Вечір у невеликій квартирі на околиці Вінниці починався як зазвичай.

Оксана стояла біля плити, втомлено помішуючи овочеве рагу.

Після десяти годин у бухгалтерії ноги гули, а єдиним бажанням було тихесенько допити чай і заснути під бубоніння телевізора.

— Оксанко, а де мій вовняний светр? Той, темно-синій? — Петро зазирнув на кухню, хаотично розшукуючи щось по полицях.

— У шафі, на другій полиці знизу, під постільною білизною. А навіщо він тобі зараз? Ти ж наче нікуди не збирався?

— Та тут така справа, — Петро відвів погляд. — Грицько дзвонив. Каже, у нього об’єкт поблизу розвалився, замовник підвів, грошей на готель немає. Коротше, він заскочить до нас на кілька днів, поки не вирішить питання з квитками додому.

Оксана ледь не випустила дерев’яну лопатку з рук.

— Грицько? Знову той самий Грицько, який минулої осені «заскочив на ніч», а прожив два тижні, спалив мені фен і випив усю схованку домашньої настоянки, яку тато на мій день народження привіз?

— Ну, сонечко, він же кум, — Петро спробував підійти і заспокоїти дружину, але вона різко відсторонилася. — Свій хлопець, з одного села. Не можу ж я його на вокзалі лишити, як собаку.

— Свій хлопець за собою хоча б крихти зі столу прибирає! — Оксана розвернулася до чоловіка, і в її очах спалахнув недобрий вогонь. — Петре, ми ледь з боргами за комуналку розібралися. Ти розумієш, що твій кум — це не просто гість, це стихійне лихо? Він же не просить, він ставить перед фактом!

— Та він цього разу ненадовго, обіцяв за два-три дні впоратися, — Петро запевняв її так щиро, наче сам у це вірив.

Дзвінок у двері пролунав раніше, ніж Оксана встигла висловити все, що думає про ці «два дні».

Петро кинувся відчиняти, а жінка залишилася на кухні, відчуваючи, як усередині все стискається від передчуття неминучого хаосу.

— Здорово, куме! — гучний, трохи хрипкий голос Грицька миттєво заповнив увесь простір невеликого коридору. — Ох і дороги у вас, поки доїхав — ледь ноги не відкинув! Де тут у вас можна кості кинути?

Грицько завалився до кімнати, тягнучи за собою брудну дорожню сумку, від якої тхнуло дешевим одеколоном і дорожнім пилом.

Він, навіть не роззуваючись, пройшов у вітальню і кинув свої речі прямо на світлий килим, який Оксана чистила минулими вихідними.

— О, Оксанко, привіт! — він безцеремонно зазирнув на кухню. — Чим бог послав? Бо я голодний, як вовк у лютому. Є щось серйозніше за цю зелень в каструлі? Сала там, чи ковбаски домашньої?

Оксана натягнула на обличчя ввічливу маску, яка більше нагадувала гримасу болю.

— Доброго вечора, Грицьку. Ми готуємося до вечері, сідай, якщо хочеш. Але ковбаси в нас немає, ми м’ясо лише по вихідних купуємо.

— Ой, бідно живете, бідно! — засміявся гість, поплескавши Петра по плечу. — Треба вас розворушити! Куме, а що там по «пальному»? Маєш чим дорогу обмити?

Петро винувато глянув на дружину і витяг із холодильника пляшку, яку купував собі на п’ятницю.

Грицько одним махом відкрив її об край столу, залишивши на деревині глибоку подряпину.

— Оце діло! — він сів за стіл, розвалившись так, наче він був власником цього будинку. — Ну, розповідайте, як ви тут у місті нудьгуєте?

Протягом наступної години Оксана була змушена слухати нескінченні байки про те, як Грицько «майже став мільйонером», якби не «кляті обставини».

Він їв жадібно, розкидаючи хлібні крихти навколо тарілки, і навіть не подумав запропонувати допомогу.

Коли вечеря нарешті закінчилася, Оксана почала прибирати.

— Грицьку, посуд постав у раковину, я помию, — сказала вона, намагаючись не підвищувати голос.

— Та ти мий, мий, Оксанко, у тебе це гарно виходить! — відмахнувся гість. — А ми з Петром підемо побалакаємо на балкон, обговоримо чоловічі справи.

Минуло три дні.

«Два-три дні», про які казав Петро, плавно перетворилися на повний тиждень. Грицько не просто жив у них, він освоїв квартиру.

Його речі валялися всюди: брудні шкарпетки біля дивана, порожні бляшанки з-під напоїв під столом, мокрі рушники на кухонних стільцях.

Оксана відчувала, що вона вдома — не господиня, а безкоштовна обслуга.

Вона вставала о шостій ранку, щоб приготувати сніданок, бо Грицько «не міг прокинутися без гарячого».

Вона прала його речі, бо «у нього немає змінних», і вона ж вислуховувала його зауваження.

— Оксанко, щось у тебе борщ сьогодні занадто кислий, — заявив він у четвер увечері, відсуваючи тарілку. — Моя старенька вдома краще готує. Ти б оцту менше лила, чи що.

Оксана заціпила зуби так, що аж недобре стало.

Вона подивилася на Петра, чекаючи, що він захистить її, але той лише винувато опустив очі в газету.

— Якщо тобі не подобається, Грицьку, — тихо сказала вона, — ресторан через дорогу працює до одинадцятої. Там оцту точно кладуть стільки, скільки треба.

— Та чого ти відразу ображаєшся? Я ж як краще хочу! — гість знову розвалився на дивані. — Петре, чуєш, дружина в тебе з характером. Треба було її в суворості тримати, як мій дід бабу.

Цієї ночі Оксана не спала.

Вона слухала хропіння Грицька, яке розносилося по всій квартирі, і відчувала, як усередині неї визріває холодна, розважлива лють.

Це було не просто роздратування на гостя. Це було розчарування в чоловікові.

Вона згадала, як минулого року вони збирали гроші на відпустку, а Петро потайки віддав частину суми Грицьку, бо той «попав у халепу».

Гроші, звісно, ніхто не повернув.

Вона згадала, як Грицько на весіллі влаштував суперечку, зіпсувавши їй свято.

І щоразу Петро казав: «Це ж друг, треба терпіти».

Ранок п’ятниці почався зі скандалу.

Оксана збиралася на роботу, коли виявила, що її улюблений шампунь порожній, а на поличці у ванній стоїть бритва Грицька, вся в залишках піни.

— Петре! — гукнула вона чоловіка. — Зайди на хвилину.

Петро зайшов, протираючи очі.

— Що сталося, Ксюшо?

— Подивися на це, — вона вказала на безлад у ванній. — Твій друг не просто користується моїми речами, він веде себе зовсім не гарно. Я більше не буду за ним прибирати. Або він сьогодні їде, або я не знаю, що зроблю.

— Ну сонечко, він же сказав, що сьогодні якраз по квитки піде, — почав Петро свою звичну пісню.

— Він це каже кожен день! — мовила Оксана. — Він з’їв усе м’ясо, яке було в морозилці на два тижні вперед. Він випив мій какао, він зламав стілець на кухні! Тобі наплювати на мій комфорт? Тобі наплювати, що я сплю по чотири години?

З кімнати вийшов Грицько, почухуючи шию під розтягнутою майкою.

— Чого ви кричите зранку? Людям поспати не даєте. Оксанко, до речі, ти б яєць купила, бо в холодильнику порожньо. Я б яєчню з беконом на сніданок з’їв.

Оксана повільно повернулася до нього.

В її погляді було стільки льоду, що Грицько мимоволі зробив крок назад.

— Яєць захотів? — прошепотіла вона. — А може, тобі ще й каву в ліжко подати?

— Ну, я б не відмовився, — Грицько спробував пожартувати, але усмішка швидко зникла з його обличчя.

— Слухай сюди, гостю дорогий, — Оксана підійшла до нього. — Ти зараз збираєш свої брудні лахи в свою брудну сумку і за п’ять хвилин йдеш з цієї квартири. Якщо через п’ять хвилин твій дух тут залишиться — ти пожалкуєш про це.

— Ти що таке надумала? — Грицько витріщив очі. — Петре, ти чуєш, що вона каже?

Петро стояв між ними, розгублений і наляканий.

— Оксанко, ну не треба так. Грицьку, ти теж не підливай масла.

— Вибирай, — Оксана повернулася до чоловіка. — Або він іде зараз, або я йду до мами і подаю на розлучення. Я не жартую, Петре. Мені набридло бути служницею для твоїх нахлібників. Я хочу жити в домі, де мене поважають.

Тиша, що запала в квартирі, була майже фізично відчутною.

Грицько чекав, що Петро зараз гримне кулаком по столу і «поставить жінку на місце».

Петро дивився на Оксану і вперше побачив у її очах не втому, а порожнечу.

Він зрозумів: якщо він зараз не зробить вибір, він справді її втратить.

— Грицьку, — тихо сказав Петро. — Збирайся.

— Що? — кум не повірив своїм вухам. — Ти мене через дружину з хати друга виганяєш? Та ми ж з тобою з першого класу! Ми ж, як рідня.

— Збирайся, я сказав, — голос Петра став твердішим. — Оксана права. Ти за тиждень жодного разу не запитав, чи є у нас гроші на ті продукти, які ти з’їдаєш. Ти ведеш себе не як гість, а як не знаю хто. Вибач, друже, але сім’я мені дорожча.

Грицько почав люто закидати речі в сумку, бурмочучи про те, що «справжніх друзів більше немає» і що «Петро став м’якодухим.

Коли за ним нарешті захлопнулися двері, Оксана просто сіла на підлогу в передпокої і закрила обличчя руками.

Петро підійшов до неї і обережно присів поруч.

— Пробач мені, Оксанко. Я такий нерозумний. Хотів бути добрим для всіх, а вийшло, що був добрий для всіх, лише не до тебе.

— Ти дозволив йому поводитися так в моєму ж домі, — глухо відповіла вона. — Це болить найбільше.

— Я обіцяю, — він взяв її за руки, — що більше жодна людина не переступить цей поріг без твоєї згоди. Я завтра ж здам усі його речі в хімчистку, вимию підлогу, куплю все, що він з’їв. Тільки не йди.

Оксана підняла голову. Вона бачила, що Петро справді наляканий і щиро кається.

— Подивимося, Петре. Довіру легко зламати, але важко склеїти. Сьогодні я лишаюся. Але якщо я ще раз почую хоч слово про «бідного Грицька» — ми закінчили.

Цей вечір вони провели вдвох.

Петро власноруч вимив усю гору брудного посуду, виніс три мішки сміття і навіть спробував приготувати вечерю.

Вони не вмикали телевізор, не сиділи в телефонах.

Вони розмовляли.

Вперше за довгий час вони говорили про свої страхи, про фінанси, про плани на майбутнє.

Оксана зрозуміла, що цей конфлікт був необхідний.

Він став тим кроком, який випустив усю гниль із їхніх стосунків.

Наступного дня Петро справді приніс додому величезні пакети з продуктами і букет її улюблених хризантем.

На телефоні у нього був заблокований номер Грицька.

— Він дзвонив? — запитала Оксана.

— Дзвонив. Просив грошей на дорогу. Я сказав, що у мене більше немає зайвих грошей. Усі гроші тепер — у сім’ю.

Оксана посміхнулася.

Вперше за останній тиждень це була справжня, тепла посмішка.

Вона знала, що попереду ще багато роботи над стосунками, але перший і найважливіший крок було зроблено.

Вони пили чай, дивлячись на захід сонця за вікном.

У квартирі нарешті панував спокій. Повітря було чистим, килим — знову світлим, а життя — знову їхнім власним.

А у вас є такі друзі чи родичі, які приїжджають без попередження, гостюють довго і поводяться, як у себе вдома?

Ви теж їй не можете нічого в очі сказати, а терпите і мовчите?

Фото ілюстративне.