– Ну і часи настали, – з гіркотою у голосі мовив Назар, зручніше влаштувавшись за кухонним столом та тримаючи у руках паперовий пакет зі свіжою випічкою. – Зараз пенсіонерів обманюють на кожному кроці, мамо. Телефонують з невідомого номера, наобіцяють золоті гори, і все – ні житла, ні заощаджень.
Олена Петрівна окинула сина пильним поглядом, повільно помішуючи ложечкою чай у своїй улюбленій керамічній чашці з малюнком соняшників.
– Угу, – коротко відгукнулася вона, навіть не піднявши очей.
Така байдужість явно не задовольнила Назара.
Він різко поставив пакет на стіл, від чого здобні булочки всередині трохи зашурхотіли.
– Мамо, я ж про серйозні речі говорю, про недобрих людей, які відбирають майно, а ви мені просто «угу»! – насупився він, намагаючись надати голосу максимум переконливості. – Давайте якось відповідальніше до цього поставимося, ну правда ж?
– Ну так, недобрих людей зараз розвелося чимало, цього не відібрати, – спокійно відповіла жінка, роблячи невеликий ковток гарячого напою. – Тільки я ніяк не зрозумію, чого ти від мене хочеш? До чого тут твої розмови про безпеку?
Назар забарився на секунду, звівши погляд до стелі, ніби підбираючи найм’якіші слова для важливої розмови.
– А може, ми… цю квартиру на мене переоформимо? – випалив він нарешті, дивлячись прямо у вічі матері.
Олена Петрівна лише ледь помітно примружила очі, відчуваючи, як в середині тривожно завмирає серце.
Минуло вже майже три роки відтоді, як не стало чоловіка, і весь цей час Назар навідувався до мами переважно за потреби, а тут раптом така неймовірна турбота.
Двокімнатна квартира у затишному спальному районі належала виключно Олені Петрівні, і син чудово знав про це.
– Це моє житло, – твердо промовила вона, поклавши ложечку на блюдце. – Я тут живу вже понад тридцять років, кожну тріщинку на шпалерах знаю.
– Та хто ж вас виганяє чи змушує кудись іти? – здивовано підняв брови Назар, розводячи руками. – Живіть на здоров’я, скільки завгодно. Це ж просто чиста формальність, звичайна папірець для спокою. Тільки офіційним власником стану я. Виключно заради вашої ж безпеки, мамо!
Олена Петрівна не стала сперечатися одразу, пообіцяла синові подумати над його пропозицією і мовчки провела його до самого ліфта, намагаючись сховати гірку усмішку на губах.
Думати довелося два довгі дні, сповнені тривожних роздумів. А на третій день, коли за вікном уже вечоріло і на місто опустилися сутінки, їй на мобільний зателефонувала Софія, дружина Назара.
– Олено Петрівно, вибачте за такий пізній дзвінок, я знаю, що вже незручно… – схвильовано почала невістка, ледь стримуючи тремтіння в голосі.
– Нічого страшного, Софіє, я ще не спала, – відказала жінка. – Щось трапилося? Голос у тебе зовсім не веселий.
– У нас тут справжня халепа… Тобто я не знаю, чи маю право втручатися в це, – задихаючись від хвилювання, мовила невістка. – Але я просто не можу мовчати, ви мусите про це знати, щоб не сталося біди.
І вона розповіла все до найдрібніших деталей.
Виявилося, що Софія випадково почула розмову Назара телефоном.
Він комусь дуже впевнено розповідав, що як тільки мати перепише на нього документи, він одразу виставить квартиту на продаж.
Казав, що двокімнатна у цьому районі піде за чудовою ціною.
Для матері ж він планував придбати крихітну студію десь далеко на околиці області, а решту грошей пустити на власні справи та погашення якихось давніх боргових зобов’язань.
– Він сказав дослівно так: вона вже літня людина, нічого не розуміє, підпише все що завгодно і не пікне навіть, – Софія важко зітхнула у телефон. – Олено Петрівно, вибачте мене, будь ласка. Я просто не змогла б жити зі спокійною совістю, якби промовчала.
– Софіє… ти певна, що якраз усе правильно почула, що не помилилася? – тихо перепитала жінка, відчуваючи, як тремтять руки.
– Ой, якби ж я хотіла помилитися чи почути щось інше, – гірко зітхнула невістка. – Я з ним на цю тему навіть не намагалася говорити, бо дуже не хочу його гніву. Але попередити вас була зобов’язана.
Цю ніч Олена Петрівна провела без сну. Вона раз у раз переверталася з боку на бік, намагаючись вгамувати біль у серці: невже рідна дитина здатна на таке заради вигоди?
– Втім, а чого я дивуюся? – сумно усміхнулась у темряві жінка. – Він завжди надто сильно любив гроші…
За кілька днів Назар приїхав знову. Цього разу він був без жодних гостинців, зате міцно тримав у руках прозорий файлик із паперами.
– Ну все, мамо, я все повністю підготував, як і домовлялися, – бадьоро заявив він з порога.
– Що це таке ти привіз? – спокійно запитала вона, вказуючи на папери.
– Договір дарування майна. Тут тільки ваш підпис потрібен, і справа зроблена.
– Договір дарування? – перепитала Олена Петрівна. – Ти ж казав зовсім інакше, що ми просто для безпеки оформлюємо документи. Про жодне дарування раніше не було ані слова.
– Та це ж юридично одне й те саме, яка різниця, як воно називається! – він нетерпляче махнув рукою. – Так надійніше з точки зору закону. Мамо, ну чого ви як маленька дитина, я ж ваш син, не чужа людина якась. Давайте швидше підписуйте, поїдемо до нотаріуса, поки він не закрився.
У цей момент у кишені куртки Назара різко забринів телефон.
Він кинув швидкий погляд на екран, кинув роздратоване «зараз передзвоню» і вийшов у коридор, необачно залишивши документи на кухонному столі. Олена Петрівна діяла миттєво.
Вона витягла з кишені свій смартфон і в кілька дотиків сфотографувала кожну сторінку документа з обох боків, після чого швидко сховала гаджет назад.
– Ну що, підписуємо зараз? – запитав Назар, повертаючись до кухні.
– Тільки не сьогодні, синку, вибач, ніяк не вийде, – попросила вона з винуватим виглядом.
– А чому це раптом не сьогодні? Що за вигадки?
– Мені в спину сильно надуло протягом, – швидко збрехала вона, вдаючи біль. – Хочу трішки полежати і відпочити, бо знову ледве рухаюся. Давай я тобі зателефоную, як тільки повністю випрямлюся, добре?
Назар скривився від невдоволення, але сперечатися не став, бо поспішав. Забрав свої папери й пішов.
Протягом вихідних жінка не знала собі спокою. Зрештою, вона наважилася зателефонувати своїй давній знайомій Тамарі, яка колись багато років відпрацювала в адміністративних установах.
Та одразу остудила її запал: підпишеш такий папір – опинишся на вулиці за один день, бачила подібне неодноразово.
І порадила обов’язково заїхати до центру надання послуг або проконсультуватися з кваліфікованим юристом.
У понеділок зранку Олена Петрівна вже була на ногах. У центрі уважна дівчина за стійкою вислухала її історію і підтвердила, що власник має повне право самостійно перевірити всі записи в реєстрі нерухомості.
Заяву прийняли, залишилося лише дочекатися результату.
Поки тривали дні очікування, Назар телефонував щовечора.
– Ну як там ваша спина, мамо? Краще?
– Потроху краще, дякую, синку.
– Слухайте… я зовсім не хочу тиснути, – вкрадливо починав він, – але може, ми нотаріуса просто до вас додому привеземо? Вони ж виїжджають до клієнтів, якщо є потреба…
– Я не лежача, щоб до мене нотаріусів возити! – різко обірвала його Олена Петрівна. – Я ж казала, продуло спину! Як тільки мине, сама приїду. Все, бувай!
– Ну як хочете, – незадоволено кинув він у телефон.
Нарешті виписка з державного реєстру була на руках. У офіційному документі чорним по білому зазначалося: єдиним законним власником квартири є вона сама, жодних обтяжень чи інших прав третіх осіб немає.
Після цього жінка записалася на прийом до нотаріуса.
У призначений час вона прийшла до затишного офісу і сіла навпроти фахівця.
– Поясніть мені, будь ласка, простими людськими словами, – попросила вона. – Якщо я підпишу той папір, який мені син приносив, що станеться з моїм житлом?
Нотаріус уважно вивчила копії принесених документів і спокійно відповіла:
– Станеться ось що. З моменту державної реєстрації ця квартира перестає бути вашою власністю назавжди. Ви віддаєте її іншій людині без жодних умов і без права забрати своє рішення назад. Дарування скасувати майже неможливо. Новий власник зможе розпоряджатися житлом як забажає, навіть продати, і вашої згоди він питати вже не буде.
– А якщо я не хочу нікому нічого дарувати просто так, але хочу сама вирішити, кому дістанеться квартира після мого відходу? – запитала Олена Петрівна.
– Тоді вам потрібен зовсім інший документ — заповіт, – пояснила нотаріус. – Поки ви живете, квартира залишається повністю у вашій власності, ви господарка і розпоряджаєтеся нею як забажаєте. А от кому вона перейде після вас — вирішуєте ви й ніхто інший. Можете залишити хоч сусідці, хоч сусідові, законне родинне походження тут не обов’язкове. Це називається свободою розпорядження.
– А син? – не втрималася жінка. – Він же мій єдиний спадкоємець. Хіба він не зможе оскаржити?
– Оскаржити в суді теоретично може кожен, а от виграти справу — навряд чи, – усміхнулася нотаріус. – Існують певні винятки, наприклад, обов’язкова частка для непрацездатних чи неповнолітніх утриманців. А ваш син доросла, працездатна людина?
– Так, працює, – кивнула Олена Петрівна.
– Тоді жодних обов’язкових часток у нього немає. Ви маєте повне право заповісти житло будь-кому за власним бажанням.
Дорогою додому жінка згадувала невістку Софію. Адже дівчина могла б просто промовчати, їй самій жилося б простіше, якби чоловік здійснив свій план. А вона подзвонила.
– Значить, є у неї справжня совість, – подумала Олена Петрівна.
За два дні вона знову прийшла до нотаріуса і продиктувала текст заповіту: двокімнатну квартиру вона залишає Софії, дружині свого сина.
Нотаріус завірила папір і нагадала, що він набуде чинності лише згодом, а доти жінка залишається повноправною господинею.
– Тільки поки що нікому про це ні слова, – порадила нотаріус на прощання.
Проте Олена Петрівна вирішила інакше. Вона хотіла подивитися синові в очі і зателефонувала йому, запросивши приїхати.
– Ну що, надумали, мамо? – радісно пролунав його голос на порозі. – Ну нарешті! Давайте підписувати і їдемо до нотаріуса, я все влаштував без черги.
Мати мовчки поставила перед ним чашку гарячого чаю і сіла навпроти.
– А я вже була у нотаріуса, синку, – спокійно сказала вона.
Назар раптово зупинився, і обличчя його помітно зблідло:
– Не зрозумів… Що це означає?
– Зараз усе зрозумієш, – Олена Петрівна поправила хустку на плечах. – Коротко кажучи, Назаре. Квартира ця як була моєю, так і залишиться. А ще я офіційно склала заповіт.
– Який ще заповіт?! – його голос зірвався на крик. – На кого це ви його склали?!
– На Софію. На твою дружину. Їй усе і дістанеться, коли мене не стане на цьому світі.
Він важко опустився на стілець, дивлячись на матір з переляком і люттю:
– Ви взагалі розумієте, що робите?! Вона ж мені дружина, але чужа людина для цієї родини! Це ж моє законне спадкування, я єдиний син!
– Моя квартира, що хочу, те й роблю, – сухо відповіла Олена Петрівна. – А Софії варто було б знати справжню ціну твоїм намірам…
– Я так просто цього не залишу! – Назар різко підскочив зі стільця, розбиваючи тишу на кухні. – Я через суд усе скасую! У мене є права на обов’язкову частку, я сам в інтернеті читав! Мені все одно відсудять половину!
– Читати ти читав, та до кінця не дочитав, – гірко усміхнулася мати. – Обов’язкова частка призначається лише непрацездатним людям та пенсіонерам на утриманні. А ти здоровий чоловік при роботі. Немає в тебе жодних прав на чуже майно. Судись скільки завгодно, тільки гроші на юристів дарма витратиш.
– Я ж ваша єдина дитина! – обурено викрикнув він.
– Єдина, – погодилася Олена Петрівна. – Яка збиралася залишити матір без даху над головою заради власної вигоди… Не дивуйся так, я тепер знаю все.
На кухні запала важка, гнітюча тиша.
– Це все… це все Софія наговорила! – прохрипів Назар. – Ну я їй скажу!
– Тільки спробуй, – тихо, але дуже твердо попередила мати. – Тоді я перепишу цей заповіт ще на когось іншого. На першого зустрічного сусіда, наприклад.
Назар більше не став залишатися. Він мовчки схопив куртку, грюкнув дверима і зник на довгі тижні.
Відтоді минуло трохи більше місяця.
Через знайомих Олена Петрівна довідалася, що Софія зібрала речі й пішла від чоловіка, повернувшись до мами. З сином жінка більше не бачилася і не спілкувалася.
Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Олена Петрівна, вирішивши передати житло невістці замість рідного сина, і чи часто зустрічається в нашому житті така людська невдячність?