Дарина Іванівна не просто відчувала обурення — вона переживала глибоке розчарування.

Це було так, ніби вона раптом побачила свою подругу, з якою пройшла крізь вогонь і воду, крізь перші кроки їхніх дітей і перші сиві пасма, у зовсім новому, непривабливому світлі.

Тридцять років дружби виявилися недостатньою основою для моральної солідарності.

— Людмило, ти говориш про Марину, як про чужу людину, — прошепотіла Дарина, дивлячись на порожнє місце, де щойно сиділа її подруга. — Але ж це мати твоєї онуки!

Вона встала, пройшла до вікна і втупилася у вулицю, де роками вони з Людмилою зустрічалися, ділилися секретами і підтримували одна одну.

Зараз ця вулиця здавалася їй кордоном, який розділив їхні життєві філософії.

Дарина, мати двох доньок, завжди ставила на перше місце сім’ю та її добробут, а вже потім — особисту вигоду.

Вона виховувала своїх дівчат у дусі, що справедливість — це не предмет торгів, а внутрішній закон.

Розмірковуючи про Людмилу та Богдана, Дарина поверталася думками до минулого, намагаючись знайти виправдання цій сліпій материнській любові.

Вона пам’ятала, як Людмила важко працювала, щоб Богдан міг навчатися в престижному технічному університеті.

— Я не можу дозволити, щоб мій син був гіршим за інших! — казала Людмила, коли відмовляла собі в новому пальті, аби заплатити репетитору.

Ця турбота та опіка була величезною, але, як тепер розуміла Дарина, мала побічний ефект: створення ідеалу.

Богдан був не просто сином — він був інвестицією, яка повинна була окупитися.

І коли ця інвестиція почала приносити дивіденди — гроші, ремонти, санаторії — Людмила не могла дозволити собі критикувати його методи.

Критика поставила б під сумнів усю її життєву філософію і, що найголовніше, могла б обірвати фінансовий потік.

Історія з Мариною лише посилила цю сліпоту.

Людмила часто скаржилася на невістку:

— Вона така холодна. Вона дивиться на мій старий посуд, як на музейний експонат. Вона не розуміє, що таке справжня праця! не цінує ні мене, ні те, що я для них з сином роблю і якого я їй виховала чоловіка, що вона зараз ні в чому немає потреби.

Марина справді була іншою.

Вона прийшла у їхнє життя з іншим культурним багажем.

Вона не вміла пекти пироги і не знала, як консервувати помідори, але чудово розбиралася у складних архітектурних проєктах, говорила двома іноземними мовами і мала самоповагу, яка часто сприймалася Людмилою як зверхність.

Дарина намагалася пояснити подрузі:

— Людмило, Марина — це не ти. Вона не має бути твоєю копією. Вона любить Богдана, вона подарувала йому дитину. Дай їй простір.

Але Людмила не хотіла простору, вона хотіла підпорядкування і вдячності.

Коли Марина відмовилася від традиційного весілля на сто персон, влаштувавши скромну церемонію для найближчих, Людмила сприйняла це як особисту образу, мовляв, її позбавили “свята її єдиного сина”.

Коли Марина подарувала їй онучку Софійку, і її мати, Інна Петрівна, взяла на себе левову частку турботи, Людмила сприйняла це як витіснення зі світу онуки.

— Ця Інна, — обурювалася Людмила, — постійно у них. Вона вчить Марину, як правильно годувати, як правильно одягати! А мене, рідну бабусю, просять приїхати “на годинку подивитися”. Вони не цінують мене, Дарино! Вони вважають мене занадто простою.

Цей підхід, що перетворився на глибоку образу, став для Людмили виправданням власної бездіяльності, коли Богдан почав зраджувати.

— Чому я маю турбуватися про ту, хто сама мене ніколи не сприймала, як рідну людину? — так виправдала вона свій вибір.

Дарина Іванівна не могла погодитися з такою логікою.

Для неї це було не про помсту невістці, а про збереження сім’ї та родини.

— Дитина! У них же дитина! — знову і знову думала Дарина. — Якщо ти не любиш невістку, то хоч поважай інститут сім’ї, який ця дитина повинна успадкувати!

Вона згадала сцену, яку бачила під час останнього візиту Богдана.

Це було перед його «відрядженням» до будинку матері.

Богдан приїхав провідати Людмилу, привіз їй продукти і залишив великий конверт із грошима. Дарина випадково зайшла до подруги.

— Богдане, ти як? — запитала вона його, з доброю посмішкою.

— Все чудово, Дарино Іванівно. Бізнес росте! — він був усміхнений, але в його очах Дарина тепер бачила дивний, холодний блиск.

— Марина і Софійка теж добре?

— Так, у них все чудово, — відповів він швидко, без жодної емоції чи бажання деталізувати.

— Я, до речі, мамо, привіз тобі додаткові ключі. Скоро ж почнемо ремонт. Ти ж дозволиш, щоб ми з прорабом приходили заміри робити?

Людмила, світилася від гордості за «ділового сина», який збирається перетворити її стару квартиру на палац, і негайно віддала йому запасний комплект.

Цей ремонт був їхньою спільною великою брехнею, як виявилося згодом. Це було таке собі виправдання для Богдана.

Одного разу, коли Дарина поверталася додому, то зустріла Богдана з якоюсь красивою незнайомою пані, вони сміялися, щасливими були, він аж світився і зробив вигляд, що не помітив її.

Потім таке ставалося знову і знову і Дарина зрозуміла чудово усе.

Але не могла зрозуміти свою подругу, яку знала дуже багато років і жодного разу нічого недоброго про неї подумати не могла.

Дарина згадала, як у той же вечір Людмила їй казала:

— Бачиш, Дарино? Він турбується про мене! Сказав, що хоче зробити мені сюрприз — капітально оновити квартиру, щоб Марині було не соромно приїжджати. Бачиш, він думає про всіх!

Але Дарина тепер знала, що він думав лише про себе.

Сім’я, ремонт, ділова зустріч — усе це було лише ширмою, за якою він спокійно влаштовував своє подвійне життя у материнському домі, захищений її сліпою материнською лояльністю.

Він знав, що мати ніколи про нього нікому не розкаже.

Це була угода — її мовчання в обмін на його фінансову підтримку і допомогу.

Рішення Дарини Іванівни дистанціюватися від Людмили було болючим, але остаточним.

Вона не могла собі дозволити стояти поруч із людиною, яка свідомо ігнорувала чужий смуток заради власного комфорту.

Одного разу, через тиждень після їхньої відвертої розмови, Дарина зустріла Людмилу на ринку.

Подруга, як завжди, підійшла до неї з посмішкою.

— Дарино! Ти чого не дзвониш? Ти ж знаєш, я сама не люблю нав’язуватися.

— Мені зараз дуже важко, Людмило, — сказала Дарина, дивлячись їй прямо в очі, не опускаючи погляду. — Я не можу зрозуміти твого вибору.

— Якого вибору? — Людмила насупилась.

— Я просто лояльна до своєї дитини. У чому проблема?

— Проблема в тому, що твоя лояльність коштує чийогось щастя, — твердо відповіла Дарина. — І ти при цьому стала закривати очі на все. Ти віддала ключі від будинку, знаючи, навіщо вони будуть використані. Ти — захищаєш сина, але зовсім не думаєш про його сім’ю.

Людмила різко відвернулася, її обличчя спалахнуло гнівом.

— Ти не маєш права мене судити! Ти не виховувала сина сама, тобі легко говорити! Я не буду зраджувати свою дитину через якусь чужу мені жінку!

— Ні, Людмило. Ти не лояльна. Ти думаєш про себе лише, — слова Дарини були тихими, але впевненими.

— Ти продала свою совість і повагу до невістки за гроші та санаторій. І це не про сина, це про тебе. Я тебе більше не впізнаю. Я не можу дружити з людиною, чиї дії підлаштовуються під розмір банківського рахунку.

Людмила промовчала. Вона не вибачилася, не спробувала пом’якшити ситуацію.

Вона просто розвернулася і швидко пішла. Її обличчя виражало образу, а не сором.

Це було підтвердженням для Дарини: Людмила дійсно вірила у свою правоту.

Вона вважала, що після всіх її років життя на благо сина, вона заслужила право ігнорувати усякі чужі норми, аби забезпечити собі спокійну старість.

Дарина Іванівна стояла ще довго. Їй було шкода втраченої дружби, але ще більше їй було шкода маленької Софійки та Марини, які, можливо, навіть не здогадувалися, що зрада відбувається не десь далеко, а під дахом бабусиного будинку, за мовчазною згодою рідної матері Богдана.

Вона зробила висновок: іноді найбільша любов матері — ніколи нікому не принесе добра, дуже часто мамина любов може лише нашкодити.

І Дарина вирішила, що тепер вона триматиметься осторонь від такої подруги. Адже у неї є дві доньки і вона не розуміє, як може рідна мати так чинити.

А ви б хотіли дружити з такою подругою? Щоб ви зробили, якби дізналися про все?

Фото ілюстративне.