— Мамо, тільки не кажи, що знову сама полізла на другий поверх мити вікна. Я тобі минулого разу що говорила? Подзвони тітці Любі через дорогу, заплати їй, нехай допоможе. Ти вже не дівчина, щоб по сходах із відром бігати.
Оксана поставила дорожню сумку просто посеред просторої веранди й почала розстібати куртку. Вона приїхала з Києва ранковим потягом до Вінниці, а звідти ще майже годину добиралася до рідного села.
Її мати, сімдесятидев’ятирічна Галина Павлівна, стояла біля кухонного столу й спокійно нарізала домашній сир. Сива коса була зібрана на потилиці, поверх теплої кофти — старенький фартух із дрібними волошками.
— Не бігала я нікуди. Два вікна протерла й спустилася. У моїй хаті вже скоро без дозволу доньок і двері відчинити не можна буде.
— Не жартуй. Я серйозно хвилююся.
— То скидай пальто й сідай їсти. Я картоплю з грибами зробила, пиріжки з капустою ще теплі. Ти з дороги худа приїхала.
— Мамо, я за три тижні не могла схуднути.
— У Києві все можливо.
Оксана засміялася, поцілувала матір у скроню й понесла сумку до своєї колишньої кімнати.
Батьківський будинок і справді був добротний: два поверхи, велика веранда, п’ять кімнат, світла кухня, ванна, проведена вода, новий котел.
Колись батько власноруч добудував другий поверх, а Галина Павлівна роками доводила двір до ладу. Біля хвіртки росли троянди, за хатою тягнувся сад, а під старою грушею стояла дерев’яна альтанка.
Телефон на кухні задзвонив саме тоді, коли Оксана повернулася.
— Це, певно, твоя сестра, — сказала мати. — Вона сьогодні вже двічі телефонувала.
Оксана глянула на екран.
— Лариса.
— Бери. І скажи, що я ще жива-здорова та обід приготувала. Бо вона мені з Одеси так командує, наче я тут сама забула, де кухня.
— Алло, Ларисо. Я вже в мами.
— Нарешті. Як вона?
— Стоїть поруч і слухає кожне слово.
— Дай її мені.
Галина Павлівна витерла руки об фартух і взяла телефон.
— Доню, не кричи. Я тебе й так добре чую.
— Мамо, я не кричу. Я питаю, чи Оксана привезла тобі теплі речі, які я замовляла.
— Привезла. Тільки в мене своїх кофт на пів села.
— А тиск міряла?
— Ларисо, приїдеш у суботу — сама все побачиш. Не влаштовуйте з мене ревізію.
Оксана відвернулася до вікна.
— Вона приїде?
— У суботу, — відповіла мати, повертаючи телефон. — Каже, треба всім поговорити.
— Про що?
Галина Павлівна подивилася на старшу доньку.
— От і я хочу знати.
У суботу чорна машина Лариси зупинилася біля воріт ще до полудня. Вона вийшла у світлому пальті, дістала з багажника дві великі торби й одразу почала командувати чоловікові телефоном, куди занести коробку з продуктами.
— Мамо, я тобі привезла рибу, сир, фрукти, печиво. І нову постіль.
— Ларисо, у мене в шафі чотири комплекти.
— Буде п’ятий.
— Ви дві однакові. Одна кофти возить, друга постіль. А запитати, що мені треба, ніхто не здогадається.
Оксана вийшла на ґанок.
— Привіт.
— Привіт. Ти давно?
— Від четверга.
— Добре. Значить, можемо нарешті поговорити.
За обідом Галина Павлівна поставила на стіл миску вареників, домашню сметану й тарілку квашеної капусти. Доньки спочатку говорили про дітей, роботу, ціни на квитки, сусідів. Та коли мати вийшла до комори по банку огірків, Лариса нахилилася до сестри.
— Оксано, так далі не можна. Мама сама у великій хаті. Треба вирішувати, хто буде за нею дивитися.
— Згодна.
— Тільки не кажи «згодна» так легко. Минулого місяця я приїжджала двічі.
— А я оплачую жінку, яка приходить щосереди прибирати.
— Прибирати — це не доглядати маму.
— А приїхати на два дні й привезти п’ять пакетів — це догляд?
Лариса відсунула тарілку.
— Почалося.
— Ти сама почала.
— Я хочу конкретики. Мама старенька. Хата величезна. Землі майже двадцять соток. Хтось має бути поруч.
— Переїдеш з Одеси?
— А ти з Києва?
Вони замовкли. У дверях стояла Галина Павлівна з банкою в руках.
— Цікава розмова. Продовжуйте. Особливо мені сподобалося «хтось має бути поруч». Хто саме — поки неясно.
— Мамо, ми про тебе турбуємося, — почала Лариса.
— Тоді говоріть при мені, а не поки я по огірки ходжу.
Вона поставила банку на стіл і сіла між доньками.
— Ну? Хто мене сьогодні доглядатиме?
Оксана почервоніла.
— Мамо, справа не так стоїть.
— А як?
Лариса випрямилася.
— Треба подумати наперед. Якщо тобі стане важко самій, одна з нас муситиме щось змінити.
— От і думайте. Я слухаю.
— Я не можу залишити Одесу. У мене робота, донька ще вчиться, чоловік теж працює.
Оксана одразу повернулася до сестри.
— А в мене, по-твоєму, у Києві немає роботи й родини?
— Я цього не сказала.
— Зате постійно натякаєш, що я ближче.
— Ти справді ближче.
Галина Павлівна постукала ложкою по краю тарілки.
— Дівчата, а хата вже в розмові була?
Обидві замовкли.
— Ще ні, — відповіла Оксана.
— Буде. Я вас знаю.
Після обіду Лариса сама почала мити посуд, хоча вдома цього не любила. Оксана витирала тарілки. Мати сиділа біля вікна й чистила яблука для пирога.
— Мамо, тільки не ображайся, — нарешті сказала Лариса. — Але з будинком теж треба визначитися. Він великий, доглядати його дорого. Якщо одного дня ти захочеш переїхати до когось із нас, його не можна просто залишити порожнім.
— А до кого я переїду?
Лариса на мить розгубилася.
— Це ми й обговоримо.
— До тебе в Одесу?
— У нас трикімнатна квартира. Кімнату знайдемо.
— Ту, де твоя Марійка живе?
— Можна все переставити.
— А до тебе? — мати повернулася до Оксани.
— Мамо, в нас дві кімнати. Але якщо буде треба, щось придумаємо.
Галина Павлівна поклала очищене яблуко на тарілку.
— Цікаво. У мене п’ять кімнат, сад, город, сусідка через дорогу й магазин за п’ять хвилин. А ви вже переселяєте мене в міські квартири, де мені треба буде питати, чи можна поставити вазон на підвіконня.
— Ніхто тебе не переселяє зараз, — сказала Оксана. — Ми просто думаємо про майбутнє.
— Тоді думайте без мене? Чи все-таки зі мною?
Лариса витерла руки рушником.
— Добре. Скажу прямо. Я не хочу, щоб потім ми з Оксаною посварилися через будинок.
— Ви вже сваритеся.
— Бо нічого не визначено. Оксана якось сказала, що їй було б добре залишити хату собі, бо її син любить сюди приїжджати.
Оксана різко поклала тарілку.
— Я сказала, що Максим любить село. Я не казала, що хата моя.
— А минулого літа ти говорила про ремонт другого поверху.
— Бо там дах треба утеплити!
— За свої гроші хотіла утеплювати?
— А за чиї? Мама з пенсії має платити?
— Потім скажеш, що вкладалася й тому маєш більше прав.
— Ларисо, ти себе чуєш?
Галина Павлівна встала.
— Обидві вийшли у двір.
— Мамо…
— У двір, сказала. Посуд нікуди не втече.
Вона вдягнула теплу безрукавку, взяла ключ від господарської будівлі й повела доньок за хату. Біля старої яблуні зупинилася.
— Оцю батько посадив, коли народилася Оксана. А он ту сливу — коли Лариса пішла в перший клас. Альтанку він робив уже після того, як ви обидві повиїжджали. Казав: «Будуть онуки, буде де сидіти».
Лариса опустила очі.
— Мамо, ми це пам’ятаємо.
— Ні, ви зараз пам’ятаєте площу будинку й землю. А я хочу, щоб ви згадали інше. Коли вашого батька не стало, я могла продати все й купити маленьку квартиру у Вінниці. Не продала. Бо ви обидві казали: «Мамо, залишай хату, ми будемо приїжджати». Перші роки приїжджали часто. Потім рідше. Це нормально, у вас своє життя. Я вас за це не сварю. Але тепер ви приїхали й уже міряєте, кому який поверх.
— Я нічого не міряла, — тихо сказала Оксана.
— Зате думала.
Оксана не відповіла.
Мати відчинила господарську будівлю. Усередині стояв старий батьків верстак, дитячі санчата, банки, кошики та дві маленькі табуретки.
— Пам’ятаєте?
Лариса взяла одну табуретку.
— Тато нам зробив.
— На одній написано «О», на другій «Л». Ви в дитинстві навіть через них сварилися. Кожна хотіла ту, що стояла ближче до печі. А батько сміявся й казав: «Я вам дві однакові зробив, а ви все одно знайдете, що ділити».
Оксана провела долонею по дерев’яній спинці.
— Мамо, ми не хочемо тебе образити.
— Тоді не робіть із мене додаток до нерухомості. Бо я слухаю вас і виходить цікаво: хто доглядатиме маму, тому, мабуть, і хата. А якщо я ще десять років сама собі раду даватиму? Ви десять років рахуватимете, хто частіше приїхав?
Лариса сіла на стару лавку.
— Я саме цього й боюся. Що потім почнеться: я більше допомагала, ти менше, я купувала, ти телефонувала. Я не хочу так.
— То не починай зараз.
Оксана сіла поруч із сестрою.
— Ларисо, скажи прямо. Ти хочеш цю хату?
Та довго мовчала.
— Хочу, — нарешті відповіла вона. — Не всю. Свою частину. Я не буду брехати. У нас в Одесі свого будинку ніколи не буде. А сюди я приїжджаю й відчуваю, що це моє дитинство. Мені страшно подумати, що колись ти скажеш: «Я доглядала маму частіше, тому будинок мій».
Оксана дивилася на сестру.
— А мені страшно інше. Що мама залишиться сама, а ми будемо сперечатися про квадратні метри. Я справді думала, що колись могла б залишити хату дітям. Але це не означає, що хочу забрати її в тебе.
— Тоді чому ти не говорила?
— А ти чому?
Галина Павлівна поставила перед ними дві старі табуретки.
— Сідайте. Раз уже почали говорити правду, договоріть до кінця.
Увечері вони повернулися на кухню. За вікном уже темніло, у дворі загорівся ліхтар над ґанком. Галина Павлівна заварила чай, поставила на стіл пиріг і дістала зі старого буфета три однакові чашки з синіми квітами.
— Я ці чашки берегла на свята, а сьогодні, бачу, подія серйозна. Дві дорослі доньки нарешті вирішили поговорити не телефоном.
Лариса обхопила чашку долонями.
— Мамо, скажи, чого хочеш ти. Не ми.
— От. Нарешті правильне запитання.
Галина Павлівна відсунула тарілку.
— Я хочу жити тут, поки можу сама ходити по хаті, готувати, виходити в сад і сваритися з Любою через її курей, які лізуть під мою хвіртку. Я не хочу зараз ні до Києва, ні до Одеси.
— Добре, — сказала Оксана. — Тоді треба організувати допомогу тут.
— Яку? Не робіть із мене дитину.
— Не будемо. Але важкі покупки можна замовляти. Прибирання залишимо двічі на місяць. Я приїжджатиму раз на місяць на вихідні.
Лариса одразу додала:
— Я теж. Можемо чергуватися. Один місяць ти, наступний я. А на великі справи приїжджатимемо разом.
— А якщо не можете? — запитала мати.
— Кажемо чесно, що не можемо, — відповіла Оксана. — Без змагання, хто краща донька.
Лариса кивнула.
— І витрати на будинок ділимо порівну, якщо мама погодиться.
— Оце вже схоже на розмову, — сказала Галина Павлівна. — А тепер про хату.
Сестри перезирнулися. Мати дістала з кишені фартуха маленький блокнот.
— Я давно вирішила, що робитиму з нею. Просто вам не казала, бо хотіла спершу побачити, чи ви самі здатні говорити без торгу.
— І що ти вирішила? — запитала Лариса.
— Поки я тут живу, хата моя. Крапка. Ніхто не рахує кімнати, не планує ремонт без мене й не приводить покупців. А далі будинок буде ваш обох порівну.
Оксана відразу сказала:
— Мені підходить.
Лариса повільно кивнула.
— Мені теж. Але що ми потім робитимемо з половинами?
— Це вже вирішуватимете разом. Захоче одна залишити будинок собі — домовиться з другою. Захочете зберегти — збережете. Я не можу керувати вами все життя.
— А якщо ми знову посваримося? — тихо запитала Лариса.
Галина Павлівна відкусила шматочок пирога.
— Тоді посаджу вас на ті дві табуретки й не випущу з кухні, доки не домовитеся.
Оксана засміялася.
— Мамо, нам обом уже за сорок.
— А сперечаєтеся так само, як у дев’ять і дванадцять.
Наступного ранку Оксана прокинулася від голосів у дворі. Виглянула у вікно й побачила Ларису на драбині біля ринви, а матір унизу.
— Ларисо, злазь! — гукнула Оксана. — Ти в міському пальті на драбину полізла?
— Бо тут листя набилося!
— Зараз я перевдягнуся.
— Не треба, я вже майже закінчила.
Галина Павлівна підняла голову.
— Учора хату ділили, сьогодні ринву. Добре хоч роботу почали ділити.
За годину сестри вже прибирали сад. Оксана збирала яблука, Лариса підмітала доріжку. Мати сиділа в альтанці й перебирала квасолю.
— Оксано, пам’ятаєш, як ти мене в дитинстві замкнула в сараї? — раптом запитала Лариса.
— Ти сама зайшла.
— А ти двері підперла.
— Бо ти з’їла мою цукерку.
— Ось бачиш, мамо? Вона ще тоді готувалася забирати нерухомість.
— Я зараз яблуком кину.
— Не смій. Мама бачить.
Галина Павлівна засміялася.
Після обіду Лариса почала збиратися в дорогу. Оксана мала їхати наступного ранку. Біля машини сестри знову залишилися вдвох.
— Я вчора багато зайвого сказала, — промовила Лариса. — Про те, що ти нібито хочеш усе собі.
— Я теж. Особливо про твої пакети з продуктами. Мама, до речі, половину твоєї риби вже віддала тітці Любі.
— Я знала! Наступного разу привезу одну упаковку.
— Привези мамі те, що вона попросить.
Лариса усміхнулася.
— Уже написала список. Каже, хоче нові садові рукавички й лампу біля ліжка.
— Оце вже прогрес.
— Оксано, давай справді не рахувати, хто скільки разів приїхав.
— Давай. Якщо одна не може — друга підхоплює. Без докорів.
— А з хатою?
Оксана подивилася на другий поверх, де у вікні стояла мама й поправляла фіранку.
— Поки мама там — немає чого ділити.
Лариса теж підняла очі.
— Точно.
Галина Павлівна відчинила кватирку.
— Ви там знову про мене шепочетеся?
— Ні, мамо! — разом відповіли доньки.
— Брешете однаково. Ларисо, ти пиріг забула!
— Забери собі!
— Я вам двом пекла, а не собі!
Оксана підбігла до дверей.
— Давай сюди. Половину я залишу, половину їй віддам.
Лариса засміялася.
— От бачиш, уже навчилася ділити.
— Пиріг — так. Хату поки не чіпаємо.
Через місяць першою приїхала Лариса. Ще за місяць — Оксана. На третій вони зустрілися всі разом, бо треба було утеплити частину даху. Чоловіки працювали нагорі, доньки готували обід, а Галина Павлівна сиділа біля вікна й чистила яблука.
— Мамо, — сказала Оксана, — ми думаємо навесні зробити тобі невелику кімнату на першому поверсі зручнішою. Щоб не ходила сходами без потреби.
Галина Павлівна підняла брови.
— Хто «ми»?
— Я і Лариса.
— А мене запитали?
Сестри переглянулися. Лариса першою засміялася.
— От знову. Мамо, хочеш?
— Хочу. Але шпалери вибиратиму сама.
— Домовилися.
— І шафу мою не викидайте.
— Добре.
— І ліжко не пересувайте до вікна.
Оксана взяла блокнот.
— Записую. Ще побажання?
— Є. Коли приїжджаєте, не бігайте одразу мити, ремонтувати й перевіряти холодильник. Сідайте зі мною чай пити. Бо я вас чекаю не як робочу бригаду.
На кухні стало тихо. Лариса підійшла до матері й сіла поруч.
— Добре. Тоді чай зараз?
— Зараз.
Оксана дістала три чашки з синіми квітами.
— Ці?
— Ці.
Вони сіли за старий дерев’яний стіл. За вікном у саду хиталися голі гілки, на ґанку стояли дві міські сумки, а біля дверей — мамині гумові чоботи.
— Мамо, — сказала Лариса, — знаєш, що я зрозуміла?
— Кажи.
— Ми так боялися, що колись не поділимо цю хату, що мало не почали ділити її, поки ти сиділа посеред неї.
Галина Павлівна подивилася спочатку на одну доньку, потім на другу.
— От тепер ви нарешті зрозуміли, через що я сердилася.
Оксана підсунула матері вазочку з печивом.
— Хата твоя. А ми приїжджаємо до мами.
— Саме так.
Лариса підняла чашку.
— А коли нам знову захочеться щось поділити?
Галина Павлівна кивнула на пиріг.
— Он він стоїть. Діліть. Тільки мені середину залиште, там яблук найбільше.
Сестри засміялися, і Оксана взялася розрізати пиріг.
— Три однакові шматки?
— Мені більший, — одразу сказала мати. — Хата моя, пиріг мій, маю право.
— О, почалося, — засміялася Лариса.
— Не подобається — вези свій з Одеси.
— Наступного разу привезу.
— Не треба. Краще приїдь сама.
Лариса перестала сміятися, нахилилася й поцілувала матір у сиву скроню.
— Приїду, мамо.
Оксана посунула до матері найбільший шматок.
— І я приїду.
Галина Павлівна взяла виделку.
— От цього мені від вас і треба. А хата постоїть. Вона нікуди не поспішає.
А як ви вважаєте: чи правильно зробила Галина Павлівна, одразу сказавши донькам, що будинок при її житті не варто ділити? І як справедливо домовлятися дорослим дітям про догляд за старенькими батьками, щоб турбота про маму ніколи не перетворювалася на суперечку за майно?
Чи не правильно було б, щоб мати, поки жива, допомогла б донькам поділити дім справедливо, щоб вони потім не стали ворогами, чи діти мають вже це робити самі, коли батьків не стане, а не з ними говорити про спадщину, поки вони ще живі?
Як тут справді спадок поділити і хто має доглядати маму?
Фото ілюстративне.
