Вечір у невеликій квартирі в одному з нових районів Києва дихав тривогою.

Марина стояла біля вікна, спостерігаючи за вогнями міста, але її думки були далеко від панорами вечірньої столиці.

Почувши звук ключа у замку, вона навіть не поворухнулася. Олег зайшов тихо, обережно роззуваючись, наче злодій у власному домі.

— Ну що, знову гроші віддав? — голос Марини був сумним.

Олег завмер, так і не знявши одного кросівка.

Його плечі похилилися, а на обличчі з’явився той самий вираз провини, який Марина бачила вже десятки разів.

— Марин, ти про що? — він спробував додати голосу невимушеності, але фальшива нота була занадто очевидною.

— Я про ті двадцять тисяч гривень, які щойно «випарувалися» з нашої картки, Олеже. Не роби з мене нерозумну. Сповіщення з банку прийшло п’ять хвилин тому.

Олег важко зітхнув, пройшов на кухню і безсило опустився на стілець.

Він поклав ключі на скатертину і потер обличчя долонями.

Вигляд у нього був такий, наче він щойно відпрацював подвійну зміну в шахті.

— Артему було треба. Терміново. Там справа життя, розумієш?

Марина нарешті розвернулася. Її очі палахкотіли холодним гнівом, який вона стримувала надто довго.

— Справа життя? А нам не терміново? Нам не терміново ставити синові брекети, про які стоматолог уже три місяці нагадує? Нам не терміново міняти гуму на машині, бо ти сам казав, що на старій їздити небезпечно? Це, по-твоєму, може зачекати, доки твій «геніальний» брат знову бавиться у бізнесмена?

— Марин, ну не починай. Він обіцяв повернути через два тижні. З відсотками. Каже, що ідея безпрограшна.

Марина видала короткий, болючий смішок.

Вона підійшла до столу і сперлася на нього руками, дивлячись чоловікові прямо в очі.

— Олеже, давай освіжимо пам’ять. Як там поживають попередні «безпрограшні схеми» твого брата? Як успіхи у стартапі з вирощування органічної лохини? А як інвестиції в ту кав’ярню, яка мала «підірвати ринок» ще позаминулого року? Чи, може, він повернув борг за ремонт машини, яку він розбив, коли позичив її у нас «на один день»? Назви мені хоча б одну гривню, яку він повернув за останні вісім років.

Олег знітився під її поглядом.

— Ну, обставини так склалися. Важка ситуація в країні зараз, криза, не пощастило.

— Обставини?! — Марина підвищила голос, і її крик відлунював від кахлю. — Єдина незмінна обставина в житті твого брата — це ти! Тобі не здається дивним, що йому тридцять п’ять, він здоровий чоловік, а живе на наші гроші? Тільки замість багатого родича у нього ти — старший брат, який гарує на двох роботах, щоб спонсорувати його чергові ілюзії!

— Це не спонсорство, це підтримка. Він мій єдиний рідний брат, Марино. Мама завжди казала: тримайтеся один одного.

— А Михайло — наш єдиний рідний син! — відрізала вона. — І я не дозволю, щоб його майбутнє, його комфорт і здоров’я спускалися в унітаз через твого дорослого егоїста, який просто не хоче брати відповідальність за своє життя!

— Припини, він не егоїст.

— Справді? — вона підійшла ще ближче. — А хто він? Невизнаний геній? Жертва всесвітньої змови? Людина, яка за десять років змінила п’ятнадцять місць роботи і жодне не вважала «гідним свого таланту»? Яка дзвонить тобі о другій ночі, щоб ти скинув гроші на таксі, бо він «забув гаманець» у черговому барі?

Олег мовчав. Кожне слово дружини було правдою, яку він роками намагався загорнути в красиву обгортку сімейної солідарності.

— Я не хочу більше про це говорити, — видавив він. — Гроші вже пішли.

— Чудово, — кивнула Марина, і її голос став небезпечно тихим. — Але послухай мене зараз дуже уважно, Олеже. Це був останній раз. Чуєш? Останній. Якщо я побачу ще хоч одну транзакцію на користь твого брата — ти підеш допомагати йому вже зі своєї власної зарплати, живучи в іншому місці. Я більше не буду економити на собі та дитині заради Артема.

Вона розвернулася і вийшла з кухні, залишивши Олега в гнітючій порожнечі.

Він любив Марину понад усе, але й брата залишити напризволяще здавалося йому зрадою.

Ця дилема випалювала його зсередини, перетворюючи життя на постійний біг між двома вогнями.

Минув місяць. У квартирі панувала холодна, ввічлива тиша.

Марина демонстративно затягнула пасок: вона відмовилася від курсу масажу, який був їй необхідний через болі в спині, не купила нові туфлі, на всі запитання чоловіка відповідала коротко: «Нам треба економити, Олеже. Раптом Артему знову знадобиться «справа життя».

Для Олега ці слова були болючі, але він мовчав, бо знав — вона має право на цей сарказм.

Дзвінок пролунав у суботу вранці. Вони снідали.

Михайло грався в кімнаті, а Олег з надією дивився на Марину, сподіваючись на бодай якусь теплу посмішку.

Екран телефона спалахнув. «Артем».

— Не відповідай, — майже пошепки сказала Марина, навіть не дивлячись на телефон.

— Марин, а раптом він борг повернути хоче? — Олег вхопився за цю думку, як потопельник за соломинку.

Вона глянула на нього з такою сумішшю жалості та образи, що йому захотілося крізь землю провалитися. Але телефон він все ж взяв.

— Так, Артеме. Привіт. Що? Скільки?

Він відійшов у куток, намагаючись сховатися від погляду дружини. Марина напружилася, вловлюючи кожне слово.

— Шістдесят тисяч? Ти з глузду з’їхав? Артеме, у мене немає таких грошей. Ні, Марина тут ні до чого. Я просто не можу. Стій, я передзвоню.

Олег поклав телефон на підвіконня і відвернувся до вікна.

— Ну? — запитала Марина, хоча відповідь була написана на його згорбленій спині.

— Новий проект, — глухо сказав він. — Дуже вигідний. Каже, знайшов людину, яка «веде» усю справу від початку до кінця. Можна подвоїти суму за тиждень. Йому терміново треба ввійти в частку, інакше все прогорить.

— Сподіваюся, ти сказав йому остаточне «ні»?

— Я сказав, що грошей немає.

— Цього мало, Олеже. Ти мав сказати, що грошей для нього більше не існує. Що цей банк закрився назавжди.

Олег сів за стіл, відсунувши тарілку з недоїденою яєчнею. Його очі були червоними від недосипу.

— Він сказав, що якщо я не допоможу, він піде до банку і візьме великий кредит. Сказав, що йому нічого втрачати, якщо зав’язне у боргах, то це буде на моїй совісті.

— Це маніпуляція, Олеже, — голос Марини був твердим, як скеля. — Він тисне на твої найслабші місця, бо знає, що ти «ведешся».

— А якщо ні? Якщо він дійсно влізе в борги під шалені відсотки? Він же їх потім не зможе віддати, мені просто дуже шкода його, це ж мій рідний брат.

— Тоді нехай іде на роботу! Нехай розвантажує вагони, працює кур’єром, робить що завгодно, щоб віддати власні борги! Хватить витирати йому носа, Олеже! Йому тридцять п’ять років! Він дорослий чоловік, а ти поводишся так, наче він маленьке немовля, яке випадково розбило вазу!

— Ти не розумієш, — почав було він, але Марина перебила його.

— Ні, це ти не хочеш зрозуміти. Ти живеш у вигаданому світі, де Артем — просто «талановитий хлопець, якому не щастить». А я живу в реальному світі. Світі, де у нас є дитина, іпотека і відповідальність перед майбутнім. І в цьому світі немає місця для якихось родичів, які постійно гроші беруть.

Увечері, коли квартира поринула в сутінки, Марина сіла за ноутбук.

Вона відкрила файл і почала вносити дані. Вона створила таблицю, яку назвала дуже просто: «Борги брата.».

Нижче пішли сухі цифри та дати.

Вона згадала все: оплату його штрафів за водіння, купівлю йому нового телефона, коли старий він «втратив», нескінченні перекази на продукти. Коли список закінчився, вона додала колонку з офіційним індексом інфляції.

Підсумкова сума внизу була виділена жирним червоним кольором: 412 800 грн.

Марина зберегла файл на робочому столі Олега.

Наступного дня зателефонувала свекруха, Людмила Петрівна.

Олег розмовляв з нею на кухні, але Марина чула кожне слово.

— Синочку, Артемчик у розпачі, — воркував голос матері з динаміка. — Ти ж у мене старший, розумний, ти — його опора. Не кидай брата в біді, у нього така тонка душевна організація. Маринці не кажи, вона у тебе жінка практична, сувора, вона не зрозуміє таких високих матерій. Ти вже якось сам, нишком.

Марина відчула, як всередині все закипає. Це було замкнене коло.

Артем тиснув на жалість, мати — на почуття обов’язку, а Олег, як м’яка глина, піддавався обом, вимиваючи фундамент власної родини.

У неділю вдень, коли Марина з Михайлом збиралися на прогулянку, у двері подзвонили. На порозі стояв Артем. Модна зачіска, запах дорогого парфуму, в руках — велика коробка дорогих цукерок.

— Мариночко, привіт! А це чемпіону, — він простягнув цукерки Михайлику. — Олежка вдома?

— Вдома, — сухо відповіла Марина, пропускаючи його.

Артем пройшов на кухню з такою впевненістю, наче це він платив тут за оренду.

Олег вийшов йому назустріч, виглядаючи одночасно і радим, і наляканим.

— Артеме, ти чого без попередження?

— Та вирішив заскочити, скучив. Наллєте чаю? — він підморгнув Марині.

Марина мовчки поставила чайник. Атмосфера була такою густою, що її відчували усі.

— Олеже, я тут подумав, — почав Артем, коли вони сіли за стіл. — З приводу нашої розмови. Ти просто не зрозумів масштабу. Дивись, я все прорахував на папері.

Він дістав з кишені аркуш, розмальований графіками та стрілочками.

— Отут ми заходимо, — він ткнув пальцем у папір. — Шістдесят тисяч. За три дні курс злітає ось сюди. Ми фіксуємо прибуток. На виході маємо сто тридцять. Тобі віддаю сімдесят, решта мені на розвиток. Ти в плюсі, я нарешті на коні. Всі задоволені.

Олег дивився на ці цифри, і в його очах знову з’явився той дивний вогник надії.

Марина бачила, як він починає радіти.

— Олеже, — вона спокійно поставила чашку на стіл. — Можна тебе на хвилину?

Вона взяла ноутбук і відкрила його прямо перед ними.

— Артеме, я теж тут дещо прорахувала, — її голос був рівним і холодним, як лід. — Це дуже цікава математика.

Вона розгорнула екран до деверя. Артем схилився над таблицею.

Його самовпевнена посмішка повільно сповзла з обличчя.

Він бігав очима по списку боргів, по датах, по цифрах інфляції, і нарешті зупинився на червоному підсумку.

— Це що за прикол? — тихо запитав він.

— Це не прикол, Артеме. Це твої «геніальні схеми», переведені в реальні гроші нашої сім’ї, — відповіла Марина. — А ось це, — вона вказала на підсумок, — твій реальний борг перед нами. Чотириста дванадцять тисяч вісімсот гривень.

Артем почервонів, його шия напружилася. Він глянув на Олега, шукаючи підтримки.

— Олеже, ти це бачиш? Ти дозволяєш їй вести цей «рахунок»? Ми ж брати! Це що, бухгалтерія чи родина?!

Олег сидів нерухомо. Він дивився на екран, де кожна цифра була кінець терпіння. Потім він підняв очі на брата. В них більше не було надії. Тільки безмежна втома.

— Артеме, — сказав Олег тихо, але дуже твердо. — Вона права.

Ці два слова пролунали як постріл. Артем завмер з відкритим ротом.

— Що?! Ти за нею повторюєш? Ти зраджуєш рідну людину через ці папірці?

— Вона права, — повторив Олег гучніше. — Досить. Більше грошей не буде. Поверни спочатку те, що взяв. Хоча б частину. Доведи, що ти хоч щось можеш довести до кінця.

Артем схопився зі стільця. Його обличчя перекривилося від злості.

— Ясно. Для тебе дружина на першому місці, а родини у тебе немає. Мама казала, що вона з тебе мотузки крутити буде! Живи у своєму болоті, рахуй копійки! Знай, що у тебе більше немає брата!

Він схопив куртку і вилетів у коридор. Двері гупнули так, що на полиці задзвеніли склянки.

У квартирі запала тиша. Олег опустив голову на руки.

Марина не відчувала тріумфу. Вона відчувала лише спустошення і тривогу за те, що буде далі.

Наступний тиждень був пеклом. Олег майже не розмовляв, він став тінню самого себе. Марина бачила, як він постійно перевіряє телефон, як здригається від кожного дзвінка.

У п’ятницю ввечері, коли вони вечеряли, телефон Олега завібрував. «Мама».

Він прийняв виклик на гучному зв’язку.

— Ви що наробили?! — крик Людмили Петрівни був таким гучним, що Михайло злякано притиснувся до Марини. — Артем зник! Другу добу не виходить на зв’язок! Мені дзвонили якісь люди, сказали, що він винен їм купу грошей! Вигнали брата на вулицю без копійки!

Олег встав і вийшов на балкон. Марина чула його приглушений, але впевнений голос.

— Мамо, заспокойся. Він знайдеться. Він дорослий чоловік. Ні, я не дам більше жодної гривні. Хватить. Я сказав — ні. Крапка.

Він повернувся через десять хвилин. Його обличчя було сірим, але очі — вперше за довгий час — були ясними.

— Він дійсно взяв гроші в борг, — сказав Олег. — Справа у нього, куди він їх вклав не вдалася. Мама дуже мене просить повернути його борг.

Марина підійшла до нього і поклала руку на плече. Вона відчувала, як він тремтить.

— Олеже, мені шкода. Але ми не можемо гасити пожежі, які він розпалює щодня. Ми просто згоримо разом з ним.

Він подивився на неї. В його погляді була бездонна гіркота, але й щось нове — усвідомлення того, що він нарешті вибрав власну родину.

— Я знаю, Марин. Я знаю. Але ціна, ціна дуже висока.

Вони стояли серед тихої кухні, і кожен розумів: життя більше не буде таким, як раніше.

Цей раз вони виграли, але гіркота цього залишиться назавжди.

Чи правильно вчинила Марина, виставивши рахунок братові чоловіка?

Чи має родинний зв’язок виправдовувати постійну фінансову допомогу, коли гроші лише беруть, але ніколи їх не повертають?

Чи не варто відмовляти родичеві, адеж не знаєш сам, коли тобі може знадобитися допомога його?

Фото ілюстративне.