— Я справді не знаю, як діяти, — з відчаєм у голосі промовила тридцятирічна Дарина, її погляд був прикутий до екрана телефону. — До нас їде моя мама, Галина Іванівна. Як мені тактовно, але рішуче пояснити їй, що зараз це абсолютно неможливо? Вона не слухає жодних аргументів, і я вже вичерпала всі слова.

Дарина, її чоловік Артем та їхній дворічний син нещодавно переїхали до столиці з невеликого міста.

Вони орендували крихітну однокімнатну квартиру.

Наразі працював лише Артем. Їхні фінанси були вкрай обмежені; вони жили у режимі жорсткої економії, ледве зводячи кінці з кінцями.

Дарина дуже сподівалася, що цього року їй вдасться отримати місце у дитячому садку, знайти роботу, і тоді ситуація нарешті зміниться на краще.

Ті, хто стверджує, що можна бути щасливим без грошей, не знають справжньої ціни щоденного виживання.

Життя стало настільки важким, що нещодавно Дарина навіть серйозно розмірковувала про розлучення.

Дуже важко зберігати позитивний настрій та віру у спільне майбутнє, коли голова постійно забита боргами та побутовими негараздами.

Попри щире кохання та бажання будувати спільне життя, постійний фінансовий тиск нещадно виснажував їх щодня.

Проте, їм обом вдалося, доклавши надзвичайних зусиль, вийти з «чорної смуги», зберегти та налагодити свої стосунки.

Вони жили далі. Усі їхні надії тепер були пов’язані з тим моментом, коли дитина піде в садок, а Дарина знайде стабільну роботу.

Батьки обох подружжя жили далеко.

Артемова мати (свекруха) абсолютно не втручалася у справи молодої сім’ї, займалася власним життям.

Вона працювала, мала нового чоловіка, оскільки була у другому шлюбі.

Хоча вона й не допомагала матеріально і бачила онука лише двічі за два роки, Дарина щиро дякувала їй хоча б за те, що вона не заважала.

Натомість, мати Дарини, Галина Іванівна, була надзвичайно зацікавлена життям дочки.

Вона щодня дзвонила по відеозв’язку, детально розпитувала про всі справи і щедро роздавала непрохані та критичні поради.

Класичний сценарій: її донька могла вийти заміж за успішного підприємця, а вийшла заміж за «незрозуміло кого».

На думку тещі, Артем не міг забезпечити сім’ю з трьох осіб, відвіз доньку з рідного дому і не може забезпечити їй гідний рівень життя у столиці.

Всі подруги Дарини мали «чоловіків як чоловіків», а її дочці просто «не пощастило».

— Навіщо він тобі потрібен? — Галина Іванівна могла це сказати, абсолютно не соромлячись того, що Артем перебуває вдома, і в їхній крихітній квартирі-студії прекрасно все чує через динамік телефону. — Треба від нього йти, тому що кращого життя ти від нього не дочекаєшся. Нема чого на нього час витрачати! Знайдеш собі кращого. Вийдеш заміж за забезпеченого чоловіка з власною квартирою і заживеш, як людина.

Дарина могла лише подумки іронізувати: неначе кавалери з квартирами вишикувалися до неї в чергу прямо під дверима її орендованої «однушки».

Артем зазвичай мовчав, але, звісно, його ставлення до тещі було, м’яко кажучи, негативним.

Є підозра, що частково він і поїхав до столиці, щоб віддалитися від матері дружини, яка ніколи не ставилася до нього з повагою.

Він працював, намагався, але перспективи купівлі власного житла у столиці були для нього абсолютно нереальними.

Особливо зараз, коли дружина сиділа в декреті, і їм ледве вистачало коштів на базові продукти.

І ось нещодавно Галина Іванівна «обрадувала» доньку: вона їде до них у гості.

Вона навіть не запитувала дозволу, а просто поставила доньку перед фактом: вона їде до столиці на два тижні, у неї тут якісь важливі справи.

І, звичайно, вона має право побачити онука. Зупинитися планує у дочки, адже де ж ще їй жити, як не у рідної людини?

Готелі в столиці дорогі, інших знайомих немає, та й навіщо знайомі, коли тут живе рідна донька?

Дарина спочатку спробувала м’яко пояснити матері, що вони мешкають у тісній однокімнатній квартирі, яку, до того ж, орендує Артем, якого вона постійно критикує.

Вона пояснила, що місця немає і що Артем буде, м’яко кажучи, не в захваті.

Дарина навіть не уявляла, як вона має повідомити своєму чоловікові цю «радісну новину».

І найголовніше: як вона миритиме цих двох людей під час двотижневого візиту?

— І що? Ти виженеш рідну матір зі своєї квартири, де у мене навіть знайомих немає? — вперто наполягала Галина Іванівна. — Ти мене на поріг не пустиш? Мені що, ночувати на вулиці, коли донька живе у столиці? Йти на вокзал?

— Мамо, але ж Артем не дуже хоче, щоб ти жила у нас.

— А я не до твого чоловіка їду, а до рідної дочки! І до онука! Що, не маю права? Ти що, взагалі в цій родині не маєш слова? Не можеш рідну матір до себе запросити? Тоді навіщо тобі така сім’я! Розлучатися треба з таким чоловіком!

Приїзд матері був абсолютно недоречним. Особливо зараз, коли у дочки був найскладніший період шлюбу, і вони з Артемом лише нещодавно помирилися.

Дарина була впевнена: мати знову зіпсує їхні крихкі стосунки.

Галина Іванівна не мовчатиме. Складалося враження, що вона спеціально вибрала цей момент для візиту — щоб донька нарешті розлучилася з чоловіком, якого вона так не любила.

Натяків про те, що приїжджати не варто, мати зовсім не розуміла, все переводила у жарт і, схоже, серйозного конфлікту було не уникнути.

А Дарина так не хотіла сперечатися зі своєю мамою, і не знала, що робити далі.

Дарина розуміла, що її мати спеціально так каже — «ночувати на вокзалі», «вигнати рідну матір» — як інструмент того, щоб показати, яка вона нещасна.

Вона усвідомлювала, що метою цього візиту було не лише побачити онука, а й зруйнувати шлюб, який Галина Іванівна вважала «негідним» для своєї доньки.

Настав час повідомити Артемові.

Вечірня розмова була важкою.

— Артеме, мені треба тобі дещо сказати, — почала Дарина, дивлячись у підлогу. — Моя мама, вона їде до нас. На два тижні.

Артем спочатку просто застиг, а потім його обличчя почервоніло від гніву.

— Ти жартуєш? Після всього, що вона говорить мені по Скайпу? Де вона тут буде спати? У нас одна кімната! Це неможливо, Дарино, ти ж знаєш, як це для нас важко зараз!

— Я пробувала її відмовити, чесно! Я сказала про тісноту, про тебе. Вона сказала, що я «виганяю рідну матір». Вона не чує мене.

— Звісно, не чує! Тому що ти дозволяєш їй так поводитися! — Артем підвищив голос, що траплялося рідко. — Вона їде, щоб посварити нас, ти це розумієш? Вона ненавидить, що я не можу купити тобі квартиру, і приїде, щоб мені це сказати в обличчя щоранку!

Артем поставив свою умову теж.

— Якщо вона приїде, то за це заплатить. Я потерплю два тижні, але за умови. По-перше, вона не має права критикувати мене, мою роботу чи наші фінанси. Ані слова. Якщо я почую хоч один натяк на «олігарха» чи «квартиру», я одразу ж везу її на найближчий вокзал, незважаючи ні на що. По-друге, вона має оплатити собі проживання в хостелі чи готелі. Я не можу годувати її два тижні, коли ми рахуємо кожну копійку.

Дарина відчула, як стає важко на душі.

Вимагати від матері грошей за проживання — це було поза межами її уявлення про родинні стосунки, особливо в очах Галини Іванівни.

Але Артем був правий: кожна зайва витрачена гривня завдавав їм шкоди.

— Я не можу цього просити, Артеме. Це засмутить її.

— А те, що вона засмучує мене щодня, це нормально? Вона приїде у мною орендовану квартиру і буде мені ж розповідати, який я невдаха! Ні, Дарино. Якщо вона не хоче поважати нас, вона повинна поважати наші кордони та наші гроші.

Ця суперечка вперше за довгий час загрожувала розвалити їхній щойно відновлений добрий світ.

Дарина опинилася між двох вогнів: гнівом чоловіка, який мав рацію, та матері, з якою вона боялася сваритися.

Наступного дня Дарина набрала матір по телефону.

Говорити через відеозв’язок вона не наважилася.

— Мамо, ми з Артемом поговорили про твій приїзд, — почала вона, намагаючись зберегти спокійний, але твердий тон.

— О, це чудово! Я вже купила квитки, через тиждень буду! — радісно повідомила Галина Іванівна, ігноруючи тон дочки.

— Мамо, ми тебе дуже любимо, але ти повинна зрозуміти: у нас одна кімната, і тиждень — це максимум, що ми можемо витримати, не два. І, мамо. Артем просить, щоб ти зупинилася в хостелі.

Настала тривала тиша. Дарина чула, як мати важко дихає.

— Ти серйозно це говориш? — зрештою, з обуренням прохрипіла Галина Іванівна. — Твій чоловік зовсім не серйозна людина, він змушує тебе вимагати від рідної матері грошей? Він що, до такого дійшов?

— Це не Артем, це ми! — різко відповіла Дарина, відчуваючи, як її терпіння вичерпується. — У нас зараз грошей немає навіть на зайвий хліб, і ми не можемо, щоб ти харчувалася за наш рахунок! Це просто неможливо!

— О, звичайно! Виженіть мене на вулицю, як собаку! — голос матері перейшов на високі ноти, сповнені драми. — Ви просто не хочете мене бачити, а твій чоловік шукає привід! Це він тебе налаштовує! Значить, так ти ставишся до своєї матері?

Дарина відчула, як звична маніпуляція повертає її до ролі винуватої доньки.

Вона ледве втрималася, щоб не здатися.

— Мамо. Ти приїжджаєш на тиждень. Ти живеш у хостелі. Ти не критикуєш Артема. Це наші умови. Інакше тоді справді не приїжджай.

На її здивування, Галина Іванівна не кинула слухавку.

— Добре! — гнівно погодилася вона. — Але знай, Дарино, я це запам’ятаю. І я не буду жити в хостелі. Я буду у вас, і ти викинеш мене на вулицю, якщо тобі так хочеться. Але потім ти скажеш це Артемові.

Дарина усвідомила, що матір вирішила зробити з себе бідну людину.

Вона приїде, щоб змусити Артема або погодитися на її присутність, або особисто вигнати її, що стало б для неї доказом його «негідності».

— Вона їде, — повідомила Дарина чоловікові, коли поклала слухавку. — Вона відмовилася від хостелу. Сказала, що якщо ти хочеш, щоб вона йшла, ти маєш сказати це їй сам.

Артем похмурнів.

— Добре. Я так і зроблю. Я не дозволю нікому руйнувати мій дім, навіть твоїй матері.

Галина Іванівна приїхала. З двома величезними валізами, наповненими, здавалося, усім, що було в її будинку, і з обличчям людини дуже незадоволеної.

Вона оселилася у вітальні, де спали вони з Артемом (дитина спала у ліжечку в кутку).

Артем і Дарина перебралися на матрац на кухні.

Перший тиждень був справжнім пеклом.

Галина Іванівна дотримувалася буквальної тиші, але її мовчання було гучнішим за будь-яку критику.

Вона ходила квартирою з виразом глибокої образи та співчуття на обличчі.

Вона зітхала, дивлячись на дитину.

Вона закачувала очі до стелі, коли Артем повертався з роботи.

Вона підкреслено приносила додому дорогі продукти, демонструючи, що вони з Артемом не можуть її прогодувати, але вона «благородно» не хоче бути тягарем.

Артем мовчав. Але це мовчання не давало спокою йому зсередини.

Одного вечора Галина Іванівна, побачивши Артема, який рахував чеки на кухонному столі, не витримала.

Вона не висловила прямої критики, але використала свою улюблену тактику — порівняння.

— Ох, Дарино, бідна моя доню, — звернулася вона до Дарини, ігноруючи зятя. — Я бачила сьогодні в центрі твою подругу, Світлану. Вона розлучилася з тим першим чоловіком-«програмістом» і вийшла заміж за великого бізнесмена. Уявляєш, трьохкімнатна квартира в новобудові! Каже, грошей не рахують! А ти так і сидиш на цій кухні, рахуєш свої копійки.

Цього було достатньо. Артем повільно встав.

— Галино Іванівно, — його голос був тихим, але напруженим, — ми домовились: ніякої критики. Я попросив вас поважати мій дім, мої старання і мої фінанси.

— Я не критикую! — обурилася теща. — Я просто факт сказала! Про твою невдачу!

— Я вас попереджав, — Артем подивився на Дарину, яка стояла, як скам’яніла. — Ви залишаєте нашу квартиру завтра вранці. Я вас відвезу на вокзал, і ви поїдете додому.

Галина Іванівна не могла більше мовчати.

Вона почала голосно кричати про те, що її виганяють, що Артем — невдячна людина, і що Дарина повинна його негайно кинути.

Але Дарина, вперше в житті, не стала захищати матір.

Вона подивилася на Артема, який виглядав виснаженим, але рішучим.

— Мамо. Досить. Я сама втомилася від цього. Артем правий. Ми дуже втомилися від твоїх вічних порівнянь. Ти їдеш додому.

Ця твердість доньки стала для Галини Іванівни справжнім розчаруванням та подивом.

Вона не очікувала, що Дарина переступить через свій багаторічний страх суперечки.

Наступного ранку Артем сам відвіз тещу на вокзал.

Після від’їзду Галини Іванівни в квартирі запанувала незвична, глибока тиша.

Але це була здорова тиша. Дарина та Артем, які пережили це випробування, відчули себе сильнішими.

Вони знали, що їхні стосунки з матір’ю Дарини зіпсовані, можливо, назавжди.

Галина Іванівна дзвонила кілька тижнів, звинувачуючи Дарину в зраді та невдячності.

Вона не могла пробачити, що її поїздка зазнала поразки.

Проте, їхній шлюб, який був на межі розпаду через фінансові проблеми та постійне втручання, був врятований.

Артем, побачивши, що Дарина стала на його бік і захистила їхній спільний дім, відчув глибоку вдячність і відновлення довіри.

— Дякую, — просто сказав він Дарині в той вечір, коли вони сиділи у вітальні. — Ти не уявляєш, як це для мене важливо.

Дарина, незважаючи на гіркоту, відчувала полегшення.

Вона усвідомила важливу річ: справжня сім’я — це їхній маленький світ, і вона повинна захищати його від будь-якого зовнішнього втручання, навіть якщо це її рідна мати.

Вона нарешті зрозуміла, що зберегти мир у шлюбі важливіше, ніж уникнути сварки з матір’ю.

Невдовзі Дарині справді пощастило отримати місце в садку, і вона почала шукати роботу.

Вона знала, що їхні фінансові проблеми не зникнуть миттєво, але тепер вони вирішували їх разом, як єдина команда, без руйнівного зовнішнього голосу, який постійно нагадував Артемові про його «невдачу» та закликав Дарину до розлучення.

Вони продовжували жити у своїй крихітній орендованій квартирі, але тепер вона відчувалася як справжній дім, захищений від непроханих гостей та непрошених, руйнівних порад.

Вони витримали перевірку на міцність, і їхній шлюб вийшов із неї сильнішим, ніж будь-коли.

Мама так і не телефонувала більше і Дарині дуже сумно від того було.

Часом вона сама хотіла їй подзвонити, але стримувала себе, щоб не робити цього.

Чи вірно донька вчинила з мамою? Чи має вона сама їй тепер зателефонувати і покликати до себе?

Мати ж є мати. Чи краще буде для всіх, коли вони не спілкуватимуться? Та чи можна від мами відвертатися старенької, щоб там не було?

Фото ілюстративне.