Діти хочуть від нас лише квартири…
Ніколи б не подумала, що така ситуація трапиться зі мною. У нас з чоловіком є дорослі син і дочка. У них вже теж є свої сім’ї, діти. У сина квартира в кредиті, а дочка з чоловіком спромоглися купити собі житло. У мене півтора роки тому не стало мами. Вона мені залишила свою квартиру. За матеріалами
Ми з чоловіком вирішили її здавати – дуже гарна підмога до пенсії.
А ось у дітей на цю нерухомість, як виявилося, були зовсім інші плани. Спочатку син почав заходити все частіше і частіше, хоча зазвичай калачами до нас не заманиш. І все з натяками: як важко платити кредит, на дітей менше коштів залишається, як би добре було від нього пошвидше позбутися.
А потім і дочка почала «грунт промацувати» і свою пісеньку завела: «Ось кине мене чоловік, вижене, куди я з дитиною піду, не стану ж я вас обмежувати на старості років? Треба б мені своє житло, для заспокоєння».
Одного разу син зіткнувся з дочкою у нас на порозі, і з цього часу все почалося.
Вони почали завалювати нас подарунками, приїжджати до нас в гості з онуками, запрошувати нас до себе. За ті пів року я бачила онуків в кілька разів частіше, ніж за весь попередній час до цього.
Ми з чоловіком давно зрозуміли, на що вони натякають. Та ось тільки від них допомоги ж не дочекаєшся: просиш сина нас в лікарню звозити – там дружина кричить «Не лізьте в наше життя!».
А дочка тільки дитину підкидає, а якщо нянька не потрібна, то і по телефону навіть говорити не хоче. Просиш її допомогти – вона до брата свого нас відфутболює.
Якби ми віддали їм квартиру – зовсім без допомоги залишилися б на старості років.
Вирішили ми прямим текстом сказати дітям про наші плани на цю нерухомість. Запросили їх в гості, стіл накрили. Вони приїхали ошатні, з сім’ями. Ось тільки не очікували, що їх обох покликали – кожен сам для себе хотів квартирку урвати.
Посадили всіх за стіл, нагодували-напоїли і пояснили, що квартира потрібна нам самим – ціни ростуть, зарплати у нас маленькі. Ось якби діти потребували житла, ми б з радістю їм допомогли.
Голосніше за всіх кричала невістка. Що ми – егоїсти, тільки про себе і думаємо. А про кого нам думати? Діти дорослі, ми їх виростили і вивчили. Невже, це погано – почати думати і піклуватися про себе?
– Немає квартири – немає онуків! – заявила невістка, забрала чоловіка і дітей і пішла.
Дочка посміхалася, дивлячись на виступ дружини брата, а як вони пішли, сказала:
– Ось бачиш, мамо, які вони. Це ти добре придумала – реакцію перевірити, щоб вибрати, кому бабусину квартиру віддати. Коли до нотаріуса?
Коли ми пояснили дочці, що ми серйозно вирішили залишити нерухомість собі, вона змінилася в обличчі:
– Ах так? Тоді нехай ця квартира вам в старості склянку води і приносить! Я йду. – І, схопивши свою сім’ю, дочка покинула наш будинок.
Ми з чоловіком залишилися сидіти за столом. Нам було дуже прикро – ми і так багато в чому собі відмовляли, коли їх ростили. І важкі часи діти навіть не помічали – у них завжди на столі був був кусень хліба і шматок м’яса. Невже, ми щось упустили в їх вихованні?
Вони не дзвонять і не пишуть. Я не бачила внуків вже рік. За що власні діти так нас карають? Коли ми їм дзвонимо, вони або не беруть слухавку, або, немов змовившись, відповідають:
– Ви проміняли дітей на квартиру.
Я вже готова її продати, гроші навпіл між дітьми поділити. Аби онуків побачити. Адже діти їм навіть наші подарунки не передають.
А чоловік уперся. Не хоче продавати і мене відмовляє. Каже, одумаються діти, зрозуміють що не в квартирі щастя. Вони ж нам не допомагають, а нам треба ж за щось жити.
А я боюся, що коли вони це зрозуміють, буде вже пізно. От і як тут правильно вчинити, я не знаю.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
