Іноді життя здається складним лабіринтом, де кожен вибір має свої наслідки.

Для Олени Петрівни та її сина Андрія вибір одружитися з Людмилою обернувся на довгу низку викликів.

Незважаючи на доброту й підтримку з боку батьків, Людмила не виявила вдячності, на яку сподівалися найближчі люди, і щастя родини виглядало все менш реальним.

Чи може підтримка, відданість і любов змінити те, що не залежить від тебе?

Олена Петрівна намагалася зрозуміти, чому її син продовжує допомагати своїй сім’ї, не отримуючи нічого взамін.

— Ну чому ж мені так не щастить у житті? Інші люди он відпочивають, подорожують скрізь, а я тут сиджу, — схлипнула Людмила і, відсунувши стілець, вийшла з кухні.

Олена Петрівна, її свекруха, подивилася їй услід і промовчала.

Але в думках у неї вирував цілий потік емоцій.

Вона думала про те, що молодята самі винні у своїх проблемах, адже нерозумні рішення приводять до непередбачуваних наслідків.

Їй було прикро, що її син, Андрій, який завжди був розсудливим, поруч із цією Людмилою, зовсім втратив радість життю та спокій, адже він зранку до ночі працював, дбав про свою сім’ю, а от про нього не було кому подбати, крім матері, звісно.

— Бідна дівчинка, як їй тяжко, — іронічно сказала Олена Петрівна, розповідаючи цю історію своїй подрузі Галині. — Вона думає, що ми їй віримо і шкодувати будемо усі! Навіщо тільки Андрій на ній одружився? Згадую той день, коли я її вперше побачила свою невістку. Вона була як з картинки: очі в підлогу, скромна, сором’язлива, коса пишна, довгі вії. Справжня красуня. така добра була.

Подруги завжди добре ладнали, але раніше про невістку мати не розповідала, просто зараз вирішила поділитися, бо втомилася дуже від такого життя і сина свого дуже шкодувала.

— А потім ця твоя Людмила змінилася? Спочатку ж вона була іншою? — запитала Галина.

— Вона й зараз наче й непогана, нехочу нічого недоброго говорити, просто вона недобре робить, от і все, — знизала плечима Олена Петрівна. — Але мені сина шкода. Я хотіла для нього іншого життя, а не такого, яке він зараз має.

Коли Андрій планував весілля, його наречена не викликала в батьків жодних негативних емоцій.

Вона мило посміхалася, кивала головою, погоджуючись із мудрими словами Андрія і його батьків.

— Ми, мамо, спочатку станемо на ноги, заробимо грошей, купимо житло, помандруємо, а потім подаруємо вам з татом онуків.

— Ми почекаємо, — посміхнулася тоді Олена Петрівна.

Тим більше, що онуки в них уже були від старшої доньки.

— Правильно мислите, молодці, — похвалив їх чоловік Олени Петрівни, Анатолій Степанович.

Весілля відсвяткували скромно, молодята не хотіли витрачати гроші даремно.

Усі подаровані кошти вони поклали в банк, це стало основою для першого внеску на майбутню квартиру.

Андрій пишався тим, що все робить правильно, по-людськи.

Через п’ять місяців син із невісткою прийшли до батьків з радісною звісткою: Людмила чекає дитину.

— Ми будемо батьками скоро, мамо, — гордо оголосив Андрій, тримаючи за руку Людмилу, яка опустила очі.

— Вона стояла, опустивши очі, а на щоках був рум’янець, — згадувала Олена Петрівна. — Ніби вона тут ні до чого. Ми з Анатолієм зраділи, але розуміли, що тепер їм потрібне житло, а житла у них немає, тому ми з чоловіком витрусили всі свої заощадження і майже оплатили їм перший внесок на однокімнатну квартиру. А що робити? Ми не такі люди, щоб не допомогти рідному синові.

— А батьки Людмили що? — запитала Галина.

— Ох, а що з них взяти? — махнула рукою Олена Петрівна. — У них ще четверо дітей, Людмила — старша донька. Ми бачили їхню квартиру: безлад, пил, сміття, іграшки, одяг. Собака, кішка, хом’як. Її батьки навіть сказали нам не роззуватися, щоб не ходити босоніж. Ми наступного разу привезли їм три сумки дитячих речей, які мені колега віддала. І солодощів для дітей. Батьки Людмили були дуже вдячні.

Галина посміхнулася. Вона подумала, що Олена Петрівна з чоловіком — добрі люди.

— А коли ми з Анатолієм вибирали їм квартиру, Людмила ще незадоволена, бачте, була, — продовжувала розповідати Олена Петрівна. — Мовляв, тісно їм буде в тій однокімнатній. Уяви, як вона заговорила! Але у нас більше не було грошей, ми все віддали до копійки.

Галина похитала головою. Вона подумала, що не Людмилі було перебирати харчами.

Треба було дякувати, що батьки чоловіка взагалі допомогли.

Таке не всі можуть, і не всі, хто можуть, роблять.

З’явився на світ онук.

Андрію було важко утримувати сім’ю і платити іпотеку.

Батьки бачили це і шкодували свого сина.

— То продуктів їм підкинемо, то грошей дамо, — згадувала Олена Петрівна.

— А чого вони хотіли? — сказала Галина. — Діти — це важко.

Жінки дійшли до кінця проспекту і зупинилися біля кіоску з морозивом.

— Купимо? — запитала Олена Петрівна.

— Купимо, — засміялася Галина.

Вони купили морозиво і сіли на лавку біля парку і далі продовжили.

— Сидіти замість Людмили в декреті я не збиралася, — продовжувала розповідати Олена Петрівна. — У мене на роботі хороші перспективи, нехай самі крутяться, як можуть, мені ж теж потрібно жити за щось і заробляти гроші. Ми й так допомогли їм дуже багато.

— Звичайно самі. Треба трохи почекати, а там і садок дадуть, і Людмила зможе на роботу вийти, — сказала Галина.

— Ага. Якби вона хотіла працювати, то вийшла б. У неї, мабуть, інші плани, — невдоволено сказала Олена Петрівна. — Коли онуку виповнилося два роки, наша красуня знову сказала, що чекає дитину.

Галина сплеснула руками. Вона з’їла морозиво і з цікавістю слухала подругу.

— Навіщо, каже, мамо, адже вона мене мамою називає, мені виходити на роботу, коли я скоро знову в декрет? І ось так, — Олена Петрівна тяжко зітхнула. — Подарували вони нам другого онука. Наш Андрій вже сірий від тієї роботи і втоми. Але мовчить. Нікому не докоряє. «Моя сім’я, — каже, — мамо, я за неї відповідаю».

— Молодець твій Андрій, відповідальний, хороший чоловік та батько, — посміхнулася Галина.

— Через три роки вони виплатили іпотеку. Андрій працював на двох роботах, білого світу не бачив, та й ми допомагали дуже, чим могли.

— Ось саме! — підняла палець Галина. — Це все ваша з Анатолієм заслуга. Годували, гроші давали, ось вони й виплатили так швидко. Де б вони були без вашої допомоги?

— Це так. Але я не можу інакше. Мій син, мої онуки, — зітхнула Олена Петрівна. — Закрили вони одну іпотеку, взяли іншу. На двокімнатну квартиру. Андрій ходив щасливий. «Ось, — каже, — я який молодець». А Анатолій йому сказав, що, мовляв, беріться вже самі трохи за своє життя, на нас не розраховуйте, ми вже й так віддали все, що могли.

Галина засміялася.

Олена Петрівна висловлювалася прямо, і було помітно, як вони з чоловіком любили сина і допомагали йому.

— А Андрієві не сподобалося це. «Я, — каже, — дорослий, сам знаю, що мені робити», — посміхнулася Олена Петрівна. — Дорослий він. Ну що, запросили ми їх минулих вихідних на мій день народження. І дізналися, що Людмила знову чекає дитину.

— Третя?! — Галина від здивування аж встала.

Вони так і сиділи на лавці. Погода була чудова, іти не хотілося.

— Так. Оголосили, що чекають третю дитину, — підтвердила Олена Петрівна. — Мій ювілей відзначали в колі сім’ї. Приїхали всі: моя сестра з сином, сестра Анатолія з чоловіком, наша донька з чоловіком і дітьми. І знаєш, який сюрприз донька з зятем мені подарували?

— Який?

— Путівку в санаторій! — урочисто сказала Олена Петрівна, сяючи очима від захвату. — А Людмила зблідла, аж очі вологими стали у неї: «Ось, мовляв, хтось по санаторіях роз’їжджає, а тут ледве кінці з кінцями зводиш, копійки рахуєш, що за життя таке нещасливе!». Сказала і вибігла з-за столу. Побігла до ванної, і було чути, що плаче. Батько каже, мовляв, Людмила ж дитину чекає, напевно, то настрій змінюється так. А я кажу, що там зміни не зміни настрою, а просто совісті в людини немає і все. Син образився, встав зі стільця. І вони поїхали від нас, не попрощавшись.

— Ого, — протягнула Галина. — А хто їм винен? Самі вирішили мати велику сім’ю, третя дитина – то відповідальність велика, а тепер самі скаржаться. Хочете в санаторій, треба гроші заробляти, а не вдома сидіти.

— Так ми їм з Анатолієм і сказали. Однак образилися вони, і посперечалися ми. Галино, я піду додому, Чоловік з роботи, напевно, вже приїхав, а я тут з тобою забалакалася, — сказала Олена Петрівна, підводячись з лавки.

— І мені вже пора, — сказала Галина.

Наступного разу, коли подруги знову зустрілися, багато чого змінилося.

Виявилося, що невістка ще довго сумувала, ображалася, сказала, що вона дитину чекає і їй більше потрібна відпустка та.

— Діти — це щастя, — тільки й сказала невістка Олені Петрівні.

— Ага, — погодилася та. — Тільки Андрія шкода. За ці роки він білого світу не бачив, одна суцільна робота, і кінця цьому не видно.

Тому мати з батьком, пошкодувавши сина, адже хотіли, щоб він відпочив, погодилися посидіти з онуками, а путівку в санаторій віддали синові з дружиною.

Але великої подяки від невістки так і не побачили, хоча й не сподівалися, щиро кажучи на це, а вчинили так, саме заради сина, адже дуже шкода свою дитину, коли він постійно лише й те робить, що працює з ранку до ночі, а так хоч відпочив.

— А ти не лізь. Не допомагайте з Анатолієм більше синові з невісткою, нехай самі крутяться. Може, тоді візьмуться за розум, — порадила Галина.

Олена Петрівна мовчала. Вона думала про те, що не зможе спокійно жити, знаючи, що син і онуки терплять нестатки. Тим паче, що гроші в них із Анатолієм були, вони добре заробляли.

— Якось воно буде, — тихо сказала Олена Петрівна і посміхнулася.

Галина зрозуміла, що подруга не скористається її порадою.

Але, попри все, Олена Петрівна не змогла залишити сина в біді. Батьківська любов виявилася сильнішою за будь-які обурення, і навіть коли Людмила знову чекала третю дитину, Олена вирішила не втручатися більше.

І, хоча розум розумів, що сім’я має самостійно розібратися, материнська душа не могла залишити Андрія та його дітей у скруті.

Вона зрозуміла, що навіть якщо вони й не зміняться, її підтримка все одно важлива. І, напевно, в цьому й полягає справжня суть любові.

А ви як вважаєте: чи мають батьки дітям допомагати і віддавати останнє, коли ті у скруті? Чи дорослі діти мають самі про себе дбати, а не вічно просити допомоги і гроші вже в немолодих батьків тільки тому, що в тих гроші є і вони не зможуть відмовити?

Чи права тут мати, що, шкодуючи сина, останнє й невістці віддає, аби син більше відпочивав і менше працював?

Фото ілюстративне.