Коли над селом западали ранні зимові сутінки, а в небі спалахувала перша вечірня зоря, Ганна засувала важкі засуви на вікнах і щільно засмикувала занавіски.

Вона не хотіла бачити, як вузькою засніженою вулицею пролітають автівки, здіймаючи білий пил, як із них виходять галасливі молоді люди з оберемками подарунків, як вони кидаються в обійми сивочолих батьків.

Святвечір для Ганни став часом добровільного усамітнення сумного.

Поки все село співало колядок, а в повітрі стояв солодкий аромат куті та смажених пампушок, у її хаті панував запах старого дерева та самотності.

Ганна була старшою в сім’ї.

Її доля склалася так, ніби хтось навмисне викреслив із неї сторінки про кохання та подружнє щастя.

Вона залишилася в батьківській хаті «доглядати вік» старої матері.

Ганна звикла вважати себе жертвою, берегинею родового гнізда, яка поклала свою молодість на вівтар синівської чи доньчиної відданості.

Але за цією жертовністю ховалася колюча, немов глід, гординя.

Її молодша сестра, Надія, була зовсім іншою — м’якою, немов теплий весняний вітер.

Вона рано вискочила заміж у сусідній хутір.

Тоді Ганна лише криво посміхалася:

«Йди, шукай долі, побачимо, як воно за чужими плечима живеться».

Надії в невістках не солодко велося.

Її чоловік, Степан, хоч і був чоловіком незлим, проте цілком перебував під п’ятою своєї матері — владної та сухої жінки.

Степан вимагав від дружини неможливого: щоб і діти були доглянуті, і хата сяяла чистотою, і сорочка щодня була вибілена та випрасувана, а сам від ранку до ночі пропадав на роботі, вважаючи, що на цьому його обов’язки вичерпуються.

Надія ж розривалася між двома малюками, безкінечним городом та господарством.

Свекруха жила за принципом «твоє — то твоє, а моє — не чіпай».

Вона могла спокійно дивитися, як онуки ходять весь день голодними, чекаючи, поки Надія повернеться з ланки, бо вважала, що годувати дітей — це виключно справа матері, а не бабусі.

Жінка худла на очах, її колись ясні очі згасли під вагою щоденної втоми.

Коли не стало їх матері, Ганна залишилася повноправною господаркою в хаті.

Вона відчувала себе майже королевою у своїх стінах.

Але тривало це недовго. Одного осіннього вечора на поріг ступила Надія.

З вузликом речей і двома переляканими дітьми за спідницею.

— Пусти, Ганно, — прошепотіла вона, ковтаючи сльози. — Немає більше сили. Степан наче змінився геть в гіршу сторону, слова доброго не дочекаєшся, а свекруха зі світу зживає.

Ганна впустила її, але в серці замість співчуття заворушилася отруйна гадюка образи.

Життя двох сестер під одним дахом перетворилося на приховане непорозуміння.

Ганна, яка роками жила сама, тепер дратувалася від кожного дитячого вигуку, від кожної зайвої ложки на столі.

Вона стала для Надії гіршою за будь-яку свекруху.

— Ти де була, коли я маму з ложечки годувала? — сичала Ганна, заходячи в кухню. — Ти там у невістках розкошувала, а тепер прийшла на все готове? Хочеш і хату, і город пополам ділити? Не вийде, Надіє. Ти тут гостя, і діти твої — гості.

Надія мовчала.

Вона пішла працювати в колгосп на найважчі роботи, щоб тільки не чути цих дорікань.

Ганна виділила сестрі найменшу, холодну кімнату, а на городі відрізала шматок землі під старим, крислатим горіхом.

Там десятиліттями нічого не росло, бо густа тінь і коріння дерева забивали будь-яке насіння.

— Ось твій наділ, — кинула вона. — Господарюй, раз така працьовита.

Надія не сперечалася.

Вона кожну вільну хвилину проводила на тому клаптику.

Полола, поливала, носила воду відрами з колодязя.

Діти крутилися поруч, допомагали вибирати камінці, граючись у землі.

І сталося диво — під осінь саме на тому «проклятому» місці картопля вродила такою великою та чистою, якої Ганна ніколи не бачила на своїх сонячних грядках.

Замість того, щоб порадіти за сестру, Ганна вибухнула люттю:

— Відьмуєш! Ти в мене врожай вкрала, землю заговорила! Не може під горіхом так рости!

Вона почала ховати від Надії посуд, замикати комору на замок, рахувати кожне поліно в печі.

Надія терпіла.

Вона дивилася на сестру з сумним розумінням, але в душі вже плекала надію на інше життя.

Доля підготувала Надії несподіваний поворот.

Того року в їхнє село на підсилення в колгосп прислали тракториста з сусіднього району — Миколу.

Чоловік він був серйозний, небагатослівний, але з золотими руками.

Він сам виховував сина після того, як його дружина пішла з життя через недугу.

Микола відразу помітив Надію серед інших жінок — її спокійну гідність, її неймовірну працьовитість і ту тиху красу, яку не змогли стерти ні горе, ні важка праця.

Він почав заходити до них на подвір’я — то води попити, то двері підправити, що висіли на одній петлі.

Ганна лише пирхала, спостерігаючи за ними через вікно.

Одного дня Микола просто сказав:

— Надіє, я маю хату, маю господарство і маю серце, яке хоче тепла. Іди до мене. Твої діти будуть моїми, а мій син — твоїм.

Надія поїхала.

Вона збиралася швидко, наче боялася, що Ганна змінить думку чи почне її тримати.

Хоча Ганна й не тримала.

Вона демонстративно стояла на ґанку, склавши руки, і дивилася, як сестрині вузлики завантажують у причеп трактора.

— Їдь! Нарешті хата зітхне вільно! — крикнула вона навздогін.

Надія навіть не озирнулася.

Вона закрила ту сторінку свого життя, як страшний сон, про який не хочеться згадувати.

Перші кілька років Ганна справді відчувала полегшення.

Вона була одноосібною володаркою.

Ніхто не бігав по хаті, ніхто не займав її конфорок на плиті, город знову був тільки її.

Вона смакувала свою перемогу, впиваючись самотністю, яку вважала незалежністю.

Але час — невблаганна річ.

Стіни хати почали сіріти, горіх під вікном щороку розростався все більше, кидаючи тінь на вікна.

Ганна почала помічати, що тиша, про яку вона мріяла, стала її головним ворогом.

Вечорами вона чула, як у сусідів через дорогу збираються гості, як сміються діти, як зять допомагає тестю ладнати паркан.

Вона дізналася від людей, що Надія живе у Миколи як у Бога за пазухою.

Що вони побудували велику теплицю, що діти їхні вже вивчилися, а Микола пилинки здуває зі своєї дружини.

Надія жодного разу не приїхала до рідного села.

Вона не претендувала ні на хату, ні на город, ні на жодну річ із батьківського спадку. Вона просто викреслила Ганну зі свого всесвіту.

Тепер, на Різдво, Ганна сидить біля холодної печі.

Її гордість, яка колись була її щитом, перетворилася на камінь на душі.

Вона б і хотіла піти до сестри, впасти в ноги, попросити вибачення за той горіх, за ту картоплю, за кожне зле слово.

Але страх почути у відповідь таку ж холодну тишину, якою вона сама колись зустрічала сестру, не дає їй зробити крок за поріг.

Хата, за яку вона так боролася, виявилася лише коробкою зі старих дощок.

Бо хата — це не стіни, а люди.

І в цей Святвечір Ганна нарешті зрозуміла: вона не виграла спадок, вона програла життя.

Надія ж, не маючи нічого свого, здобула все, бо мала в серці любов, яку Ганна випалила своєю злістю.

Але, чи ще не втрачено шанс? Чи має можливість Ганна ще помиритися з сестрою? Що їй потрібно зробити? Чи можна повернути втрачені стосунки з найріднішими людьми?

Та чи можна таке взагалі пробачити?

Фото ілюстративне.