Мій найщасливіший день…
Весілля – найкращий момент для кожної дівчини. Хочеться, щоб в цей час біля тебе були найрідніші люди – мама і тато. Та тата у мене не було. Він пішов від нас і я багато років я ображалася за це на нього. Але, виявилося, що все не так просто. За матеріалами
Все, що я знала про тата, було почерпнуто з розповідей мами. Варто сказати, картинка складалася не найприємніша: за її словами, батько був не найкращою людиною, жив в своє задоволення, а коли мені було п’ять років, він пішов остаточно. Після цього мати заборонила йому спілкуватися зі мною. Втім, він і сам не дуже прагнув до цього, зробивши всього одну спробу: з’явився на перше вересня, щоб провести мене в перший клас.
День знань закінчився скандалом, і після цього я тата не бачила – ось уже майже двадцять років!
І ось наближалося моє весілля. Як не дивно, але першим цю тему зачепив мій майбутній чоловік.
– Ти збираєшся батька кликати на весілля? – запитав Микола, коли ми обговорювали з ним кількість гостей на майбутньому банкеті в ресторані. Все, що я знала про батька, було почерпнуто з розповідей мами. За її словами, він вічно влаштовував скандали …
– Поки що не знаю, – зам’ялася я. -Теоретично, це потрібно зробити, але, якщо чесно, у мене немає ніякого бажання … Адже я навіть не знаю, куди слати йому запрошення.
– Ну, ти ж спілкуєшся з тіткою, його сестрою, вона точно знає, де зараз твій батько, – резонно зауважив мій наречений. – Думаю, тобі варто це зробити. Принаймні, спробувати.
Я невпевнено кивнула, але на наступний день все-таки поїхала до тітки Рити. Вона була молодшою сестрою батька і єдиною родичкою по його лінії, з якою ми з мамою спілкувалися.
Тітка Рита рідко заводила розмову про мого батька, але було видно, що маминої точки зору на історію їхнього розлучення вона явно не дотримується.
– Оксано, ти вже доросла, і пора тобі знати, що все було не зовсім так, як подає твоя мати, – почала тітка. – Всі ці роки я намагалася не лізти у ваші стосунки, сподіваючись, що все якось владнається, але, мабуть, помилилася …
Справа в тому, що Михайло, твій батько, був не такий поганий, як любить розповідати Таня. Звичайно, він не був найзразковішим чоловіком, але і вона не стала ідеальною дружиною – постійно його пиляла, була дуже ревнивою. Він скаржився мені, що твоя мама виганяє його з дому за кожну провину: наприклад, одного разу вона побачила, як він допоміг сусідці занести додому сумки …
Повір, він дуже переживав, коли вона заборонила з тобою бачитися, але зробити нічого не міг. Ти ж добре знаєш свою матір, переконати її непросто, якщо вона вже щось вирішила …
Я їхала від тітки з важким тягарем на душі. Все добре обдумавши, я зрозуміла, що всі ці роки вперто ображалася на людину, яка була винна в тому, що я росла без батька, рівно настільки, наскільки і мама.
Але коли повідомила їй, що запрошу тата на весілля, вона сказала категоричне «ні». – Або він, або я – вибирай, – безапеляційно заявила мати …
І ось призначений день настав. Як на зло, з ранку почався дощ, а я похапцем навіть не могла знайти парасольку. Микола з гостями вже чекав мене в РАЦСі, і я добряче спізнювалася – наш свідок, який повинен був відвезти мене, нервово сигналив біля під’їзду.
Я вискочила на вулицю, накинувши на сукню пальто, і тут раптом над моєю головою розкрився купол парасольки.
– Привіт, донечко, – сказав чоловік у чорному плащі, і навіть не дивлячись на те, що тепер він не здавався таким високим, та й волосся було не темними, а сріблясто-сивим, я одразу впізнала його.
«Привіт, тату», – відповіла я і раптом відчула, як мені він зараз потрібний, і як він мені був потрібний завжди. Мені так не вистачало його!
– Вибач, що я ось так, без запрошення …
Рита сказала, що ти хотіла мене запросити, але передумала. А я не міг пропустити твоє весілля.
– Я рада, що ти прийшов, – чесно зізналася, вдивляючись в риси його обличчя: такі незвичні, і в той же час такі знайомі. Виявилося, у мене його посмішка – боязка, з ямкою на лівій щоці, і ця горбинкою на носі теж від нього …
– Зате, напевно, твоя мама не буде рада, – сумно посміхнувся він.
– Тату, я вже доросла і сьогодні виходжу заміж, – нагадала йому. – Тому, думаю, що маю право сама вирішувати, кого хочу бачити поруч.
Він посміхнувся і запропонував мені руку, і я раптом помітила, що дощ закінчився, і подумала: «Здається, цей день, що почався так неважливо, і справді обіцяє стати найщасливішим у моєму житті …»
До РАЦСу я йшла у супроводі двох найдорожчих для мене чоловіків – мого майбутнього чоловіка, і мого батька. А мама… думаю, з часом вона зрозуміє…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
