— Олександро Петрівно, збирайте речі. Ваше перебування тут закінчено.

Ліна стояла посеред кухні, міцно стискаючи в руках черпак.

На плиті тихо булькала засмажка до борщу, наповнюючи квартиру ароматом домашнього затишку, а за вікном уже панували грудневі сутінки, присипаючи Київ першим снігом.

Свекруха, яка останні пів години з ретельністю кришила овочі на вінегрет, на мить заціпеніла.

Вона повільно розвернулася, її погляд був сповнений щирого обурення.

— Що ти собі дозволяєш, дитино? До Нового року лишилося всього три дні! Мене Артем особисто запросив на свята.

— Артем у цій оселі не приймає рішень одноосібно, — Ліна з таким гуркотом поставила черпак на металеву підставку, що свекруха мимоволі здригнулася. — А я прийняла рішення: ви їдете геть. Сьогодні ж.

Олександра Петрівна випрямилася, демонстративно витираючи руки об кухонний фартух.

Її обличчя почало вкриватися червоними плямами гніву.

— Ти хоч розумієш, кому ти це кажеш?! Я мати! Я виховала його самотужки, без жодної допомоги! І тепер якась дівчинка буде вказувати мені на двері?!

— Саме так, вказую, — Ліна рішуче схрестила руки. — Бо це — мій дім. Наш із чоловіком. І якщо ви не здатні поводитися як вдячна гостя, значить, вам тут не місце.

— Гостя?! — свекруха з люттю кинула ніж у раковину. — Та я тут працюю на вас, як наймана робітниця! Куховарю, прибираю, перу ваші сорочки! А ти.

— А я вас про це не просила! — перебила Ліна. — Ви самі нав’язали ці послуги, щоб потім мати привід для нескінченних дорікань!

З вітальні, де працював за ноутбуком чоловік, вибіг Артем.

Його обличчя було розгубленим.

— Мамо, Ліно, що тут коїться? Чому такий крик на всю квартиру?

Олександра Петрівна одразу змінила гнів на театральний розпач, сплеснувши руками.

— Сину! Твоя дружина виставляє мене на вулицю! Перед самими святами! Як непотрібний хлам.

— Досить драми, — відрізала Ліна. — Артеме, поясни матері, що пора збиратися. Я вже викликала службу таксі, машина буде біля під’їзду за п’ятнадцять хвилин.

Артем розгублено переводив погляд з дружини на матір, не знаючи, куди подіти руки.

— Ліно, можливо, ти погарячкувала? Давай присядемо, поговоримо спокійно.

— Спокійно?! — Ліна розвернулася до чоловіка, і в її очах було стільки рішучості, що він мимоволі зробив крок назад. — Три тижні я ковтала образу! Три тижні твоя матуся вчить мене жити: як одягатися, що готувати, як дихати! Вчора вона просто викинула мої улюблені туфлі, бо вони здалися їй «занадто дешевими»! Позавчора вона перепрала весь мій гардероб, бо я, бачте, використовую «не той кондиціонер»!

— Але ж це правда! — не втрималася свекруха. — Речі ж зовсім не пахнуть свіжістю!

— А сьогодні, — голос Ліни став тихим, але від того ще більш небезпечним, — сьогодні вона заявила моїй подрузі прямо при мені, що я — погана господиня. У моїй власній квартирі.

Артем винувато опустив голову, уникаючи погляду дружини.

— Мамо, ти справді таке дозволила собі сказати?

— А що, я збрехала?! Поглянь на цю кухню! Тут вічний безлад! У холодильнику порожнеча! Штори засмальцьовані!

— Штори я прала два дні тому! — вигукнула Ліна. — Ви ж самі їх переважували, поки я була на роботі, бо «складки не так лежать»! А холодильник став порожнім, бо ви скликали своїх знайомих на чаювання і згодували їм весь торт, який я готувала для нашої сімейної вечері!

Ліна на мить заплющила очі, намагаючись втихомирити серце, що калатало.

Вона не хотіла цього скандалу, але відчувала, що іншого виходу немає.

Вони з Артемом одружилися два роки тому.

Це була класична історія: спільна робота, обідні перерви разом, перші прогулянки вечірнім містом.

Артем здавався ідеальним — м’яким, турботливим, хоча й трохи нерішучим. Ліна була впевнена, що вони побудують свій ідеальний світ.

Мати Артема почала з’являтися в їхньому житті поступово.

Спочатку це були короткі візити на вихідні.

Потім вона почала затримуватися на тиждень.

А три тижні тому Олександра Петрівна приїхала з величезними валізами й оголосила, що продала своє житло в провінції та переїжджає до столиці, щоб «допомагати дітям».

— Молодим зараз важко, ціни кусаються, — примовляла вона, розкладаючи свої речі в їхній шафі. — А я на пенсії, маю купу часу, буду вам надійною опорою.

Артем радів, як дитина.

Ліна промовчала, боячись видатися невдячною. Це була її фатальна помилка.

Олександра Петрівна розпочала реформи з дрібниць.

Вона переставила всі каструлі, викинула улюблені Лінині рушники та придбала новий чайник, бо старий нібито «псував смак води».

Далі вона взялася за виховання невістки на кухні.

— Люба, ти ж зовсім не вмієш пасерувати цибулю! Дивись, як треба.

— Ліночко, це м’ясо надто жорстке. Я навчу тебе правильно вибирати продукти.

— Дитино, борщ — це мистецтво. Буряк треба додавати в самому кінці, а не так, як ти звикла!

Ліна терпіла.

Вона повторювала собі, що це мати її коханого чоловіка, що вона хоче як краще.

Але вчорашня подія стала останньою краплею.

Повернувшись з офісу після важкого дня, Ліна мріяла лише про теплий душ.

Вона зайшла до спальні й побачила свої улюблені сині туфлі, які придбала на першу велику премію, у сміттєвому пакеті.

— Олександро Петрівно, що це означає?!

Свекруха навіть не підняла очей від плити.

— Туфлі? Я їх викинула. Вони вже зовсім потерті, не гоже в таких ходити. Я тобі куплю нові, кращі.

— Але це моє взуття! Ви не мали права його чіпати!

— Ну чого ти робиш трагедію на рівному місці? Це всього лише речі. Я свого часу теж усе старе виносила на смітник без жалю.

Артем тоді лише розвів руками:

— Ліно, ну не переймайся, купимо ми тобі нові туфлі. Навіть кращі за ці.

— Справа не в ціні туфель! — Ліна ледь стримувала сльози. — Справа в тому, що в моєму власному домі хтось розпоряджається моїм життям без мого дозволу!

А сьогоднішній інцидент із подругою став фінальним акордом.

До Ліни завітала Оксана, вони спокійно пили каву.

Свекруха крутилася поруч, постійно витираючи чистий стіл і поправляючи фіранки.

— Оксано, ти бачиш, за кого Артем заміж пішов? — раптом спитала вона.

Подруга здивовано підняла брови.

Ліна відчула, як холод пробіг по спині.

— Олександро Петрівно, до чого тут це?

— Та до того. Артем у мене золотий хлопець. А ти. Ну, господарка з тебе ніяка, готуєш так собі. Добре, що я поруч, а то мій бідний син зовсім би охляв на твоїх напівфабрикатах.

Оксана ледь не поперхнулася кавою, а Ліна відчула, як усередині все вибухає.

Терпець увірвався.

— Артеме, — Ліна повернулася до чоловіка, її голос був спокійним і твердим. — Я не жартую. Або твоя мати їде сьогодні, або я збираю речі.

Він розгублено похитав головою, ніби не вірячи своїм вухам.

— Ліно, але це ж божевілля! Куди вона поїде в таку годину? Вона ж житло продала, грошей у неї обмаль.

— Це не моя турбота, — Ліна витягла смартфон. — Замовляти машину чи ні?

Олександра Петрівна глибоко вдихнула повітря, готуючись до чергової суперечки.

— Артеме! Ти тільки послухай, що вона каже! Вона виганяє твою матір на холод! Перед самим Новим роком!

— Мамо, зачекай. Ліно, давай знайдемо компроміс.

— Компромісів більше немає, — Ліна відкрила додаток таксі. — Я три тижні намагалася знайти спільну мову. Ти лише відмахувався, казав, що мати хоче допомогти, що вона сумує. А я? Хто я в цьому домі? Я повинна терпіти постійні докори у власній оселі?

— Ніхто тобі не докоряє! — свекруха гупнула долонею по столу. — Я ділюся досвідом! Я вчу тебе! Ти просто невдячна!

— Вчіть своїх знайомих! — відрізала Ліна. — Артеме, я питаю востаннє: чию сторону ти обираєш?

Чоловік застиг. Його обличчя стало блідим, він розгублено переводив погляд з дружини на матір.

— Я. Ліно, але ж вона моя мама.

— Зрозуміло, — Ліна кивнула. — Питання закрите. Олександро Петрівно, збирайтеся. Артеме, допоможи матері з валізами.

Вона вийшла в коридор, дістала з вішалки своє пальто.

Руки тремтіли, але вона змусила себе зберігати спокій.

З кухні долинав голос свекрухи:

— Сину, ти справді дозволиш їй це зробити?! Скажи своє слово!

— Мамо, ну ти справді іноді занадто. Ліна просто перевтомилася на роботі.

— Перевтомилася?! А я? Я тут зранку до вечора на ногах, а вона ще й претензії висуває!

Ліна повернулася до кухні з невеликою дорожньою сумкою.

— Артеме, оскільки ти не здатний зробити вибір, я зробила його за тебе. Йду я.

— Ліно! — він кинувся до неї, намагаючись зупинити. — Зачекай, не роби дурниць! Ми все владнаємо!

— Нічого ми не владнаємо, — вона обережно відсторонила його руку. — Я втомилася бути чужою у власному житті. Втомилася слухати, яка я погана дружина. Втомилася вибачатися за те, що я будую кар’єру і не маю бажання мити підлогу по п’ять разів на день.

Олександра Петрівна стояла біля вікна, схрестивши руки.

На її обличчі з’явилася ледь помітна переможна посмішка.

— Ось і добре. Йди. Без тебе Артем тільки розквітне.

Ліна повільно повернулася до неї.

— Знаєте що, Олександро Петрівно? Ви маєте рацію. Без мене він проживе. Разом із вами. У цій квартирі, за яку я щомісяця сплачую кредит. На моїй кухні, де все куплено за мої кошти.

Свекруха здригнулася.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я хочу сказати, що документи на цю квартиру оформлені на моє ім’я. Я виплачую за неї іпотеку вже п’ять років. Артем на момент нашого знайомства не мав навіть стабільної роботи, пам’ятаєте?

Обличчя свекрухи почало повільно бліднути.

— Артеме, це правда?

Чоловік винувато кивнув.

— Ну. Так. Ліна тоді мала гарні заощадження, і ми вирішили оформити все на неї.

— Не ми вирішили, — уточнила Ліна. — Я взяла на себе відповідальність. Артем лише нещодавно почав заробляти пристойно. Тож цей дім — мій.

Вона подивилася на чоловіка.

— У тебе два шляхи, Артеме. Або ти їдеш разом із мамою шукати житло в оренду, або ти залишаєшся тут. Але без мами.

У кухні запала тиша, яку можна було почути.

Тільки годинник на стіні ритмічно відраховував секунди.

Артем стояв посеред кімнати, розгублений і прибитий цією ситуацією.

Мати дивилася на нього з надією, дружина — з викликом.

— Я. Я не можу виставити маму на вулицю взимку.

— Значить, рішення прийняте, — Ліна рушила до виходу.

— Чекай! — Артем вхопив її за руку. — Дай мені трохи часу, щоб усе обдумати!

— Часу немає. Вибирай зараз.

Олександра Петрівна підійшла до сина, обійняла його за плечі.

— Сину, ти бачиш, як вона тобою маніпулює? Шантажує стінами! Хіба це любов?

Ліна лише гірко всміхнулася.

— А ви не маніпулюєте? Скільки разів я чула за ці тижні: «Я тебе одна тягнула», «Я заради тебе життя віддала», «Ти мій боржник»? Це не шантаж почуттями?

— Я його мати!

— А я його дружина! І я не дозволю нікому ображати мене в моєму ж домі!

Артем сховав обличчя в долонях.

— Я не можу розірватися між вами двома.

— Тоді ти вже зробив свій вибір, — Ліна поправила сумку на плечі. — Живи з мамою. Щасти вам.

Вона відчинила двері. Холодне повітря з під’їзду миттєво освіжило обличчя.

— Ліно, стривай! — Артем кинувся за нею. — Не йди!

— Чому? — вона обернулася на порозі. — Ти ж не готовий стати на мій захист перед власною матір’ю. Про що нам далі розмовляти?

Він міцно стиснув її долоні.

— Я. Я просто не знав, як це зробити.

— А я знаю. Треба мати силу і чітко сказати: «Мамо, це мій дім, тут моя дружина і тут діють наші правила». Але ти цього не скажеш. Бо все життя боїшся її розгнівати.

У коридор вийшла Олександра Петрівна. Її обличчя було мов застигла маска.

— Артеме, нехай іде. Тобі не потрібна така жінка. Вона еґоїстка, яка піклується лише про свій комфорт.

— Мамо, досить! — несподівано різко вигукнув Артем.

Свекруха завмерла від несподіванки.

— Що?!

— Я сказав — досить! — він розвернувся до неї, і в його очах вперше з’явилася справжня чоловіча рішучість. — Годі втручатися в наше життя! Годі повчати Ліну! Годі вдавати, що ти тут головна!

— Артемку.

— Ні! Я втомився бути між двох вогнів! Я втомився вибирати! І знаєш що? Я обираю свою дружину. Бо це з нею я хочу будувати майбутнє. А з твоїм постійним контролем — ні.

Олександра Петрівна відсахнулася, ніби її вдарили.

— Ти. Ти зраджуєш власну матір.

— Я не зраджую. Я просто нарешті стаю дорослим.

— Вибач, мамо. Але Ліна права. Ти перейшла межу. І якщо ти не можеш бути просто гостею, яка поважає господарів, то. Тоді нам справді краще жити окремо.

Свекруха мовчки розвернулася і пішла до кімнати.

Двері зачинилися з глухим звуком.

Ліна подивилася на чоловіка.

— Ти впевнений у цьому?

— Ні, — чесно відповів він. — Але я точно знаю, що не хочу тебе втратити. Вибач мені за мою слабкість. За те, що не став на твій захист раніше.

Вона міцно обняла його.

— Мені не потрібні вибачення. Мені потрібно знати, що ми — одна команда.

— Ми команда. Обіцяю.

Через пів години Олександра Петрівна вийшла з кімнати з великою валізою. Її обличчя було червоним, очі від сліз.

— Я зателефонувала сестрі. Переночую в неї, а завтра вирішу, куди далі.

Артем кивнув.

— Я допоможу тобі донести речі до машини.

— Не треба. Я сама.

Вона пройшла повз них до передпокою, почала взуватися. Ліна стояла поруч, спостерігаючи за цим мовчки.

— Олександро Петрівно, — раптом тихо сказала вона.

Свекруха підняла погляд.

— Я не хотіла, щоб усе закінчилося саме так. Щиро. Але я не могла більше дозволяти вам руйнувати наш мир.

— Ти просто забрала в мене сина.

— Ні. Ви намагалися забрати в нього право на власну сім’ю. Це різні речі.

Свекруха поправила шапку.

— Ти ще про це пошкодуєш.

— Можливо. Але краще я буду шкодувати про вчинок, ніж про те, що дозволила себе розтоптати.

Біля під’їзду просигналила машина. Олександра Петрівна взяла валізу.

— Артеме, я зателефоную пізніше.

— Добре, мамо. Тримайся.

Вона вийшла. Двері зачинилися. Ліна притулилася до стіни й нарешті видихнула. Усередині все ще все тремтіло від напруги.

— Ти як? — запитав Артем, підходячи до неї.

— Не знаю, — зізналася вона. — Це було правильно?

— Так. Я просто не мав сили сказати це першим.

Вона подивилася йому в очі.

— До Нового року три дні. Будемо святкувати тільки ми двоє?

— Тільки ми, — він обійняв її. — І це буде початок нашого справжнього спільного життя.

Ліна посміхнулася. Вперше за довгі тижні вона відчула, як тягар спадає з її плечей.

— Тоді йдемо на кухню. Треба закінчити вечерю, а то там усе вже, мабуть, пересмажилося.

Вони повернулися до кухні. Квартира здавалася тихішою. Просторішою. Своєю.

— Знаєш, — сказала Ліна, помішуючи овочі в каструлі, — а штори справді треба було випрати.

Артем розсміявся. І Ліна засміялася разом із ним.

Усе буде добре. Тепер це точно був їхній дім.

Чи правильно діти вчинили з мамою? Хіба вона вже на стільки заважала їм?

Фото ілюстративне.