Ранок у квартирі на околиці Вінниці починався тихо.

Оксана Дмитрівна, жінка зі світлою усмішкою та втомленими, але добрими очима, сиділа у своєму улюбленому кріслі біля вікна.

Вона читала книгу, насолоджуючись рідкісними хвилинами спокою.

Сім років тому, після того, як не стало чоловіка, вона продала свою хатину в селі та вклала всі гроші в цю трикімнатну квартиру, щоб жити разом із сином Василем.

Тишу розірвав різкий звук відчинених дверей.

У спальню, наче степовий буревій, увірвалася Альона — дружина Василя.

Вона кинула на ліжко кілька великих картонних коробок і, не дивлячись на свекруху, почала розчиняти шафу.

— Оксано Дмитрівно, збирайтеся. Нам потрібна ця кімната, — голос Альони був сухим і безапеляційним.

Оксана Дмитрівна повільно відклала книгу.

Серце тьохнуло, передчуваючи біду.

— Що значить «вам потрібна»? Альоно, я тут живу вже сім років. Це моя спальня, сонячна сторона, мені тут затишно.

— Було затишно, — невістка обернулася, схрестивши руки. — Ми з Василем порадилися і вирішили: головна спальня має належати голові родини. Тобто нам. Це логічно.

— Голові родини? — Оксана Дмитрівна піднялася з крісла. — А хто дав тобі право вирішувати? Цю квартиру ми купували разом, я віддала за неї все, що мала від продажу батьківської хати!

— Ну і що? — Альона знизала плечима. — Зараз квартира оформлена на Василя, а я його дружина. Ми молоді, нам потрібен простір. А вам і у вітальні на дивані буде непогано.

За вікном почав накрапати дощ.

Дрібні краплі стікали по склу, наче сльози, які Оксана Дмитрівна намагалася стримати в собі.

— Василю! — гукнула мати, почувши кроки в коридорі.

До кімнати зайшов син.

Він ще не встиг зняти робочу куртку — Василь працював автомеханіком, і від нього завжди пахло мастилом та важкою працею.

Він уникав погляду матері, роздивляючи власні черевики.

— Сину, що тут відбувається? Твоя дружина каже, що я маю звільнити кімнату.

Василь незграбно потер потилицю.

— Мамо, ну розумієш, Альона чекає дитину. Їй треба більше місця, велике ліжко, щоб спина не боліла. Ми ж не виганяємо тебе на вулицю.

— Чекає дитину? — у Оксани Дмитрівни перехопило подих. Радість і біль змішалися в один важкий клубок. — Чому я дізнаюся про це останньою?

— Тому що ви завжди знайдете привід, щоб зіпсувати настрій! — втрутилася Альона, вже складаючи речі свекрухи в коробку. — Вічно незадоволені, вічно повчаєте! Тепер тут будуть наші правила.

— Альоночко, — Оксана Дмитрівна спробувала підійти до невістки, — дитинко, якщо ти при надії, це щастя. Але чому не можна сісти й поговорити по-людськи? Навіщо ці коробки?

— Говорити немає про що, — відрізала Альона. — Ми все вирішили. Переїжджайте у вітальню, там телевізор, диван зручний.

— На диван? У прохідну кімнату? — голос матері затремтів. — Василю, ти дозволиш так поводитися зі своєю матір’ю? Я ж тебе сама на ноги ставила, коли батька не стало. Всі копійки збирала, щоб ти вчитися міг!

— Мамо, не кричи, — Василь нарешті підняв очі, але в них не було підтримки. — Світ змінюється. Зараз інші часи.

— Часи змінюються, а совість? — Оксана Дмитрівна вихопила свій халат, який Альона вже встигла запхнути в коробку. — Я тебе, Василю, вчила бути людиною. А ти дозволяєш цій особі виставляти матір за двері?

— Не смій називати мою дружину «особою»! — вперше за розмову син підвищив голос.

— А як її називати? — Оксана Дмитрівна розвернулася до невістки. — Ти думаєш, якщо подаруєш дитину, то станеш тут царицею? Що я буду тобі в ніжки кланятися?

— Ви просто заздрите! — Альона вперла руки в боки. — Заздрите, що у мене є чоловік, який мене слухає, а ви лишилися сама на старість! Ви просто хочете, щоб Василь до пенсії був вашим «маминим синочком»!

У кімнаті повисла тиша.

Оксана Дмитрівна повільно підійшла до вікна.

Дощ посилився, барабанячи по підвіконню.

— Добре, — вона обернулася, і в її погляді з’явився холод, якого син ніколи раніше не бачив. — Хочете сварки? Ви її отримаєте.

Василь втомлено сів на ліжко, закривши обличчя руками.

— Мамо, не треба драми. Давайте вирішимо все мирно.

— Мирно? — Оксана Дмитрівна гірко посміхнулася. — Твоя дружина оголошує мені, що я тут зайва, а ти кажеш про мир? Знаєш, Альоно, коли ти два роки тому приїхала сюди з однією валізою і в порваних джинсах, я прийняла тебе як рідну.

— Не треба згадувати старе, — Альона відвернулася.

— А я згадаю! — Оксана Дмитрівна різко зачинила дверцята шафи. — Пам’ятаєш, як ти плакала під дверима, бо батьки тебе з дому вигнали? Як я тебе заспокоювала, чаєм напувала, казала: «Живіть, діти, в любові, місця всім вистачить»? Хто вам на весілля всі свої золоті прикраси продав, щоб ви свято мали? Хто обручки купував?

— Ви самі запропонували! — вигукнула Альона.

— Запропонувала, бо вважала тебе донькою! — голос Оксани Дмитрівни зірвався. — А виявилося, що доньки бувають різні. Одні пам’ятають хліб-сіль, а інші.

Вона не договорила.

У коридорі цокав старий годинник — подарунок покійного чоловіка.

Вона гостро відчула, як їй не вистачає зараз його міцного плеча.

Дмитро ніколи б не дозволив такій несправедливості.

— Гаразд, — вона випрямилася, — якщо ви вважаєте, що я тут ніхто, я зроблю висновки.

— Які ще висновки? — насторожився Василь.

— Побачите, — Оксана Дмитрівна взяла найбільшу коробку. — Тільки пам’ятайте: у житті все повертається бумерангом. І добро, і підлість. Колись і ваша дитина виросте. Подумайте, що вона зробить з вами через тридцять років?

Альона раптом зблідла і мимоволі прикрила живіт рукою.

Наступного ранку Альона прокинулася від дивного запаху.

Вискочивши на кухню, вона мало не впала: раковина була забита брудним посудом, на плиті пригорів учорашній жир, а на столі стояли залишки вечері.

— Оксано Дмитрівно! — закричала вона на весь дім. — Що це таке? Чому на кухні такий гармидер?

Свекруха спокійно сиділа на дивані у вітальні, попиваючи чай і читаючи газету.

— А що не так, люба? Я ж тепер гостя у цьому домі. А гості, як відомо, посуд не миють і прибиранням не займаються.

— Але ви ж завжди це робили!

— Це коли я була господинею, — Оксана Дмитрівна відклала газету. — А тепер я — тимчасова мешканка в прохідній кімнаті. Тож, «головна сім’я» має сама дбати про свій побут.

Василь вибіг із ванної, витираючись рушником.

— Що за крики зранку?

— Твоя мати влаштувала саботаж! — Альона тицьнула пальцем у бік кухні. — Подивися, що вона наробила!

Син заглянув на кухню і зморщився від вигляду брудних тарілок.

— Мамо, ну це вже занадто.

— Вася, сонечко, — Оксана Дмитрівна лагідно посміхнулася, — ви ж хотіли автономії. Ви головні — ви й порядкуйте. У мене тепер недобре самопочуття, лікар сказав — ніяких навантажень, тільки спокій.

— Оксано Дмитрівно, ви з глузду з’їхали? — Альона схопилася за голову. — У мене теж недобре самопочуття, мені важко, я не можу ці запахи терпіти!

— То прибери, дитинко. Від чистоти у тебе все швидше минає.

Альона розплакалася і вибігла з кухні.

Василь розгублено подивився їй услід.

— Мамо, ну вона ж правда погано почувається.

— А я, сину, добре? Ти коли мене зі спальні виселяв, питав, як моє сздоров’я? Чи як мені буде спатися на протязі у вітальні?

До вечора ситуація стала ще напруженішою.

Василь повернувся з роботи й побачив у коридорі незнайомого чоловіка з інструментами.

— Що тут відбувається? — запитав він, бачачи, як слюсар працює над дверима колишньої маминої спальні.

— А це пан майстер, — спокійно пояснила Оксана Дмитрівна. — Встановлює новий замок. На ту кімнату, де тепер живете ви.

— Навіщо замок? — здивувалася Альона, виходячи з кімнати.

— Щоб я випадково не зайшла і не потурбувала «головну сім’ю», — свекруха продемонструвала нові ключі. — А ще я сьогодні була у юриста. Василю, пам’ятаєш, як ми купували цю квартиру?

Вона простягнула йому теку з документами.

Василь почав читати й з кожною секундою його обличчя ставало все блідішим.

— Мамо, ти ж казала, що це дарунок.

— Казала. Але офіційно я власниця половини майна. І оскільки ми не можемо знайти спільну мову, я вирішила подати на розподіл майна в натурі. Або ми продаємо квартиру і ділимо гроші, або ви виплачуєте мені мою частку.

— Які гроші?! — вигукнула Альона. — У нас кредит, скоро дитина народиться! Звідки у нас сотні тисяч?

— Це ваші клопоти, — Оксана Дмитрівна склала руки. — Ви вирішили, що я тут порожнє місце. Ну то подивіться, як це — жити без цього «місця».

Слюсар закінчив роботу і віддав ключі власниці.

Оксана Дмитрівна демонстративно поклала їх у кишеню халата.

— Мамо, ти не можеш так вчинити, — Василь сів на тумбу в коридорі, обхопивши голову руками.

— Можу, сину. Ти вибрав дружину, яка не поважає твою матір. Ти промовчав, коли мене ображали. Тепер живіть самі. Завтра я виставляю свою частку на продаж. Думаю, якась сім’я переселенців із задоволенням купить кімнату в центрі міста. Будете жити з сусідами.

Альона почала істерично плакати.

— Це ж не нормально! Ви просто мститеся!

— Ні, люба. Я просто повертаю собі свою гідність.

Оксана Дмитрівна не лишилася вдома.

Вона зібрала невелику сумку і пішла ночувати до своєї давньої подруги, Тамари.

Тамара пригостила її чаєм і довго слухала розповідь.

— Правильно зробила, Оксано, — казала Тамара. — Якщо зараз не поставиш їх на місце, вони тебе до цвинтаря доправлять за рік. Молодь зараз швидка — все їм дай, а натомість нічого.

Тим часом у квартирі Василя панувала тиша.

Альона лежала на ліжку в тій самій «головній спальні», але вона більше не здавалася їй перемогою.

Кімната була холодною і чужою.

Василь сидів на кухні перед горою брудного посуду.

Він згадав, як мама завжди зустрічала його з гарячим борщем, як вона тихенько прибирала його розкидані речі, як ніколи нічого не просила для себе.

— Альоно, — покликав він дружину.

— Чого тобі? — відгукнулася та з кімнати.

— Ми — нерозумні з тобою. Справжні, егоїстичні люди.

Наступного ранку Оксана Дмитрівна повернулася додому.

Вона очікувала побачити нову хвилю скандалу, але в квартирі пахло кавою та свіжою випічкою.

Кухня блищала від чистоти.

Василь і Альона чекали її в коридорі. Альона була без макіяжу, з червоними від сліз очима.

— Оксано Дмитрівно, — почала невістка, — ми всю ніч не спали.

Василь підійшов до матері й опустився на коліна, як колись у дитинстві, коли просив вибачення за розбиту шибку.

— Мамо, прости мене. Я дуже недобре повівся. Я дозволив себе накрутити і забув, кому завдячую всім у цьому житті. Ми перенесли твої речі назад. Кімната готова. Вона твоя і тільки твоя.

Альона підійшла ближче, тримаючи в руках тарілку з гарячими сирниками.

— Вибачте мені. Я просто злякалася. Злякалася, що дитині буде тісно, що я не впораюся. Я була грубою і невдячною. Будь ласка, заберіть заяву від юриста. Нам не потрібна квартира ціною вашого болю.

Оксана Дмитрівна дивилася на них.

Вона бачила, що цей урок засвоєно назавжди.

Вона не була злою людиною, вона просто хотіла поваги.

— Встань, сину, — вона торкнулася його волосся. — Повагу не вимагають, її заслуговують. Але любов треба берегти щодня.

— Ми обіцяємо, — прошепотіла Альона. — Ви будете найкращою бабусею. І ви завжди будете господаркою в цьому домі.

Оксана Дмитрівна усміхнулася.

Вона знала, що шлях до примирення буде довгим, але сьогодні вони зробили перший, найважливіший крок.

Мати вибачила свого сина та невістку, адже вона бажала їм щастя лише.

Але чи вірний це був вибір? Якщо діти так вчинили раз, то хіба не зможуть вчинити так знову?

Фото ілюстративне.