Листопадовий світанок у Кременчуці видався сірим і важким, наче мокра ковдра, що накрила місто.

Віктор повільно піднімався сходами на четвертий поверх, відчуваючи кожним м’язом тягар дванадцятигодинної зміни на сталеливарному заводі.

В очах пекло від зварювальних іскор, а спина ніби перетворилася на один суцільний натягнутий нерв.

Усе, про що він мріяв — це гарячий душ і хоча б п’ять годин тиші в темній кімнаті.

Проте, ледь він відчинив двері власної квартири, мрія про спокій розвіялася, як дим над промисловою зоною.

— О, Вітю, ти вже прийшов? — Марина навіть не відірвалася від екрана планшета. Вона затишно вмостилася на дивані, обклавшись декоративними подушками. — Помий, будь ласка, картоплю. Мама зараз повернеться з ринку, принесе свіжого м’яса, треба буде обід ставити.

Віктор завмер у передпокої, тримаючи в руках робочу сумку. Йому здалося, що він недочув.

— Марин, я тільки з нічної. Ноги відвалюються. Невже ти сама не можеш овочі сполоснути?

— Ой, розпочалося! — дружина нарешті глянула на нього, скрививши губи. — У мене від цієї погоди тиск скаче, голова розривається. А мама зараз притягне повні торби, вона ж для нас старається! Хоч раз би допоміг без зайвих розмов.

Віктор зітхнув і пройшов на кухню.

Те, що він там побачив, лише додало роздратування.

Його улюблена велика чашка з написом «Найкращий тато» стояла в раковині, вкрита коричневим нальотом від вчорашнього чаю.

Поруч висилася гора тарілок, заляпана жиром сковорідка і каструля з присохлою вівсянкою.

На плиті чорніла пляма від молока, що втекло.

Махнувши рукою на втому, він увімкнув воду і почав механічно мити посуд, відчуваючи, як гаряча вода трохи розслабляє затерплі пальці.

— Вікторе, соколе мій! — у дверях, наче вихор, з’явилася теща, Ольга Степанівна. У кожній руці вона тримала по величезному синьому пакету, з яких стирчала зелена цибуля та хвости величезних коропів. — Як добре, що ти не спиш! Швидше забирай оце добро, бо в мене пальці вже посиніли від напруги!

Три місяці тому вона приїхала «пересидіти тиждень», поки в її будинку в селі ладнали дах.

Потім ремонт затягнувся, а згодом з’ясувалося, що Степанівна вирішила продати хату, а гроші віддати молодшому синові — «на розвиток бізнесу».

Сама ж вона залишилася в місті, у дочки. Тимчасово, звісно. Принаймні так казали спочатку.

— Ольго Степанівно, я зараз тільки в душ — і на пару годин приляжу, добре?

— Яке там «приляжу»! — вона впевнено плюхнула пакети на вимиту підлогу, і з одного з них почала витікати каламутна риб’яча вода. — Чоловік у хаті, а в туалеті бачок уже другий день свистить! І подивися на дверцята в коридорі — перекосилися зовсім, скриплять, як нечиста сила. У тебе ж руки з правильного місця ростуть, за десять хвилин усе підтягнеш!

Віктор міцно зціпив зуби.

«Десять хвилин» вилилися в півтори години боротьби зі старою сантехнікою та прогнилими шурупами.

Коли він, нарешті похитуючись від утоми, побрів до вітальні, був уже полудень.

— Вітю! — гукнула теща з зали. — Ти куди мостишся? Треба ж стіл розкласти, гості будуть, а я сама ту важку дубову дошку не підніму!

Він зупинився посеред кімнати й раптом відчув, що щось не так.

Погляд впав на куток, де завжди стояло його старе, неймовірно зручне шкіряне крісло.

Саме там він любив читати новини або просто дрімати після зміни.

Тепер на його місці стояв громіздкий диван із вицвілою квітчастою оббивкою, що пахнув старими речами й вологою.

— А де моє крісло? — тихо запитав він.

— Ой, те старе опудало? — Степанівна змахнула рушником. — Винесла я його вчора на смітник, хлопці-безхатьки з радістю допомогли мені і його винесли, і забрали. Воно тільки місце займало та пил збирало! А цей диванчик мені сусідка по старій хаті віддала, він м’який, я на ньому хоч спиною відпочиваю, а не на твоїх жорстких стільцях!

Усе починалося дуже лагідно.

Коли Ольга Степанівна з’явилася на порозі з однією невеликою валізою, вона ледь не плакала:

— Мариночко, доню, не прожени матір. Усього на кілька днів, поки майстри закінчать. Я ж вам не заважатиму, тихо в куточку посиджу.

Марина, звісно, розчулилася миттєво. Віктор теж промовчав.

Зрештою, це мати дружини, поважний вік, та й допомагати близьким — це нормально.

Українська гостинність, родинні цінності — він виховувався саме так.

Перший тиждень теща справді була майже непомітною.

Готувала смачні борщі, намагалася догодити. Але дуже швидко «гостя» почала перетворюватися на «директора».

Спочатку пішли поради:

— Вікторе, ти не ту губку береш для сковорідки! Тефлон зіпсуєш, грошей не наберешся на нові!

— Вікторе, чому ти взуття розкидав? У нас у хаті як у стайні, ніякої культури!

— Вікторе, не вмикай так голосно телевізор, у мене від тих твоїх бойовиків мігрень починається!

Потім розпочалася тиха навала з його особистими речами.

Його полиця в шафі з інструментами раптом заповнилася банками з консервацією.

Колекція моделей літаків, яку він збирав роками, «переїхала» в картонну коробку на балкон — «бо дітям (яких ще не було) треба місце для ігор».

Навіть його улюблені книги з історії зникли з полиць у вітальні — «папір старий, алергію викликає».

— Марино, ну скажи їй щось! — не витримав Віктор одного вечора. — Це наша квартира, чому вона тут усе переставляє?

— Вітю, не починай. Це моя мама, вона стара людина, у неї зараз складний період. Потерпи трішки, вона скоро знайде собі житло.

Але з’їжджати Ольга Степанівна не збиралася.

Навпаки, вона розширювала свою «територію».

Почала запрошувати сусідок на чай, вони сиділи до пізньої ночі, обговорюючи ціни на газ та непутящих зятів.

Віктору, якому вставати о п’ятій тридцять, доводилося затуляти вуха подушкою, слухаючи їхній гучний сміх через тонку стіну.

А згодом прийшов ще один «сюрприз». Марина зателефонувала вдень:

— Вітюню, мій брат Сергій приїде завтра. У нього там із роботою в Києві не склалося, треба десь перекантуватися тиждень-два. Ти ж не проти?

Сергій не поїхав ні через тиждень, ні через два.

— Здоров, зятьку! — Сергій, тридцятирічний чолов’яга з невдоволеним обличчям і вічним запахом дешевого диму, завалився в хату з величезним наплічником і гітарою. — Я тут у твоєму кабінеті на канапі вмощуся, окей?

Кабінет, де Віктор займався фрілансом — підробляв кресленнями для приватних замовлень, — перетворився на якийсь склад.

Комп’ютерний стіл тепер був завалений порожніми бляшанками та пакетами від чипсів.

— Сергію, а ти роботу вже шукаєш?

— Та шукаю, Віть, не гарячкуй! Тут одне місце обіцяли, солідна фірма, от-от мають зателефонувати. Як тільки першу зарплату отримаю — одразу з’їду!

Минув місяць. Сергій не працював.

Він цілими днями грав у відеоігри, використовуючи комп’ютер Віктора, їв усе, що було в холодильнику, і ніколи не мив за собою посуд.

Віктор купував продукти в п’ятницю, розраховуючи на тиждень.

У понеділок холодильник сяяв порожнечею.

— Сергію, де ковбаса і сир? Я ж брав на гарячі бутерброди до роботи!

— Ой, Вітю, та я вночі щось зголоднів, стрім дивився. Ти не переживай, я завтра куплю!

Але «завтра» для Сергія було поняттям ефемерним.

Грошей у нього ніколи не було, зате завжди знаходилися виправдання.

Одного разу Віктор прийшов додому зовсім виснаженим.

Того вечора мав бути фінальний матч збірної України з футболу.

Він чекав на цей поєдинок місяць, заздалегідь купив рибки, мріючи просто посидіти перед великим екраном.

Сергій лежав на дивані в залі, розкинувши ноги, і захоплено полював монстрів на моніторі. Колонки ревли так, що дрижали шибки.

— Сергію, звільни місце на півтори години. Зараз наші грають, фінал.

— Віть, та ти що! Я тут останній рівень проходжу, все тут важливо у мене! Не тупи, глянеш потім огляди в неті!

— Мені не потрібні огляди, я хочу матч подивитися зараз!

— Мамо! — закричав Сергій на всю квартиру. — Скажи йому, він мені заважає!

Ольга Степанівна вилетіла з кухні, витираючи руки об фартух:

— Вікторе! Що ти за людина така жорстка? Дитина відпочиває, розважається, а ти зі своїм футболом лізеш! У тебе робота є, колектив, а хлопчик зараз у пошуку себе, йому розрядка потрібна! Дай йому дограти спокійно!

Віктор не став сперечатися. Він мовчки розвернувся, пішов у спальню і дивився матч на маленькому екрані смартфона, засунувши навушники у вуха.

Тоді він вперше відчув себе не господарем, а квартирантом, якого терплять лише тому, що він платить за оренду.

Фінансовий стан родини котився в прірву.

Комунальні платежі за чотирьох дорослих, інтернет, продукти — усе тягнув на собі Віктор.

Теща на натяки про допомогу відповідала завжди однаково:

— Ой, Вітенько, у мене пенсія — кіт наплакав. Я ж кожну копієчку онукам збираю, на майбутнє! Яких онуків, вона не уточнювала, але гроші тримала міцно.

Сергій лише розводив руками:

— Друже, ну ти ж бачиш ситуацію. Ринок праці стоїть. Як тільки піднімуся — одразу все поверну з відсотками!

Віктор почав брати підробітки на вихідні. Розвантажував вагони, брався за найважчу чорну роботу. Він спав по чотири години, схуд, очі запали.

Остання крапля впала несподівано.

Його кращий друг Андрій зателефонував за тиждень до події:

— Вітьок, чекаю тебе на ювілей! Сорок років, старий! Зняв невелику залу в кафе, будемо тільки свої. Ти просто зобов’язаний бути, ми ж з першого класу разом!

Віктор готувався. Випрасував сорочку, дістав костюм, який одягав лише на весілля.

Йому так хотілося просто вийти з цієї квартири, де пахло чужою консервацією та лінощами.

— Вікторе, — Ольга Степанівна перепинила його у дверях за годину до виходу. — Ти нікуди не йдеш. Мені зле, серце калатає, тиск під двісті. Треба, щоб хтось був поруч. А Сергійку треба в аптеку з’їздити, у нього спину прихопило, треба мазь купити.

— Ольго Степанівно, у мене ювілей найкращого друга! Я обіцяв!

— Який там друг! Людині недобре, а він розважатися зібрався! Майте совість, Вікторе!

Він не поїхав. Цілий вечір він подавав тещі чай, міряв тиск, який виявився цілком нормальним, і слухав, як Сергій у сусідній кімнаті голосно іржав, розмовляючи з кимось по телефону.

Спина в Сергія, звісно, не боліла — він просто хотів, щоб Віктор залишився «на підхваті».

П’ятнадцяте жовтня. Віктору виповнилося сорок п’ять.

Він не нагадував нікому — хотів перевірити, чи пам’ятає Марина.

Раніше вона завжди готувала сюрпризи, пекла його улюблений «Наполеон».

Він повернувся з роботи о сьомій вечора. У квартирі було гамірно.

Гучна музика, жіночі голоси, дзвін посуду.

На кухні за столом сиділо п’ятеро жінок — подруги Ольги Степанівни. Стіл просто ломився від страв: домашня ковбаса, салати з майонезом, голубці, кілька пляшок вина.

— О, зять з’явився! — теща весело махнула рукою, навіть не встаючи. — Вітю, не роздягайся, збігай швиденько в маркет під будинком. У нас хліб закінчився, і докупи ще пляшку ігристого, а то дівчата ще хочуть поспівати!

Віктор стояв на порозі, не знімаючи робочої куртки.

Його стілець був зайнятий якоюсь незнайомою жінкою.

Його продукти, куплені на останні гроші з премії, були майстерно перетворені на цей «бенкет».

— Ольго Степанівно, у вас день народження був місяць тому. Що за свято?

— Та просто вирішили зустрітися, погомоніти! Жінкам теж треба розрядка! Давай, біжи, бо крамниця закриється!

— А ви знаєте, який сьогодні день? — голос Віктора був тихим, але від нього в кімнаті раптом стало холодно.

Настала тиша. Марина, яка якраз несла піднос із брудними склянками, раптом зблідла.

Сергій, що визирнув з-за дверей, миттєво сховався назад.

— Вітюню, я зовсім замоталася з цією підготовкою до маминих посиденьок. Пробач, я забула, — Марина опустила голову.

— Забула, — повторив Віктор. — Вісім років шлюбу, і ти забула про мій день народження в домі, де я годую твою матір і твого брата-неробу.

— Та годі тобі губи дути! — Степанівна підвелася, підбоченившись. — Чоловік, а капризуєш як дитина! Подумаєш, дата! Сходи за хлібом, а потім ми і за твоє здоров’я вип’ємо, якщо так хочеш!

Усередині Віктора ніби щось в мить змінилося.

— Ні.

— Що «ні»?! — теща витріщилася на нього.

— Я не піду в магазин. І більше того — у вас є тиждень, щоб виїхати. Обом. І ви, Ольго Степанівно, і ти, Сергію.

— Ти що таке верзеш?! — Степанівна вхопилася за серце. — Ти хочеш вигнати рідну матір своєї дружини на вулицю?! У цей холод?!

— Вікторе, ти збожеволів? — Марина кинулася до нього. — Як ти смієш так розмовляти з моїми рідними?!

— Сергію, — Віктор звернувся до Сергія. — Збирай свої манатки. Твій «тиждень-два» триває вже п’ятий місяць.

— Дядь Віть, та ти чого? Ми ж одна сім’я! — Сергій спробував видавити посмішку.

Віктор повільно обвів поглядом кімнату. Чужі завіски, чужі запахи, чужий диван.

Його життя було захоплене паразитами, які навіть не вважали за потрібне подякувати.

— Це мій дім. Я плачу за кожен кіловат світла, який ти витрачаєш на свої ігри. Я купую продукти, які ви з’їдаєте під нуль. Я працюю на заводі, поки ви тут влаштовуєте свята. З мене досить. Тиждень. Якщо ви не виїдете самі — я викличу поліцію і виставлю ваші речі в під’їзд. Марина, якщо ти хочеш жити з ними — можеш збирати валізу теж.

— Я пропаду під парканом! — заверещала Ольга Степанівна. — Це буде на твоїх руках!

— Не пропадете. Ви продали хату в селі за хороші гроші. Гроші у Сергія, нехай він тепер знімає вам житло або везе до себе в Київ. Вистачить з мене вашого «тиску» та «пошуку себе».

Він розвернувся, не слухаючи криків і прокльонів, і вийшов з квартири.

Двері захлопнулися з таким гуркотом, що у під’їзді миттєво ввімкнулося світло на всіх поверхах.

Віктор ночував у Андрія. Телефон розривався — сорок пропущених від Марини, повідомлення від тещі, скиглення Сергія. Він не відповів на жодне.

Наступного дня прийшло повідомлення від дружини:

«Приїжджай швидко. Мамі дуже погано, викликали швидку».

Серце на мить стиснулося, але Віктор змусив себе заспокоїтись. Він поїхав додому.

Ольга Степанівна лежала на тому самому квітчастому дивані.

Поруч сиділа заплакана Марина з ліками.

— Що сталося?

— Тиск, — схлипнула дружина. — Лікарі сказали, що це від сильного стресу. Треба повний спокій і догляд.

Степанівна мовчала. Вона вперше за довгий час дивилася не з презирством, а якось порожньо.

— Вікторе, — раптом тихо промовила вона. — Я сьогодні в лікарні зустріла колишню колегу, Ганну. Вона теж самотня, живе у великій квартирі біля парку. Вона давно шукає компаньйонку, щоб разом і дешевше, і не так страшно.

Віктор завмер.

— І що?

— Я поїду до неї. Вона мені завжди подобалася, ми знайдемо про що поговорити. Мені справді набридло відчувати себе тут зайвою. Я бачу, що ти не заспокоїшся.

Віктор хотів сказати, що він не монстр, але вчасно прикусив язика.

— А я в Одесу поїду, — раптом подав голос Сергій із кутка. — Друг зателефонував, на роботу кличуть. Житло дають. Вибач, зятьку, затягнув я щось із гостюванням.

Віктор кивнув. Легені нарешті почали наповнюватися киснем.

Через три дні квартира спорожніла.

Тещу відвезли до подруги вранці, Сергій поїхав потягом увечері.

Марина проводжала їх довго, плакала, але Віктору нічого не казала.

Увечері вони сиділи на кухні. Вдвох.

Уперше за довгі місяці в хаті було чути лише цокання годинника.

— Пробач мені, — Марина торкнулася його руки. — Я справді не розуміла, як сильно це на тебе тисне. Мені здавалося, що я роблю добро для всіх, а виявилося, що я просто руйнувала нашу родину.

Віктор мовчав. Він дивився на її руку — таку рідну, але тепер ніби трохи чужу.

— Знаєш, — сказав він нарешті, — я завжди буду поважати твою маму. І якщо їй справді буде потрібна допомога — ми допоможемо. Але жити ми будемо самі. Це наш дім, Марин. Тільки наш.

Вона кивнула, витираючи сльозу.

— Давай спробуємо все спочатку? Тільки ти і я, — прошепотіла вона.

Віктор подивився у вікно. Там, у світлі вуличних ліхтарів, падав перший лапатий сніг.

Він знав, що попереду ще багато довгих розмов і образ, але фортеця знову належала йому.

Тепер у ній було місце лише для любові, а не для паразитів.

Ця історія — нагадування про те, що навіть найдобріші наміри можуть перетворити ваше життя на пекло, якщо ви не вмієте вчасно сказати «ні».

Родинні зв’язки важливі, але повага до особистих кордонів — це фундамент, на якому тримається будь-яке щастя.

А як би ви вчинили на місці Віктора?

Чи варто було терпіти так довго, чи ви б виставили родичів раніше?

І чому люди завжди користуються добротою невдячно, а потім геть нагліють, коли їм і так дозволено забагато?

Фото ілюстративне.