Ранок у квартирі Любові та Олександра починався як зазвичай — із запаху міцної кави та ледь чутного звуку радіо.

Любов, жінка зі спокійним обличчям та очима, у яких за двадцять п’ять років шлюбу оселилася тиха мудрість, звично поралася біля плити.

Вона знала кожну тріщинку на улюбленій чашці чоловіка, знала, скільки секунд треба смажити грінки, щоб вони були саме такими, як він любить.

Їхнє життя здавалося монолітом — міцним, перевіреним часом і побутовими негараздами будинком, де кожен цеглинка була покладена з любов’ю.

Але в ту мить, коли вона взяла його вчорашній піджак, щоб почистити перед виходом, цей будинок почав сипатися.

З кишені випав невеликий клаптик паперу, складений у кілька разів.

Він був рожевий, немов дитячий льодяник, і пахнув чимось солодким, чужим і зухвалим.

— Олександре Григоровичу! — її голос пролунав немов з іншої планети. — А це що за “валентинки” у твоїх кишенях у листопаді?

Вона розгорнула листок.

Почерк був розмашистий, із сердечками замість крапок.

“Сонечко моє, чекаю там, де завжди. Твоя Катруся”.

Олександр, який якраз намагався застебнути манжет сорочки, застиг.

Його обличчя вмить набуло кольору мокрого асфальту за вікном.

Він подивився на Любов так, ніби вона щойно витягла з кишені не папірець, а живу гадюку.

— Любо, ти що, вже по кишенях лазиш? Тобі що, занять мало? — він спробував бути рішучим, але голос зрадницьки здригнувся на останньому слові.

— А тобі що, мало мене за двадцять п’ять років? — вона поклала записку на край столу. — “Сонечко моє”. Це ж треба. А я тоді хто? Стара лампа, яку забули вимкнути?

— Не вигадуй дурниць! — Олександр різко підійшов до столу і вихопив папірець. — Це просто жарт. Колеги на роботі пожартували. Ти ж знаєш, який у нас колектив молодий, вони постійно щось вигадують.

— Жарт? — Любов відчула, як у середині щось обривається, немов струна на старій скрипці. — Ти за кого мене маєш, Сашо? Я з тобою чверть століття пройшла. Я навчилася відрізняти твій подих від протягу. Ти думаєш, я не бачу, як ти змінився? Як ти став ховати телефон, як почав затримуватися “на об’єктах”? А тепер — Катруся. Молода, мабуть? Дзвінка?

— Припини істерику! — крикнув він, намагаючись повернути собі роль господаря ситуації. — Ти ж знаєш, я на роботі з сотнею людей спілкуюся. Клієнти, постачальники.

— І всі вони називають тебе сонечком? — вона гірко всміхнулася, і ця посмішка була болючішою за сльози. — Совість у тебе є, Олександре? Поки я дітям пелюшки прала, поки тобі їсти готувала, поки твою маму до останнього дня на руках носила — ти де був? Кого “сонечком” зігрівав?

У кухні запала тиша, така густа, що її, здавалося, можна було почути.

Тільки старий настінний годинник продовжував свій безжальний відлік.

Олександр відвернувся до вікна.

За склом мжичив типовий київський дощ, сірий і невблаганний. Він дивився на калюжі й мовчав, немов зважував кожне наступне слово.

— Давай просто поговоримо як дорослі люди, — нарешті вимовив він, не повертаючись. — Навіщо ці сцени?

— Як дорослі? — Любов сіла на табуретку, відчуваючи, як ноги стають ватяними. — Ти мене двадцять п’ять років водив за ніс, робив із мене посміховисько перед сусідами та знайомими, а тепер кажеш “давай поговоримо”? Про що? Про те, яка Катруся весела, а я — нудна?

— Ну так, вона молода. Їй двадцять шість. З нею легко. Розумієш? Жодних претензій, жодних розмов про ціни на комуналку чи про те, що дітям треба купувати взуття. З нею я знову відчуваю, що мені не п’ятдесят, а тридцять.

— А зі мною тобі, значить, важко? — вона підняла голову. — Важко було, коли я з тобою по гуртожитках поневірялася? Важко було, коли ми на одну зарплату місяць виживали? Тоді тобі Катруся не була потрібна. Тоді тобі Люба була і світлом, і опорою. А тепер, коли все налагодилося, коли діти виросли, ти вирішив, що тобі потрібна “легкість”?

— Не драматизуй, Любо. Життя — це не тільки обов’язки. Мені теж хочеться простої людської радості.

— Радості? — її голос став тихим, майже пошепки, але в ньому було стільки сили, що Олександр мимоволі здригнувся. — А моя радість де? У твоїх непраних шкарпетках? У борщах, які ти сприймаєш як належне? Значить, я — для горя і хвороб, а Катруся — для свят?

— Годі кричати! — він знову спалахнув. — Ти хочеш, щоб увесь під’їзд знав наші справи?

— А нехай знають! — Любов підхопилася і розчинила вікно. Холодне повітря разом із краплями дощу ввірвалося в теплу кухню. — Нехай усі чують, який у нас зразковий сім’янин Олександр Григорович! Нехай сусіди подивляться на твою “легкість”!

— Ти з глузду з’їхала! — він кинувся зачиняти вікно. — Ти ганьбиш нашу родину! Ти ж мати! Ти бабуся майбутня!

— Я ганьблю? — Любов подивилася йому прямо в очі. — Це ти розтоптав усе, що ми будували. Я для тебе більше не жінка? Не кохана? Просто безкоштовний додаток до квартири?

— Ти дружина, Любо. Але Катя, вона інша. Вона не вимагає, вона просто дарує емоції.

— Ясно. — Любов випрямилася, поправляючи волосся, що вибилося з-під заколки. — Тепер я все розумію. Ти просто боягуз, Сашо. Звичайний, пересічний боягуз, який злякався старості й вирішив купити собі трохи “молодості” ціною моєї поваги.

Олександр нервово смикнув плечем.

— Не смій так зі мною розмовляти. Я все одно годувальник у цій хаті. Весь цей добробут — на моїх плечах.

— Годувальник! — вона схопила зі столу ту саму чашку, з якої він щойно пив, і з силою кинула її в раковину. Фарфор розлетівся тисячею дрібних уламків. — Годувальник, який тримає свою дружину за нерозумну! Яка ціна твоєму добробуту, якщо в ньому немає честі?

— Припини бити посуд! Ти знаєш, скільки коштує цей сервіз?

— Дешево він коштує! Все в нас тепер дешеве! І почуття твої, і обіцянки, і цей дім! — вона зробила крок до нього. — А знаєш що, Сашенько? Може, мені теж знайти собі якесь “сонечко”? Такого, знаєш, років тридцяти п’яти, щоб теж було “легко” і без борщів?

Олександр зблід. Його руки затремтіли від обурення.

— Ти що мелеш? Ти ж жінка! У тебе репутація! Як ти можеш таке навіть вголос вимовляти?

— А що? Тобі можна, а мені зась? — вона засміялася надломленим сміхом. — У нас що, у чоловіків совість гумова, а у жінок — кришталева? Раз розбив — і вже грішниця?

— Це зовсім інше! — закричав він, задкуючи до дверей. — Ти мати моїх дітей! Ти маєш бути прикладом!

— Прикладом чого? Терпіння? Всепрощення? — Любов підійшла до нього. — Двадцять п’ять років я була ідеальною. І що я отримала? Рожевий папірець із сердечками?

— Каті двадцять шість, вона молода ще.

— Дитина! — Любов сплеснула руками. — Значить, ти все-таки зізнався! Є ця Катя! Не “жарт колег”, не “постачальник”!

Олександр зрозумів, що загнав себе в пастку. Його очі бігали по кухні, шукаючи порятунку.

— Я не це хотів сказати. Ти мене просто спровокувала.

— Ні, ти сказав саме те, що є насправді! — вона вхопила важку сковорідку, що стояла на плиті. — Забирайся геть! Іди до своєї, нехай вона тобі грінки смажить!

— Любо, схаменися! Що люди скажуть?

— Геть! — її крик перейшов у хрип. — Котися до свого “сонечка”, поки воно не зайшло! Там же легко! Там же свято!

Олександр вискочив із кухні, ледь не збивши вазу в коридорі.

Двері гучно захлопнулися. Любов залишилася одна серед уламків чашки та холодного дощу, що все ще залітав крізь прочинену шибку.

Їй здавалося, що весь світ зараз плаче разом із нею — за втраченими роками, за розтоптаною вірою, за ілюзією, яка розсипалася в один момент.

Вона почала збирати уламки, коли в двері тихенько постукали.

На порозі стояла Ганна Михайлівна, сусідка з третього поверху, з якою вони часто обмінювалися розсадою та рецептами.

— Любонько, голубко, що у вас тут коїться? Бачила, як твій Сашко вилетів із під’їзду, наче його окропом обдали. Навіть не привітався.

— Заходь, Ганно. — Любов відклала віник, витираючи чоло тильним боком долоні. — Чайку поп’ємо. Якщо знайдеш у що налити, бо я тут дещо “відредагувала” в сервізі.

— Та що сталося? — Ганна присіла на край табуретки, стурбовано заглядаючи в очі подрузі. — Ви ж завжди були такою зразковою парою. На вас весь будинок рівнявся.

— Зразковою. — Любов поставила чайник. — А знаєш, що мій “зразковий” у кишенях носить? Записочки від Катрусі. “Сонечко моє”, каже. Двадцять п’ять років шлюбу, Ганно. А виявляється, я весь цей час жила з актором великих і малих театрів.

Ганна Михайлівна тільки охнула, притиснувши руку до серця.

— Не може бути! Олександр? Він же такий поважний, такий вихований.

— Ось-ось. Поважний. — Любов дістала з шафи печиво, яке купувала для онуків. — А на ділі — звичайний блудник. І головне, Ганно, він навіть не вибачається. Він мені про “легкість” розповідає. Каже, що я нудна, бо про ціни на газ думаю, а вона — фея, бо їй на все байдуже.

— Може, ти просто гарячкуєш? Може, це справді якась випадкова знайома?

— Пів року, Ганно. Він сам зізнався. Пів року він веде подвійне життя. Поки я йому сорочки прасувала, щоб він “солідним” виглядав, він з тією Катрусею по кафе ховався.

— Господи. А діти як? Вони ж так батька люблять.

— Не знають поки. Андрій у частині, у нього там своя служба, Марійка в університеті, сесія на носі. — Любов помішала цукор у чашці. — Але ж у нашому будинку нічого не приховаєш. Завтра вже всі будуть шепотітися.

— Любо, а що ти плануєш?

Любов подивилася у вікно. Дощ вщух, але небо залишалося важким і свинцевим.

— Не знаю, Ганно. Чесно — не знаю. Жити з ним після цього — це як їсти з брудного посуду. Начебто і можна помити, а все одно гидко. А без нього страшно. Ми ж як два дерева, що сплелися корінням. Якщо одне вирвати — інше теж засохне.

— Може, спробуєш пробачити? Чоловіки — вони ж як діти, на блискуче ласі. Погуляє та й повернеться.

— Пробачити? — Любов поставила чашку так різко, що чай виплеснувся на стіл. — А якщо він завтра іншу знайде? Оленку чи Світланку? Що тоді? Знову “розуміти й пробачати”?

— Ну поговори з ним ще раз. Скажи, що родина — це святе.

— Говорила. Він мені про “чоловічі потреби” торочить. — Любов підійшла до дзеркала, що висіло в коридорі. — Знаєш, що найгірше? Його будуть жаліти. Скажуть: “Бідний Сашко, дружина його заїздила своїм побутом, от він і шукав розради”. А про мене скажуть: “Не змогла втримати чоловіка, розпустила себе, постаріла”.

Ганна Михайлівна зніяковіло відвела погляд.

Вона знала, що подруга каже правду. Суспільство завжди суворіше до жінки.

Наступного дня Любов поверталася з крамниці. Біля аптеки вона побачила знайому постать.

Олександр стояв біля сріблястого авто, тримаючи за руку молоду білявку в куцій курточці та на високих підборах.

Дівчина сміялася, закинувши голову, а Олександр дивився на неї з таким захопленням, якого Любов не бачила вже років п’ятнадцять.

“Ось вона, Катруся”, — промайнуло в голові.

Серце кольнуло так гостро, що Любов змушена була зупинитися.

Дівчина була майже ровесницею її доньки.

Вона виглядала яскраво, немов екзотична квітка на сірому бетоні. Олександр щось шепотів їй на вухо.

Любов хотіла розвернутися і піти іншим шляхом, але зіткнулася з Марією Петрівною, головною пліткаркою їхнього двору.

— Любонько! — вигукнула та, сяючи цікавістю. — А я щойно вашого Олександра бачила. Така молоденька дівчинка з ним, племінниця, мабуть?

— Ні, Маріє Петрівно, — спокійно, наскільки це було можливо, відповіла Любов. — Це не племінниця. Це його нова “легкість”. Катруся.

Сусідка аж повітря ротом ковтнула, наче риба на березі.

— Ой. Та невже? Олександр Григорович? Він же такий, такий порядний завжди був.

— Був, та весь вийшов. — Любов сумно посміхнулася. — Виявилося, що порядність має термін придатності. Двадцять п’ять років — і все, зіпсувалася.

— Оце так новина. А ти що ж? Терпітимеш?

— Поки що думаю, Маріє Петрівно. Але дякую, що помітили. Тепер хоч знатиму, де моє “сонечко” гріється.

Вдома її чекав Олександр. Він уже повернувся, переодягнувся і сидів у кріслі з виглядом великомученика.

У руках тримав букет якихось дешевих гвоздик, мабуть, куплених у переході.

— Любо, давай без сцен. Давай по-людськи. Я приніс квіти.

— По-людськи? — вона навіть не доторкнулася до букета. — Це коли ти з тією дитиною біля аптеки милувався на очах у всього району? Це твоє “по-людськи”?

Олександр вмить змінився в обличчі.

— Ти що, стежила за мною? Ходила слідом?

— Не було потреби. Ти ж сам вибрав таке місце, щоб тебе всі бачили. Мабуть, хотів похизуватися своїм “трофеєм”. — Любов пройшла на кухню. — Мені цікаво тільки одне: як давно ти почав купувати їй подарунки за гроші, які ми відкладали на навчання Марійці?

Він зайшов слідом, червоний від гніву.

— Я сам заробляю ці гроші! Я маю право витрачати їх як хочу! І взагалі, це триває лише кілька місяців. Нічого серйозного.

— Кілька місяців? — Любов зупинилася посеред кухні. — Ти місяцями брехав мені в очі, жив зі мною під одним дахом, їв мій сніданок і знав, що підеш до неї?

— Я просто не хотів тебе засмучувати. Хотів зберегти мир у домі.

— Мир? Це ти називаєш миром? — вона сіла за стіл. — Знаєш, Сашо, мені зараз так гидко, ніби я в багнюку впала. Ти ж не просто зрадив мене. Ти зрадив наше минуле. Все те добре, що в нас було, тепер зіпсоване цією твоєю Катрусею.

— Та що ти до неї причепилася! Вона тут ні до чого. Це все природа.

— Природа! — Любов раптом заспокоїлася. Це був той спокій, який буває в центрі урагану. — А в мене, Сашо, теж є потреби. Мені хочеться поваги. Мені хочеться відчувати себе жінкою, а не кухонним комбайном. Знаєш що? Я завтра йду в кіно з Віктором із сусіднього під’їзду. Він давно мене запрошував, а я, дурна, все відмовляла, бо “я ж заміжня”.

Олександр остовпів. Його очі стали круглими, як ґудзики.

— Що?! Ти до Віктора? Того розлученого майстра? Ти з глузду з’їхала? Весь будинок на нас пальцем тицятиме!

— А що такого? — Любов знизала плечима. — Тобі можна, а мені з пристойним чоловіком у кіно сходити не можна? У нас що, подвійні стандарти?

— Це зовсім інше! — закричав він, стукаючи кулаком по столу. — Ти дружина! У тебе обов’язки перед дітьми!

— А в тебе немає обов’язків? — вона підняла брову. — Чи твої обов’язки закінчуються там, де починається “легкість”?

За три дні весь їхній старий київський двір гудів, як вулик, у який кинули каменюку.

Любов справді вийшла з під’їзду під ручку з Віктором.

Вони просто йшли, розмовляли, Віктор тримав парасольку над її головою. Але для місцевих кумушок це стало справжньою сенсацією.

Ганна Михайлівна знову забігла до Любові, тепер уже з червоними від збудження щоками.

— Любо, що ти коїш? Про тебе вже таке кажуть. Марія Петрівна рознесла, що ти ледь не весілля з Віктором плануєш!

— І нехай кажуть, — спокійно відповіла Любов, розливаючи чай. — Мені тепер байдуже до їхніх язиків.

— Як байдуже? Ти ж завжди так дбала про репутацію! А тепер люди кажуть, що ти ну, знаєш, на старості років геть розум втратила.

— А про Олександра що кажуть? — Любов подивилася на подругу.

— Ну. його жаліють. Кажуть: “От бачите, яка вона недобра така, бідний чоловік не витримав і пішов шукати турботи в іншому місці”.

— Оце так цікаво! — Любов гірко розсміялася. — Він пів року з тією пані гуляв — він будний. Я один раз сходила в кіно з другом — я грішниця. Де логіка, Ганно? Де совість у цих людей?

— Любо, ну ти ж знаєш. Світ так влаштований. Чоловік — це мисливець, йому прощають. А жінка — берегиня. Якщо вона вогонь погасила — винна тільки вона.

— Тоді я не хочу бути такою берегинею! — вигукнула Любов. — Двадцять п’ять років я берегла цей вогонь, а він на нього просто плюнув!

У цей момент двері відчинилися з таким гуркотом, що посуд у серванті задзвенів.

Увірвався Олександр. Його обличчя було перекошене від люті.

— Ти зовсім не думаєш, що коїш?! — закричав він прямо з порога. — Мені вже на роботі знайомі дзвонять, питають, чи знаю я про походеньки дружини!

— А ти хто? — Любов спокійно встала. — Ти людина, яка сама зруйнувала свій дім. Чому ти дивуєшся?

— Я чоловік! Мені можна мати захоплення! А ти ти ганьбиш моє ім’я!

— Твоє ім’я? — вона підійшла до нього впритул. — Це те ім’я, яке ти Катрусі в записках писав? “Сонечко моє”?

— Я тебе просив не лізти в моє особисте життя! — Олександр сказав серйозніше.

Ганна Михайлівна втрутилася, намагаючись заспокоїти їх:

— Сашо, Любо, схаменіться! У вас же діти! Скоро Марійка повернеться!

— Ось і нехай бачить! — крикнув Олександр. — Нехай бачить, що її мати стала такою недоброю людиною

Любов відчула, як її щока горить від образи.

На порозі з’явилася Марійка. Вона стояла з рюкзаком, бліда, із заплаканими очима.

Мабуть, добрі сусіди вже встигли “просвітити” дівчину ще біля ліфта.

— Мамо, тату що тут відбувається? — її голос тремтів. — Мені в групі дівчата скинули скріншоти з якогось місцевого форуму. Там про вас таке пишуть.

— Марійко, сонечко, — почала Любов, але донька відсахнулася.

— Мамо, як ти могла? З дядьком Віктором? Він же наш сусід! Що тепер люди про нас скажуть? Мені соромно в університет іти!

— А про батька тобі не соромно? — Любов подивилася на доньку. — Про те, що він пів року з якоюсь панянкою по готелях та кафе їздив?

— Ну, це ж тато, — пробурмотіла Марійка, опускаючи очі. — Чоловіки вони такі. Але ти, мамо. Ти ж завжди була для мене ідеалом. Ти мала бути вищою за це.

Любов відчула, як у неї всередині все вихололо.

— Вищою? Тобто я маю ковтати образи, терпіти зради, мовчати, коли мене міняють на “молодшу модель”, і все це — щоб тобі не було соромно перед подружками? А мені перед собою не має бути соромно?

— Ти мала зберегти сім’ю! — втрутився Олександр, відчувши підтримку доньки. — Жінка має бути мудрішою!

— Мудрішою, — Любов подивилася на свою сім’ю. — Значить, мудрість — це вміння бути килимком, об який витирають ноги? Вибачте, але я свою порцію “мудрості” вичерпала.

Марійка заридала і закрилася у своїй кімнаті.

Олександр з перемогою подивився на дружину.

— Бачиш? Ти навіть власну дитину проти себе налаштувала. Задоволена своєю “справедливістю”?

— Знаєш, Сашо, — Любов сіла за стіл. — Я все життя думала, що ми — одне ціле. А виявилося, що ми — це ти, твої потреби, твої бажання і діти, які тебе виправдовують. А я — просто функція. Обслуговування. Грілки, борщі, чисті сорочки. Коли функція дала збій і захотіла поваги — вона стала ворогом.

Наступного ранку Олександр збирав речі.

Він робив це демонстративно, кидаючи одяг у велику сумку.

— Йду до Каті. Вона мене розуміє. Вона не влаштовує допитів і не ходить по сусідах.

— Іди, — байдуже відповіла Любов. Вона навіть не встала з дивана. — Тільки не забудь забрати свої “потреби”. Тут вони більше не обслуговуються.

— Ти ще прийдеш сама, Любо! Кому ти потрібна в свої п’ятдесят? Віктору? Позустрічається та й кине!

— Може й кине, — кивнула вона. — Але він хоча б цінує хвилини, які ми проводимо разом зараз. А ти перетворив чверть століття на пил.

Двері захлопнулися. В квартирі стало порожньо і тихо. Любов підійшла до вікна.

Над містом вставало сонце, пробиваючись крізь хмари. Вона згадала записку. “Сонечко моє”.

Вона взяла цей рожевий клаптик, який весь цей час лежав на столі, і повільно розірвала його на дрібні шматочки.

Кожен рух пальців був немов звільнення. Вона відкрила вікно і випустила ці паперові сніжинки на вітер.

— Що сталося з людьми? — прошепотіла вона в порожнечу. — Чому ми навчилися жаліти зрадників і засуджувати тих, хто просто хоче правди?

Раптом задзвонив телефон. Це був Андрій, син зі служби.

— Мамо, привіт. Мені тут Марійка таке наговорила. Каже, ви розходитеся?

Любов набрала повні легені повітря.

— Так, синку. Розходимося.

— Мамо, я не знаю всього, що там у вас було. Але я знаю, як ти нас виховувала. І я бачив, як ти на батька дивилася. Якщо ти так вирішила — значить, інакше не можна було. Я на твоєму боці. Тримайся там.

Любов закрила очі, і перша сльоза за ці дні покотилася по щоці. Це була сльоза не болю, а надії.

— Дякую, синку. Це найважливіші слова, які я чула за останні двадцять п’ять років.

Вона поклала слухавку і подивилася на себе в дзеркало.

Там була жінка — не “берегиня” в старому фартуху, не “функція”, а Любов.

Людина, яка має право на своє сонце.

Нехай воно не рожеве і не в сердечках, а справжнє, яке гріє навіть у найхолодніший листопад.

Ця історія — дзеркало нашого суспільства.

Чому ми так легко виправдовуємо зраду одних і так важко судимо спробу інших захистити свою гідність?

Чи маємо ми право на “дзеркальну відповідь”, чи повинні терпіти заради ілюзорного “миру в сім’ї”?

Як гадаєте, чи Любов сама винна, адже ще можна було повернути чоловіка в сім’ю, пробачити і разом рухатися далі, адже довго вони разом жили у шлюбі, мають спільний дім, дорослих дітей?

Чи таки жінка вчинила правильно, бо таке не пробачається і потрібно починати життя з нуля навіть тоді, коли давно вже немолода?

Хіба можна таку зраду пробачити?

Фото ілюстративне.