Жовтневий вечір у Луцьку видався напрочуд похмурим.

Важкі свинцеві хмари зависли над містом, обіцяючи перший сніг, який зазвичай приносить лише бруд і вогкість.

У квартирі Оксани та Дениса панувала тиша, але вона була не затишною, а наелектризованою, наче перед грозою.

Оксана стояла біля вікна, спостерігаючи, як вуличні ліхтарі тьмяно освітлюють мокрий асфальт.

Вона ще не встигла зняти пальто після роботи, коли Денис увійшов до кімнати.

Його обличчя було перекошене від гніву, а в очах горіло щось таке, чого вона ніколи не бачила за пів року їхнього знайомства.

— Збирайся. Я більше не можу так. Твоя валіза вже в коридорі, — його голос був невдоволений.

Оксана повільно обернулася, відчуваючи щось недобре.

— Денисе, ти про що? Які валізи? Ми лише п’ять тижнів тому обмінялися обручками!

— Ось саме! П’ять тижнів — і ти вже встигла показати своє справжнє обличчя. Ти — невдячна, людина, яка не поважає святе!

— Він поклав її дорожню сумку на підлогу. Замок тріснув, і звідти випала її улюблена піжама та книга, яку вона читала перед сном.

Оксана дивилася на цю сцену, як у сповільненій зйомці.

Вона пам’ятала, як ще вранці він говорив їй такі теплі слова і обіцяв замовити піцу на вечерю.

— Що я зробила, Денисе? Поясни мені, бо я відчуваю, що це щось не нормальне.

— Мама дзвонила! Вона плаче в слухавку вже годину! Ти вчора її образила так, що вона досі не може забути.

Ось воно. Варвара Іванівна.

Свекруха, чия присутність у їхньому житті з кожним днем ставала дедалі відчутнішою, наче задушливий туман.

Вчора Оксана повернулася з юридичної консультації трохи раніше.

Вона застала Варвару Іванівну на кухні.

Свекруха, яка мала свій дублікат ключів “про всяк випадок”, вирішила провести “ревізію”.

Вона перебирала шафи з крупами, витрушувала спеції в раковину і бурчала собі під ніс про “неохайність молоді”.

— Варваро Іванівно, що ви робите? — запитала тоді Оксана, намагаючись зберегти спокій.

— Ой, Оксаночко, я ж як краще хочу! У тебе тут такий безлад, жучки можуть завестися в цій гречці. Я вирішила все перемити.

— Дякую, але я сама впораюся зі своєю кухнею. Будь ласка, не перекладайте мої речі без мого відома.

Це була вся розмова.

Кілька ввічливих речень.

Але в інтерпретації Варвари Іванівни це, вочевидь, перетворилося на не зрозуміло що та неповаги до старших.

— Денисе, я просто попросила її не чіпати мої речі! Вона прийшла без запрошення і почала хазяйнувати!

— Вона не “хазяйнувала”, вона дбала про нас! — Денис почав нервово ходити по кімнаті. — Моя мати все життя присвятила мені! Батько пішов, коли мені було п’ять, вона тягнула мене одна, працювала в школі у дві зміни, щоб я мав найкращі кросівки та комп’ютер! Я не дозволю нікому, навіть дружині, говорити з нею в такому тоні!

Оксана відчула, як її світ руйнується.

Вона згадала їхнє перше побачення в парку біля замку.

Денис здавався їм ідеальним: турботливим, уважним, з чудовим почуттям гумору.

Він дарував квіти без приводу і обіцяв побудувати для них справжню фортецю.

Проте Варвара Іванівна з’явилася на горизонті за два тижні до весілля.

Вона оглянула Оксану холодним, оцінювальним поглядом і сказала:

— Ну, Денис міг би обрати й когось із кращою освітою, але якщо він так вирішив.

Тоді Оксана списала це на хвилювання матері.

“Вона просто боїться втратити сина”, — думала дівчина.

Як же вона помилялася.

Після весілля Варвара Іванівна дзвонила по чотири рази на день.

Вона контролювала раціон Дениса, перевіряла, чи попрасувала Оксана його сорочки, і постійно давала поради, як “правильно” поводитися з чоловіком.

— Збирай свої речі! — повторив Денис, вказуючи на двері. — Поки не вибачишся перед мамою, не повертайся.

Він розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима.

Оксана опустилася на диван.

На стіні висіло їхнє спільне фото з весільної подорожі в Карпати.

Вони там сміялися, загорнуті в один плед.

Це було лише місяць тому. Тридцять три дні ілюзії щастя.

Мати Оксани, Тетяна Павлівна, відчинила двері й одразу все зрозуміла.

— Оксанко? Дитино, що сталося? Оксана просто впала в обійми матері й заридала.

Тетяна Павлівна затягнула її на кухню, налила міцного чаю з чебрецем і слухала довгу, заплутану історію про свекруху, кастрюлі та розбиті мрії.

— Я ж казала тобі, доню, — тихо промовила Тетяна Павлівна, погладжуючи Оксану по голові. — Вона занадто сильно його тримає. Там немає місця для тебе.

— Але я люблю його, мамо.

— Любов — це коли двоє дивляться в один бік. А Денис дивиться тільки в бік своєї матері.

Минуло три дні.

Оксана чекала дзвінка.

Вона сподівалася, що Денис охолоне, зрозуміє абсурдність ситуації та прийде з вибаченнями.

Але телефон мовчав. Жодного повідомлення, жодного лайка в соцмережах.

Повна ізоляція.

На четвертий день зазвонив телефон. Це була Варвара Іванівна.

— Оксано, привіт. Як ти там у мами? Не нудьгуєш? — її голос звучав переможно.

— Що ви хочете?

— Ой, яка ти колюча! Я по-доброму дзвоню. Дениско зовсім зажурився. Вчора я йому вареників з вишнею наварила, а він ледь пару штук з’їв. Каже, що сумує. Але ти ж розумієш — він чоловік гоноровий. Якщо ти прийдеш, визнаєш, що була неправа, і пообіцяєш більше не перечити мені — він тебе прийме.

Оксана заплющила очі, намагаючись вгамувати лють.

— Вибачуся за що? За те, що захищала свій простір?

— Ех, нерозумна ти, молода ще ти, — зітхнула свекруха. — Сім’я — це коли ти слухаєшся старших. А ти хочеш бути головною. В нашому роду так не прийнято. Ну, думай. Але пам’ятай: Денис без мене не пропаде, а от ти без нього — хтозна.

Вона кинула слухавку.

Оксана сиділа, стискаючи телефон у руці.

Увечері прийшло повідомлення від подруги Каті:

“Оксано, ти в курсі, що в твоїй квартирі горить світло, а на балконі розвішена якась дивна білизна? Не твоя точно. Якась бабусина”.

Серце Оксани качнулося.

Вона зібралася і поїхала до їхньої спільної квартири.

Їй потрібно було забрати документи та літній одяг. Вона сподівалася, що Денис на роботі.

Відчинивши двері своїм ключем, вона відчула запах хлорки та смажених котлет.

На вішалці в коридорі висіло знайоме пальто — сіре, з хутряним коміром. Пальто Варвари Іванівни.

Оксана пройшла на кухню.

Свекруха сиділа за столом у халаті Оксани.

Це був її улюблений халат з м’якого велюру, який їй подарував тато.

— О, Оксано! Прийшла-таки. Вибачатися будеш? — Варвара Іванівна навіть не встала. Вона спокійно помішувала чай у філіжанці Оксани. — Чому ви в моєму халаті? І що ви робите в моєму домі?

— Твій дім там, де твоя мама, — посміхнулася свекруха. — А тут тепер я. Денискові важко самому, він попросив мене переїхати, щоб я готувала йому нормальну їжу і стежила за порядком. Твої речі я склала в коробки на балконі, вони заважали мені в шафі.

В цей момент увійшов Денис.

Він виглядав чистим, випрасуваним, але очі ховав.

— Оксано, ти за речами? Забирай і йди, ми з мамою якраз збиралися дивитися фільм.

— Денисе, ти серйозно? Ти дозволив їй викинути мої речі на балкон і вдягнути мій одяг?

Оксана не вірила своїм вухам.

— Мама сказала, що халат просто висів без діла. Вона ж не чужа людина! — Денис підвищив голос. — І взагалі, чому ти знову скандалиш? Ти прийшла вибачатися чи знову псувати атмосферу?

Оксана подивилася на них.

Вони сиділи поруч — однакові пози, однаковий погляд.

Вона раптом зрозуміла, що в цій картині вона була не дружиною, а просто випадковою людиною, яка мала вписатися в їх сім’ю.

— Знаєш, Денисе. — Оксана почала швидко збирати свої документи з полиці. — Я думала, що виходжу заміж за чоловіка. А виявилося — за маминого синочка, якому потрібна не дружина, а ще одна нянька.

— Ти не говори так про маму! — вигукнув він.

— Я говорю про тебе. Ти — людина, яка ховається за мамину спідницю при першій же проблемі. Насолоджуйтесь своїм щастям. Удвох.

Оксана схопила коробки з балкона і вийшла, не озираючись.

Минуло два місяці. Оксана офіційно подала на розлучення.

Спочатку було боляче.

Вона видалила всі фото, заблокувала їхні номери, але ночами все одно згадувала їхні спільні вечори.

Проте з кожним днем біль вщухав.

Вона почала знову займатися йогою, записалася на курси англійської та отримала підвищення на роботі.

Одного разу ввечері, коли вона поверталася додому, під під’їздом вона побачила Дениса.

Він стояв з букетом білих троянд.

Виглядав жахливо: схудлий, з темними очима, сорочка зім’ята.

— Оксано, можна поговорити?

— Про що, Денисе? — вона зупинилася, але не підійшла близько.

— Я не можу так більше. Мама. Вона зовсім перейшла усі межі. Вона контролює кожну мою копійку, вона дзвонить мені на роботу кожні п’ятнадцять хвилин. Вона навіть вибирає мені шкарпетки! Я зрозумів, що ти була моїм єдиним шансом на нормальне життя. Повернися, будь ласка. Я попрошу її більше ніколи не приходити, обіцяю!

Оксана подивилася на нього.

Вона не відчула ні злості, ні любові. Тільки тихий, спокійний сум.

— Ти не виженеш її, Денисе. Бо вона — це твій світ. А я — лише гостя, яку вигнали, як тільки вона захотіла відкрити кватирку. Ти прийшов не тому, що любиш мене, а тому, що тобі стало тісно поряд з нею.

— Це не так! Я кохаю тебе!

— Ні. Ти кохаєш комфорт, який я створювала. Шукай собі іншу няньку, Денисе. Я виросла з цієї ролі.

Вона розвернулася і зайшла в під’їзд, не озираючись.

У неї на вечір були плани — вона йшла на виставку з Михайлом, новим знайомим з курсів, який вмів слухати і, що найголовніше, мав власне життя.

На вулиці йшов сніг, вкриваючи мокрий асфальт чистою білою пеленою.

Оксана глибоко вдихнула свіже повітря. Вона вперше за довгий час відчула, що небо над нею — безкрає.

Та чи вірно вчинила вона?

Можливо, було б варто дати чоловікові другий шанс, адже він все зрозумів, повернувся і вибачився, вони б ще могли створити гарну сім’ю, адже хто не помиляється?

Чи такий чоловік ніколи не зміниться і щастя з ним дружині не бачити в сімейному житті?

Чи Оксана сама винна, що так легко поступилася?

Фото ілюстративне.