки чомусь миттєво забувалися.
Ця квартира належить мені ще до нашого одруження. Власних дітей ми так і не завели. Олексій називав це житло «нашим», коли збирав тут усю свою велику родину, і «твоїм», коли треба було платити за ремонт сантехніки, нові меблі чи побутову техніку.
Спочатку такі обіди відбувалися десь раз на місяць. Його мати, Галина Петрівна, привозила баночку домашньої консервації, сестра Софія допомагала розставити тарілки, а Олексій купував трохи м’яса.
Проте минуло пару років, і родичі стали приходити набагато частіше. Допомога по господарству якось непомітно припинилася, а кількість гостей тільки зростала.
Олексій зазвичай попереджав про зустріч уранці того ж дня. Його мати кликала тітку та інших родичів. Софія приходила з чоловіком і завжди приносила порожні лотки. Після обіду вона акуратно складала туди м’ясо, салати й нарізку на наступний день, поки я мила посуд.
– Тобі що, шкода для сестри? – дивувався Олексій, коли я зауважувала, що зі столу забирають майже всі готові страви.
Я кілька разів пропонувала ділити витрати навпіл або зустрічатися десь у затишному закладі. Чоловік погоджувався, але тільки доти, доки поруч не було його матері.
При Галині Петрівні він знову вдавав із себе щедрого ґазду, легковажно розпоряджаючись моїми заощадженнями та моїми вихідними.
Узимку під раковиною почала підтікати вода. Олексій подивився на труби й сказав, що там немає нічого термінового.
Через кілька тижнів дно дерев’яної шафки повністю розбухло, дверцята перекосилися, а під трубою довелося поставити постійну ємність для крапель.
У останню суботу березня Олексій знову покликав гостей. Він попросив заховати миску з водою подалі, щоб родина не бачила цієї прикрості.
Поки я поралася на кухні, Галина Петрівна перевіряла, чи достатньо закусок на столі, а Софія вже готувала свої лотки для залишків.
Після обіду всі швидко розійшлися по домівках. Олексій залишив брудну тарілку на столі й просто ввімкнув телевізор.
Я відкрила шафку під раковиною й побачила, що полиця повністю зіпсувалася. Наступного ранку я вирішила діяти сама й викликала фахівця.
Майстер оглянув усе й пояснив, що шафку вже не врятувати, треба міняти всю конструкцію. Мы домовилися про заміну раковини, тумби та частини стіни на середину квітня.
Я внесла завдаток і отримала на руки квитанцію та графік робіт.
Увечері цей документ лежав на столі перед чоловіком.
– У ці вихідні кухня зачинена. Нікого не клич, – чітко сказала я.
Він подивився на дати й легковажно відповів:
– Добре, домовилися.
За тиждень до ремонту я знову нагадала йому про майстра. За три дні надіслала фотографію квитанції в наш спільний чат. Олексій написав коротке: «Зрозумів».
У п’ятницю він особисто бачив коробки з посудом, нову раковину біля стіни й абсолютно порожні шафи.
У суботу зранку майстер розпочав роботу. Олексій поїхав до матері, а повернувся об одинадцятій і з порога дав вказівку накривати стіл.
Виявилося, Галина Петрівна захотіла зібрати родичів саме в нас, а син вирішив, що мої плани й заперечення не мають жодного значення.
– Ти ж сам написав, що все зрозумів, – нагадала я.
– Я зрозумів, що в тебе ремонт. Але це ж родина! Майстер зробить перерву, ти замовиш щось готове, і питання закрито.
Я дістала телефон. У сімейному чаті вже висіло повідомлення від Олексія: «На другу годину приїжджайте. Удома все готово, чекаємо».
Про ремонт чи про мої слова він навіть не згадав.
Тоді я просто сфотографувала розібрану кухню, зняті труби, коробки з речами й папери від майстра. Надіслала ці знімки в той самий чат.
«Кухня зачинена на ремонт. Олексій знав про це ще з березня. Я нікого не кликала й обід не готувала».
Чоловік побачив це й роздратовано вимагав видалити допис. Я відмовилася. Майже одразу передзвонила його мати.
– Навіщо ти виставляєш чоловіка в такому світлі перед родиною? – запитала вона замість привітання.
– Олексій написав від мого імені, що стіл готовий, хоча це неправда.
– Він просто хотів зібрати всіх разом. Можна було перенести майстра й не робити з цього історію.
– Ви можете зібратися у вас вдома.
Свекруха відповіла, що в неї замало місця. У нас місця зараз теж не було: кухня розібрана, посуд у коробках, вода перекрита. Проте цей беззаперечний факт її взагалі не хвилював.
– Люди вже їдуть, – відрізала вона. – Вирішуйте це самі.
Олексій послухав нашу розмову й упевнено одягнув куртку.
– Ти все одно щось приготуєш, – мовив він. – Я приводжу людей, а ти до другої години щось вигадаєш.
– Вигадуєш тут тільки ти. І людей кликав теж ти.
Я відкрила перед ним двері й повернулася до майстра. Олексій трохи постояв у коридорі, сподіваючись, що я передумаю, а потім пішов на вулицю.
О другій годині біля під’їзду зупинилися дві машини. З першої вийшли Олексій та Галина Петрівна.
За ними піднялися Софія з чоловіком, тітка та ще кілька родичів. Разом із Олексієм дійсно зібралася чимала компанія.
У невеликому коридорі стало тісно. Сестра одразу поставила свої лотки на тумбочку й першою попрямувала до кухні.
Вона відхилила плівку, але майстер ввічливо попросив не заходити, бо на підлозі лежали інструменти та деталі.
Галина Петрівна навіть не зняла верхній одяг і суворо подивилася на мене.
– А де частування?
– Обід скасовано. Його немає.
Свекруха розвернулася до сина. Олексій одразу почав пояснювати, ніби я раптово вирішила виявити характер і відмовилася перенести роботи.
Софія дістала телефон і відкрила сімейну переписку.
– Ти ж сам написав уранці, що все готово, – здивовано мовила вона. – А потім ще й подзвонив і сказав, що вона сама запропонувала зібратися.
Олексій спробував перекласти провину на мене.
– Вона могла б просто замовити доставку їжі. Це ж справа кількох хвилин.
– Тоді замовляй сам, – відповіла я. – Ці люди приїхали за твоїм особистим запрошенням.
Він дістав телефон і відкрив застосунок. Але замовлення на таку кількість людей коштувало чимало, та й обідати в квартирі було ніде.
Кухонний стіл стояв притиснутий до стіни під плівкою, стільці заважали робітникові, а весь посуд був захований.
Тітка запропонувала піти в якесь кафе поруч. Чоловік Софії запитав, де саме заброньовано місця. Олексій був змушений зізнатися, що нічого не замовляв.
У першому закладі поблизу не виявилося вільних столиків. У другому запропонували сісти в різних залах.
Тільки третє кафе погодилося прийняти таку велику компанію, але попросило одразу внести передплату.
Олексій кілька хвилин мовчки дивився на екран телефону. Потім розплатився й оголосив усім, що вони їдуть туди.
Галина Петрівна затрималася біля дверей.
– Ти з нами не йдеш? – запитала вона.
– Ні. Я залишаюся дома, бо приймаю роботу майстра.
– До тебе приїхали близькі люди, а ти залишаєшся?
– Цих людей запросив Олексій, а не я.
Свекруха хотіла ще щось сказати, але майстер попросив звільнити прохід, щоб винести старі будівельні матеріали.
Родичі забрали свої речі й попрямували до виходу. Софія в поспіху навіть забула свої порожні лотки на тумбі.
Коли двері нарешті зачинилися, я повернулася до кухні. Майстер уже закінчував встановлювати нову шафку й перевіряв водопровід. Робота тривала до самого вечора.
Олексій повернувся близько десятої години. Він поклав на стіл паперовий чек із закладу й заявив, що я маю віддати йому половину цієї суми.
– Це був спільний обід, – мовив він. – Мої рідні приїхали до нас обох.
Я спокійно дістала кілька старих чеків із магазинів, які збереглися після попередніх сімейних зустрічей. На кожному з них чітко стояла дата. Усі розрахунки відбувалися з моєї особистої картки.
– Ці обіди теж вважалися спільними, – відповіла я. – Але ти жодного разу не повернув мені навіть частини витраченого.
Олексій швидко переглянув ці папери й відкинув їх убік.
– У нормальних сім’ях ніхто таке не рахує.
– Але ж ти сьогодні сам почав розмову з грошей.
Він почав говорить, що не можна порівнювати заклад із домашньою їжею, адже вдома все виходить набагато дешевше.
Я нагадала, що він ніколи не купував продукти, не стояв годинами біля плити й не прибирав після гостей. Саме тому його завжди все влаштовувало.
– Мати дуже засмутилася через тебе, – додав Олексій. – Ти могла хоч один раз учинити розумно й поступитися.
Я відкрила переписку в телефоні й поклала його поруч із документами від майстра.
Спочатку Олексій погодився на ремонт. Потім підтвердив, що отримав нагадування. А вранці просто здурив своїх родичів і пообіцяв їм накритий стіл.
– Ти знав про все заздалегідь, – сказала я. – Ти просто сподівався, що моя думка нічого не важить у цьому домі.
Олексій відвернувся й знову почав говорити про повагу до старших. Я зібрала чеки, склала їх у шухляду й поставила біля нього порожню сумку для речей.
– Сьогодні ти ночуєш у матері. А завтра забереш решту своїх речей.
Він спочатку усміхнувся, але швидко зрозумів, що я не жартую.
– Ти виганяєш мене через якийсь обід?
– Ти роками розпоряджався моїм часом і моїми грошима. А сьогодні ще й вирішив вирішувати все за моєю спиною. Я більше так жити не збираюся.
Олексій нагадав, що вважав цю квартиру своїм домом. Я відповіла, що житло належить мені, а ця розмова стосується наших стосунків. Продовжувати їх я не бачу жодного сенсу.
Він пішов до кімнати й почав складати свій одяг. Через двадцять хвилин вийшов із сумкою й поклав ключі на тумбу в коридорі.
– Коли заспокоїшся – подзвониш.
Я просто прибрала ключі й зачинила за ним двері.
Наступного дня майстер повністю завершив усе відновлення. Під новою раковиною було сухо, дверцята зачинялися ідеально, а стіна мала чудовий вигляд.
Близько полудня приїхали Олексій із сестрою. Він виніс свій одяг, взуття й документи. Софія побачила свої лотки на тумбі й мовчки забрала їх із собою.
За тиждень Олексій забрав усе інше. Сперечатися щодо житла він не став, бо добре знав, чия це власність.
Ще через якийсь час ми офіційно оформили розлучення. Спільних неповнолітніх дітей у нас не було, тому все пройшло спокійно й без зайвих зволікань.
Після того як Олексій востаннє поїхав, я склала наш великий обідній стіл. Додаткову дошку загорнула й заховала в комору.
Відтоді стіл стоїть біля стіни у своєму звичайному вигляді й більше не займає пів кухні.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
