Недільний ранок у невеликому, затишному містечку на Поділлі завжди починався з дзвонів старої церкви та особливого аромату свіжої випічки, що розливався вузькими вуличками.

Але для Наталії ці ранки давно втратили свій чарівний присмак.

Вона стояла біля кухонного столу, механічно нарізаючи овочі, поки за стіною чувся гучний голос її свекрухи, Ганни Петрівни.

— Ну, коли вже ті онуки будуть? — Ганна Петрівна, жінка кремезна та владна, витерла руки об свій незмінний фартух у квіточку і з неприхованою докорою подивилася на невістку, яка саме закінчувала розкладати серветки. — Олексію, сину, ви ж уже пів року як побралися. Скільки можна чекати?

— Мамо, ми ж тільки почали жити разом, — зітхнув Олексій, не відриваючись від свого телефона. — Куди нам поспішати? Дай нам хоч трохи видихнути.

— Як це куди? — Ганна Петрівна сплеснула руками, наче почула якусь нісенітницю. — Мені вже під шістдесят, батькові теж здоров’я не додається. Хочеться ще хоч трохи з дітьми погуляти, поки ноги носять. А твоя Наталочка, мабуть, усе про свої логотипи думає. Дизайнерка вона в нас, бачите? Картинки в комп’ютері малює, а борщу доброго зварити — то зась. Все якесь пісне, все якесь не таке, як у людей.

Наталія відчула, як щоки починають горіти від сорому та стриманої люті.

Це недільне застілля було вже хтозна-яким за рахунком, і сценарій кожного разу повторювався до найменших дрібниць.

Її свекор, Степан Григорович, сестра чоловіка Оксана зі своїм вічно незадоволеним чоловіком, і сама Ганна Петрівна вмощувалися у вітальні перед телевізором, а Наталія та Олексій весь день проводили на кухні.

Причому Олексій переважно «допомагав» тим, що дегустував страви та підбадьорював дружину жартами, а вся реальна робота — чищення, нарізка, варіння та сервірування — лягала виключно на плечі Наталії.

Коли гості нарешті розходилися, на жінку чекала ще одна «приємність» — гора брудного посуду, яка ледь поміщалася в мийку.

На всі її натяки про те, що було б непогано придбати посудомийну машину, Ганна Петрівна лише презирливо пчихала.

— Ще чого вигадала! Гроші на вітер викидати? Рук немає помити? Розбалувало вас це ваше місто, лінивою стала. Наші матері в ополонці прали і по десять дітей мали, а цій два десятки тарілок помити — вже трагедія.

Наталія щиро намагалася бути ідеальною невісткою.

Вона любила Олексія, вірила в його обіцянки, що «скоро все зміниться», і хотіла, щоб його родина прийняла її як рідну.

Але з кожним таким вихідним роль мовчазної Попелюшки давалася їй усе важче.

У будні вона працювала графічною дизайнеркою у великій міжнародній компанії, часто засиджувалася за проектами до ночі, але навіть після виснажливого робочого дня всі домашні справи залишалися на ній.

Олексій, приходячи з роботи, зазвичай просто падав на диван, чекаючи, поки дружина подасть гарячу вечерю.

А у вихідні вони незмінно їхали до його батьків, де Наталія перетворювалася на безкоштовну кухарку та прибиральницю.

— Льош, може, наступної суботи поїдемо кудись у Карпати? Просто вдвох? Або хоча б у кіно сходимо? — якось ввечері обережно запитала вона чоловіка.

— До батьків не поїдемо, чи що? — Олексій щиро здивувався, наче вона запропонувала щось протизаконне. — Мама образиться. Ти ж знаєш, недільний обід — це святе. Це традиція, Наташ. Не вигадуй дурниць.

— Але я втомлююся, Олексію. Я весь тиждень гарую перед монітором, у мене очі втомилися, а вихідні я проводжу біля плити, а потім відмиваю вашу квартиру. Це не відпочинок, це друга зміна.

— Ну що ти таке мелеш? — насупився він. — Це ж моя сім’я. Ти маєш їх поважати. Тим паче, мама стільки для нас робить. Ти хоч уявляєш, як вона за нас переживає?

Наталія лише зітхнула. Що саме «стільки» робила Ганна Петрівна, вона так і не змогла збагнути за весь час їхнього шлюбу.

Свекруха лише роздавала вказівки, критикувала кожну страву і кожну помиту підлогу.

Борщ у неї був «як вода», котлети — «занадто засмажені», а пил на полицях вона знаходила навіть там, де Наталія щойно пройшлася ганчіркою.

Одного разу Ганна Петрівна з’явилася в їхній орендованій квартирі зовсім без попередження, відкривши двері своїм дублікатом ключів.

— Доброго дня, Наталочко, — почала вона прямо з порогу, брезгливо оглядаючи передпокій. — Олексій подзвонив, сказав, що в нього голова болить. Я прийшла за синочком подивитися. А ти що ж це? Чоловік недужий лежить, а в тебе порожнеча в хаті!

Наталія оніміла від несподіванки. По-перше, вона щойно повернулася з роботи і навіть не встигла зняти пальто.

По-друге, Олексій не казав їй про жодне нездужання.

По-третє, який «безлад» можна було побачити в ідеально чистій квартирі?

— Ганно Петрівно, що сталося? — запитала вона, намагаючись тримати себе в руках. — У нас усе гаразд.

— Та бачу я, як у вас усе «гаразд», — свекруха зневажливо провела пальцем по полиці для взуття. — Пил скрізь! Де Олексійко? Я йому бульйончику домашнього з півня принесла, бо ти ж його незрозуміло чим годуєш.

З кімнати вийшов Олексій, виглядаючи цілком здоровим, але дещо збентеженим.

— Мамо? Ти що тут робиш?

— Як це що? Рятувати тебе прийшла. Ти ж казав по телефону, що тобі зле. Ось, поїж супчика, одразу на ноги станеш. Твоя дружина, бачу, не дуже поспішає тебе лікувати.

— Мамо, я просто сказав, що трохи стомився, вже все пройшло, — Олексій ніяково глянув на Наталію, але не зробив жодної спроби зупинити матір. — Не треба було так турбуватися.

— А я не турбуюся! Я діло роблю! — Ганна Петрівна рішуче пройшла на кухню і відкрила холодильник. — Так і знала! Порожньо! Чим ти чоловіка годуєш, Наталко? Самими йогуртами та салатами? Чоловіку м’ясо треба, щоб сила була!

— Взагалі-то, у морозильній камері є і вирізка, і домашня птиця, — холодно відповіла Наталія. — А вечерю я збиралася готувати зараз.

— «Збиралася»! А дитина моя голодна сидить! Ладно, посунься, я сама все зроблю.

І свекруха почала хазяйнувати, гримаючи каструлями та відпускаючи дотепні коментарі про «міську безпорадність» невістки.

Олексій же, замість того щоб захистити дружину, просто пішов у кімнату і зробив вигляд, що дуже зайнятий у телефоні.

Того вечора, коли Ганна Петрівна нарешті пішла, Наталія не витримала.

Сльози самі покотилися з очей.

— Олексію, це була остання крапля. Я більше не дозволю твоїй матері так поводитися в моєму домі. Вона вривається без попередження, ображає мене і почувається тут господинею.

— А що такого сталося? Мама просто піклується про мене. Вона ж як краще хотіла.

— Піклується? Вона виставила мене повною невдахою на моїй власній кухні! І ти мовчав!

— Ой, Наташ, ну ти знову робиш з мухи слона. Вона просто така людина, стара вже, хоче бути корисною. Ти занадто гостро реагуєш.

— Ні, Олексію. Це ти занадто м’яко реагуєш на те, як твою дружину принижують. З завтрашнього дня я перестаю готувати на твою родину. І до батьків у неділю я більше не їду. Хочеш — їдь сам.

Олексій приголомшено дивився на дружину. Він ніколи не бачив її такою рішучою.

— Ти що, з глузду з’їхала? Як ти смієш так говорити про моїх батьків? Вони мене виростили, дали все! А ти просто дружина. Якщо тобі щось не подобається — двері відчинені, ніхто не тримає.

Ці слова вдарили Наталію в саме серце. Вона не очікувала, що після трьох років стосунків та пів року шлюбу вона виявиться для нього «просто дружиною», яку так легко замінити.

— Добре, Олексію. Якщо я для тебе лише додаток до твоєї матері, то нам справді не по дорозі.

Вона розвернулася, зібрала найнеобхідніші речі в одну валізу і пішла.

Олексій навіть не підвівся з дивана. Він був упевнений, що вона повернеться через два дні, коли закінчаться гроші або замучить совість.

Але Наталія не повернулася.

Вона зняла маленьку кімнатку на околиці, змінила номер телефону і з головою пішла в роботу. Було важко, було боляче, вона плакала ночами, але відчуття того, що їй більше не треба ні перед ким звітувати за «недосолений борщ», давало дивну силу.

Минув тиждень. У суботу вранці, коли Наталія пила каву на своєму новому балконі, до неї якимось дивом дозвонився Олексій з невідомого номера.

— Наташ? Ти де взагалі? Я прокинувся, а вдома шаром покотилося. Чистих сорочок немає, сніданку немає. Ти коли повернешся?

— Я не повернуся, Олексію. Ми розлучаємося.

— Як розлучаємося? Через те, що мама суп зварила? Ти що, зовсім не розумієш, що коїш? Припиняй цей цирк і йди додому. Завтра треба до батьків їхати, мама сказала, що треба вікна допомогти помити.

— Олексію, ти так нічого і не зрозумів. Справа не в супі. Справа в тому, що ти ніколи не бачив у мені людину. Ти бачив лише функцію.

Вона поклала слухавку і заблокувала номер.

Наступного дня до неї приїхала подруга, щоб підтримати, але Наталія вже почувалася напрочуд спокійно.

Вона зрозуміла, що людина, яка вибирає комфорт і мамині спідниці замість поваги до коханої жінки, не варта жодної її сльози.

Минуло ще кілька місяців. Наталія розцвіла.

Вона отримала підвищення, почала займатися йогою і нарешті відчула смак життя.

Але одна несподівана подія перевернула все догори дриґом.

Одного дня їй зателефонував незнайомий чоловік, який представився адвокатом.

— Наталіє Сергіївно? Я представляю інтереси вашої двоюрідної бабусі, Антоніни Дмитрівни. Можливо, ви пам’ятаєте її?

Наталія згадала. Бабуся Тоня була дивною жінкою, яка жила відлюдницею в старовинному маєтку під Кам’янцем-Подільським.

Вона багато знала, про яку в селі казали різне: хтось боявся, а хтось дякував за допомогу у життєвих ситуаціях складних.

— На жаль, пані Антоніни не стало місяць тому. І згідно з її заповітом, ви є єдиною спадкоємицею всього її майна.

— Але чому я? У неї ж були ближчі родичі.

— В заповіті вказано, що тільки ви мали ту «чисту іскру», яку вона хотіла передати далі. Окрім маєтку та землі, вона заповіла вам свої заощадження.

Наталія не могла повірити власним вухам. Маєток? Гроші? Це було схоже на початок якогось фантастичного роману.

Коли вона вперше приїхала до маєтку, її вразила його велична краса.

Це був великий дерев’яний будинок з різьбленими віконницями, оточений садом, де росли дивні трави та старі яблуні.

Всередині було затишно, пахло сушеною м’ятою та воском.

Наталія вирішила ризикнути. Вона звільнилася з агентства, переїхала в маєток і почала вивчати бабусині записи. Виявилося, що вона має природний хист до цього.

Вона почала готувати мазі та слухати бабусиним порадам, які були записані в книзі і зошитах.

Люди казали, що її справи справді допомагають там, де нічого не допомагало.

Її слава росла дуже швидко, і незабаром про неї дізналися далеко за межами області.

Звісно, новини дійшли і до родини Олексія. Ганна Петрівна, дізнавшись про багату спадщину невістки, миттєво змінила гнів на милість.

Одного ранку біля воріт маєтку зупинилася знайома стара автівка.

З неї вийшов Олексій. Він виглядав жахливо — схудлий, у м’ятій сорочці, з винуватим виразом обличчя.

— Наталочко, сонечко, привіт, — почав він, намагаючись зазирнути їй в очі.

— Що ти тут робиш, Олексію? — вона стояла на ґанку, схрестивши руки. Тепер вона виглядала зовсім інакше — впевнена, спокійна, з глибоким поглядом, у якому не залишилося ні краплі колишньої покори.

— Я приїхав вибачитися. Я був таким дурнем. Весь цей час не міг тебе забути. Мама теж дуже сумує, вона все зрозуміла, хоче з тобою помиритися. Каже, що ти — найкраща невістка у світі.

Наталія ледь стримала сміх.

Як швидко «сіра миша» перетворилася на «найкращу невістку», коли на горизонті замаячив маєток та гроші.

— Олексію, ти приїхав не до мене. Ти приїхав до цього будинку і до моїх рахунків.

— Та як ти можеш так думати! — вигукнув він. — Ми ж вінчані, ми ж перед Богом одне ціле. По закону, все, що в нас є — спільне. Я готовий повернутися, допомагати тобі тут, господарство ж велике, чоловіча рука потрібна.

— Мені не потрібна твоя рука, Олексію. І твій закон тут не діє. Це спадок, він не ділиться при розлученні. А щодо «чоловічої руки», то я вже знайшла людей, які професійно доглядають за садом.

— Наташ, ну не будь такою жорстокою! Давай почнемо все спочатку. Я заради тебе від мами з’їду!

— Вже запізно, Льош. Ти вибрав маму тоді, коли я потребувала твого захисту. А тепер я захищаю себе сама. Ось папери про розлучення, я їх підготувала заздалегідь. Підпиши — і ми більше ніколи не побачимося.

Олексій ще довго благав, але Наталія була непохитна.

Вона знала, що він — лише привид минулого, який намагається затягнути її назад у болото знецінення.

Коли він нарешті поїхав, вона відчула таку легкість, наче з її плечей зняли величезну кам’яну брилу.

Минали роки. Наталія стала справжньою берегинею цього краю. Вона відкрила невеликий реабілітаційний центр.

До неї приїжджали люди з усієї країни. Вона була щаслива, бо нарешті знайшла своє справжнє призначення.

А що ж Олексій? Він повернувся до мами. Ганна Петрівна знайшла йому «слухняну» дружину з сусіднього села, але життя в них не склалося.

Олексій так і залишився маминим синочком, вічно незадоволеним життям і злим на весь світ.

Він часто бачив Наталію в телевізійних сюжетах і щоразу люто перемикав канал, бо успіх жінки, яку він колись вважав нікчемною, був для нього найболючішим нагадуванням про власну слабкість.

Наталія часто виходила ввечері в свій сад, вдихала аромат м’яти та лаванди і дякувала Ганні Петрівні за той несмачний бульйон.

Бо саме він став першим кроком до її справжньої свободи.

Свободи бути собою, свободи творити і свободи кохати — але вже по-справжньому, на рівних.

А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Наталя, розірвавши стосунки так різко?

Чи варто було давати чоловікові ще один шанс після того, як він приїхав у маєток?

Чи були у вашому житті подібні ситуації зі свекрухами або чоловіками, які не вміють захищати свої кордони?

Фото ілюстративне.