Над старими двориками столичних Позняків панував задушливий липневий вечір.

Повітря було густим від спеки, запаху розпеченого асфальту та петуній на балконах.

Ніна Петрівна, жінка з тонкими рисами обличчя та передчасною сивиною, яку вона вже давно перестала приховувати, стояла біля дверей своєї квартири.

Її рука застигла за сантиметр від замка.

— Нінулю, рідненька, відчиняй! Це ж я, твій Віктор!

Цей голос. Двадцять три роки тому він обіцяв їй «гори золоті та небо в діамантах», а потім просто зник, прихопивши з собою сусідку з п’ятого поверху та всі заощадження з їхнього спільного рахунку.

— Що тобі потрібно, Вікторе? — голос Ніни звучав сухо, наче шурхіт старого паперу.

— Душенько моя, та як же так можна! Через двері розмовляти. Відчини, поговоримо по-людськи. Я ж з миром прийшов.

Ніна повільно повернула ключ.

На порозі стояв постарілий чоловік у зім’ятій сорочці, з букетом напівзав’ялих троянд, які боязко похилили голови.

Ті самі карі очі, тільки тепер у них оселилася хитрість, яку вона раніше, у полоні молодої закоханості, просто не помічала.

— Ось, приніс тобі квіти, — він простягнув букет, намагаючись зазирнути вглиб квартири через її плече. — Як же ти розквітла, Ніночко! Час тебе зовсім не торкнувся.

— Проходь, тільки ноги витри добре. У мене прибрано.

Віктор пройшов до вітальні, озираючись навколо з неприхованим інтересом.

Його погляд миттєво зачепився за стопку документів, що лежали на столі біля вікна.

— Чув, що ти квартиру продаєш, — сказав він, вмощуючись у крісло так впевнено, ніби й не було цих двадцяти трьох років прірви. — Навіщо такі крайнощі? Тут же все наше життя. Кожен куток пам’ятає наш сміх.

— Наше життя закінчилося того дня, коли ти пішов до Світлани, — Ніна поставила троянди у звичайну скляну банку.

Вази в цьому домі давно закінчилися — остання розбилася під час переїзду доньки.

— Ну що ти, Нінулю! Молодість була, дурість засліпила. Я ж усе зрозумів, усвідомив кожну свою помилку. Світлана мене покинула, як тільки закінчилися гроші та здоров’я почало підводити. А ти, ти ж справжня. Ти — мій берег.

Ніна сіла навпроти, міцно зчепивши пальці.

— І що ти хочеш почути? Що я чекала на тебе всі ці десятиліття?

— А хіба ні? — Віктор нахилився вперед, його очі нездорово заблищали. — Ми ж з тобою — половинки одного цілого! Пам’ятаєш, як ми мріяли про невеликий будиночок під Києвом, з садом та пасікою? Ось, якраз зараз ми і можемо здійснити цю мрію. Разом.

— Яку ще мрію, Вікторе? — Ніна дивилася на нього з сумішшю нерозуміння та цікавості.

— Та ну ж бо, кохана! Купимо хатину десь біля Десни, заведемо город. Будемо жити тихо, на пенсії, дихати чистим повітрям.

— На мою пенсію, я так розумію?

— Та що ти таке кажеш! У мене теж дещо є. Небагато, звісно, але разом ми не будемо бідними. Особливо, коли ти квартиру цю продаси. Грошей вистачить і на дім, і на безбідне старіння.

Ось воно. Ніна відчула, як всередині все стиснулося в тугий вузол.

Значить, поява «блудного чоловіка» саме зараз не була випадковістю чи покликом серця.

— Звідки ти дізнався про продаж квартири? — запитала вона, карбуючи кожне слово.

— Та так, Тамара Іванівна проговорилася. Зустрів її вчора біля гастроному. Каже, Нінка наша зовсім одна лишилася, навіть квартиру вирішила збути, щоб якось вижити.

— Тамара Іванівна, — протягнула Ніна. Стара пліткарка з третього під’їзду, як завжди, була в курсі всіх новин раніше за саму поліцію.

— Слухай, а може, не треба продавати? — Віктор присунувся ближче, обдаючи її запахом дешевого диму. — Вдвох же веселіше буде. Я тобі допомагатиму, по господарству все підправлю.

— Допомагати? — Ніна раптом розсміялася — сухо та гірко. — Ти за двадцять років спільного життя жодного разу тарілку за собою не помив!

— Ну, Нінулю, я ж змінився! Життя — жорстокий вчитель, воно мене обламало. Тепер я знаю, що головне — це родина, а не ці миттєві захоплення.

— Родина, — повторила Ніна, вдивляючись у його обличчя. Зморшки лягли глибокою сіткою навколо очей, щоки обвисли, але погляд залишився тим самим — він бігав по кімнаті, оцінюючи вартість телевізора та стан меблів. — А що буде, якщо завтра на твоєму шляху з’явиться нова Світлана?

— Та що ти таке говориш! Мені вже шістдесят один, куди мені ті Світлани? Тільки тебе одну завжди кохав, просто заблукав трохи.

Ніна підвела підійшла до вікна.

У дворі на дитячому майданчику гралися діти.

Колись тут бігала їхня Оленка. А тепер у неї своє життя, своя родина у Львові та свої клопоти, в які Ніна намагалася не втручатися.

— Олена знає, що ти прийшов?

— Поки ні. Хотів спочатку з тобою все залагодити. Вона ж доросла дівчинка, розумна. Зрозуміє, що батьки мають бути разом на схилі літ.

— Мають бути, — Ніна обернулася. — А коли вона плакала ночами, запитуючи, де тато, чому він не прийшов на її випускний, ти теж вважав, що ви мали бути разом?

Віктор опустив очі, нервово потираючи перенісся.

— Нінулю, ну що ти все старе ворушиш? Давай жити майбутнім. Я ж щиро хочу все виправити. Почати з чистого аркуша.

— Щиро, — Ніна повернулася до столу і взяла один із документів. — Попередній договір купівлі-продажу. Завтра ми маємо підписувати основний акт.

Обличчя Віктора миттєво змінилося. Улеслива посмішка зникла, очі стали жорсткими та холодними.

— Завтра? Так швидко? А може, не варто поспішати? Може, ще раз усе зважимо?

— Знаєш, а правильно Тамара Іванівна каже, — продовжував Віктор, ігноруючи її тон. — Навіщо тобі одній така велика площа? Краще продати, купити щось маленьке, а на різницю жити розкішно.

— На різницю? — Ніна повільно поклала папір на місце. — Яку різницю, Вітю? Ти думаєш, я продаю квартиру від хорошого життя?

— Ну, я думав, — він зам’явся, явно не очікуючи такого запитання.

— Думав, що в мене грошей кури не клюють? Що я просто вирішила змінити інтер’єр?

Ніна пройшлася кімнатою, зупинилася біля старого комода, де досі стояло їхнє спільне весільне фото.

Молоді, наївні, вони дивилися в об’єктив з такою вірою в майбутнє, від якої тепер хотілося плакати.

— Комуналка зросла втричі за рік. Ліки дорожчають щомісяця. А пенсія, ну ти ж знаєш наші пенсії.

— Але ж ти працюєш! У тебе ж завжди була хороша робота! — швидко вставив Віктор.

— Працювала. До минулого місяця. Скорочення. А в 63 років нове місце знайти майже неможливо.

Віктор кивнув із дуже співчутливим виглядом, але в його очах промайнуло щось схоже на задоволення.

— Ось бачиш! А я що кажу — доля нас звела! — вигукнув він. — Я з’явився саме тоді, коли ти лишилася одна в скруті.

— Саме тоді, коли я квартиру продаю, — виправила Ніна.

— Ну що ти так! Невже ти справді думаєш, що я через гроші приповз?

— А через що ж? Двадцять три роки мовчав, а тут раптом любовний жар прокинувся?

— Я ж пояснив — Світлана кинула.

— Коли саме?

— Коли — що?

— Коли Світлана тебе виставила за двері?

Віктор замовк, його очі знову забігали. Він явно не очікував такого детального допиту.

— Ну нещодавно. Місяці два тому.

— Два місяці, — Ніна кивнула. — А рішення про продаж квартири я прийняла три місяці тому. Оголошення в газету та на сайти подала два з половиною місяці тому. Цікавий збіг, чи не так?

— Нінулю, ну що ти як слідча на допиті! — Віктор спробував розсміятися, але сміх вийшов натягнутим і фальшивим. — Може, чаю поп’ємо? Поговоримо спокійно, як колись?

— Чаю? — Ніна пішла на кухню. — Звісно, поп’ємо. Як у «старі добрі часи».

На кухні вона дістала дві чашки. Одну — звичайну, блакитну. Другу — з глибокою тріщиною посередині. Саме з такої колись любив пити Віктор.

Тріщина з’явилася в той самий день, коли він пішов. Ніна тоді зі всієї сили кинула чашку об стіну, але та дивом не розбилася на друзки — тільки розкололася навпіл, тримаючись на якійсь невидимій силі.

— Пам’ятаєш цю чашку? — запитала вона, повертаючись до вітальні.

Віктор поглянув на посуд і скривився.

— Ні. А мав би?

— Неважливо, — Ніна поставила тріснуту чашку перед ним. — Пий.

Віктор незграбно взяв її, намагаючись зробити ковток, але гарячий чай почав просочуватися крізь щілину прямо йому на світлу сорочку.

— Ніно, дай нормальний посуд, ну що за жарти!

— А що, не подобається? — вона сіла навпроти, спокійно попиваючи з цілої чашки. — Ця чашка тріснула двадцять третього березня того року, як ти від мене пішов. Пам’ятаєш цю дату?

— Ніно, припини ці ігри. Мені вже не двадцять років.

— Це день, коли ти зібрав чемодани і пішов до Світлани. Я тоді цю чашку об стіну запустила. Думала, розлетиться, а вона ось — тільки тріснула. Як і моє життя тоді.

Віктор поставив чашку на стіл, витираючи сорочку серветкою.

— Навіщо ти все це пам’ятаєш? Навіщо мучиш себе цими датами? Минуле треба відпускати.

— Мучу? — Ніна нахилилася вперед. — А знаєш, що я ще пам’ятаю? Як ти перед виходом вигріб усі гроші з нашої схованки. Тридцять вісім тисяч гривень. На той час — це був статок.

— То були мої гроші! Я їх заробив тяжкою працею!

— Наші гроші, Вітю. Ми їх на дім для доньки відкладали.

— Ладно, припустимо. — Віктор явно нервував. — Але це ж у минулому! Зараз я інша людина.

У цей момент на тумбочці задзвонив телефон. Ніна поглянула на екран — дзвонила Оленка.

— Алло, донечко.

— Мамо, ти вдома? Я через пів години під’їду, треба документи перевірити перед завтрашньою угодою. Нотаріус просив ще раз усе перечитати.

— Добре, чекаю на тебе.

— І ще, — голос Олени став тихішим і напруженішим. — Мам, а це правда, що батько до тебе приходив? Сусідка сказала, що бачила його біля під’їзду.

Ніна подивилася на Віктора. Той намагався зобразити безтурботність, але його пальці дрібно тремтіли.

— Правда, доню. Він зараз тут, у нас у вітальні.

— Що?! Мамо, не зважся нічого підписувати! Я вже виїжджаю!

— Зачекай, Олено.

Але донька вже скинула виклик. Ніна повільно поклала слухавку на стіл.

— Розумна дівчинка в нас виросла, — сказав Віктор з кривою посмішкою. — Одразу зрозуміла, що до чого.

— А що до чого, Вітю? Поясни мені, «темній» жінці.

— Та нічого! Просто вона мене ненавидить змалечку. Це ти її так налаштувала проти власного батька.

— Я її налаштувала? — Ніна встала, підійшла до комода і дістала стару записну книжку. — Ось, подивися. Тут записані всі дати, коли ти не прийшов на її день народження. Всі обіцянки, які ти порушив. Усі аліменти, які ти жодного разу не заплатив.

— Ну що ти як бухгалтер! — спалахнув Віктор. — Жива людина перед тобою сидить, кається, а ти папірцями махаєш!

— Жива, — Ніна гортала сторінки. — А ось цікаво. Остання запис — півтора місяця тому. «Віктор дзвонив Тамарі Іванівні, розпитував про покупців квартири». Сусідка мені все розповіла, коли ми з нею на лавці сиділи.

Обличчя Віктора зблідло.

— Що за нісенітниця? Навіщо мені тій пліткарці дзвонити?

— Не знаю, навіщо. Може, щоб дізнатися суму, за яку я продаю житло? Або щоб з’ясувати дату угоди?

— Ніно, ти з’їхала з глузду! До чого тут гроші.

— А ще Тамара розповіла одну цікаву річ, — перебила його Ніна. — Що ти їй вихвалявся: мовляв, у нас же шлюб не розірваний офіційно. Значить, ти маєш право на половину майна.

Віктор різко підхопився, перекинувши тріснуту чашку. Чай розлився по столу, заливаючи документи про продаж.

— Ну і що? Хіба це не так? Ми ж не розлучалися! Я перевіряв!

— Не розлучалися, бо ти зник! Ти подав заяву на розлучення і випарувався, не прийшовши на засідання! Двадцять три роки я вважалася твоєю дружиною, а ти десь гуляв, не згадуючи про нас!

— Заява. — Віктор зам’явся. — Яка заява? Я нічого не подавав.

Ніна зупинилася, не вірячи власним вухам.

— Що ти сказав?

— Ну, я думав, ти сама розлучишся. Мені було не до того.

— Сама? — її голос тремтів від обурення. — Двадцять три роки я думала, що ми розлучені! А ти.

На сходах почулися швидкі, рішучі кроки. Олена піднімалася на четвертий поверх.

Двері розчинилися, і до квартири увірвалася донька. Її волосся розтріпалося, на щоках палали червоні плями.

— Що тут відбувається? — вона обвела поглядом розлитий чай, мокрі папери та зблідлих батьків.

— Оленочко, доню! — Віктор спробував обійняти її, але дівчина різко відсторонилася. — Як ти виросла, красуня моя! Вилита я в молодості.

— Не торкайся мене, — холодно сказала Олена. — Мамо, що він від нас хоче?

— Як що? — Віктор спробував знову ввімкнути режим «доброго татуся». — Я хочу відновити родину! Ми з мамою вирішили.

— Ми нічого не вирішували, — відрізала Ніна. — Йому потрібні гроші, Олено. Половина від продажу квартири.

— Яка половина? — Олена повернулася до батька. — На якій підставі? Ти тут не жив десятиліттями!

— На підставі того, що я її законний чоловік! — випалив Віктор, втрачаючи самовладання. — Ми не розлучалися офіційно! Значить, майно — спільне!

— Що?! — Олена схопилася за голову. — Мамо, це правда? Ми не розлучені?

Ніна кивнула, не в силах вимовити ані слова.

— Двадцять три роки, — прошепотіла Олена. — Двадцять три роки ти думала, що вільна, а ви були одружені?

— А я що? — обурився Віктор. — Так, не довів справу до кінця. Кохав дружину, сподівався, що колись повернуся!

— Кохав? — Олена розсміялася майже істерично. — Ти кохав, коли брав усю материну зарплату? Коли забрав гроші, відкладені на моє навчання? Коли навіть листівки на день народження не надіслав?

— Олено, не треба, — тихо мовила Ніна.

— Треба, мамо! Він має це знати! — Олена підійшла впритул до батька. — Знаєш, скільки років мама працювала на двох роботах, щоб виплатити кредит за цю квартиру? Сама! Без твоєї копійки допомоги!

— Але квартира оформлена на двох! — Віктор дістав із кишені зім’яту виписку. — Ось, замовив у реєстрі. Частка власності — п’ятдесят на п’ятдесят. По закону я маю право на свою частку.

Ніна взяла папір тремтячими руками. Чорним по білому:

«Морозов Віктор Олексійович — 1/2 частки, Морозова Ніна Петрівна — 1/2 частки».

— Але як. Ми ж брали кредит разом, будучи в шлюбі.

— Ось саме! — торжествуюче вигукнув Віктор. — Спільно нажите майно! По закону я отримую половину суми.

— Батьку, — Олена подивилася на нього так, що Віктор мимоволі зробив крок назад. — А ти пам’ятаєш, як мама лежала в лікарні, а я, одинадцятирічна, бігала до неї після школи? Де ти був тоді?

— Це все лірика, — відмахнувся Віктор. — А закон — це сухі факти.

— Закон, — Ніна раптом розсміялася. Страшним, надламаним сміхом. — Двадцять три роки я вважала себе розлученою. А виявляється, я весь цей час була заміжньою жінкою!

— Ну що ти, Нінулю! Це не біда, це життя так розпорядилося.

— Життя? — Ніна підійшла до вікна. — А знаєш, що це означає? Що ти спеціально чекав, коли мені стане зовсім важко. Чекав, коли я буду змушена продати останнє.

— Та що ви обидві на мене накинулися! Я ж пропоную жити разом! У нас буде спільний дім!

— Разом? — Олена взяла зі столу документи. — А якщо мама відмовиться від твоєї «щедрої» пропозиції? Тоді що? Подаси до суду?

Віктор промовчав, але його очі красномовно відповіли за нього.

— Подаси, — констатувала Олена. — І суд встане на твій бік. Законний чоловік, майно у спільній власності.

— Але я ж не хочу з вами сваритися! — Віктор знову змінив тон на м’який. — Нінулю, давай по-доброму. Ти отримаєш свою половину, купиш собі «однушку» на околиці, а на решту грошей заживеш спокійно.

— А ти? — запитала Ніна. — Що ти зробиш зі своєю половиною?

— Ну, теж житло куплю. Може, неподалік від тебе. Будемо сусідами, дружитимемо родинами.

— Дружитимемо родинами, — повторила Ніна. — З людиною, яка двадцять три роки тримала мене в невіданні. Яка з’явилася лише тоді, коли запахла велика сума.

— Мамо, — Олена поклала руку їй на плече. — Покупці завтра вранці приїжджають. Що ми будемо робити?

Ніна подивилася на тріснуту чашку, на розмоклі від чаю папери, на чоловіка, який колись був усім її світом.

— А нічого, — сказала вона раптом абсолютно спокійно. — Нічого ми робити не будемо.

— Як це нічого? — Віктор схопився з місця. — Ніно, ти розумієш, що я маю законне право заблокувати угоду? Я не дам згоди на продаж без моєї частки!

— Маєш право, — кивнула Ніна, дістаючи з комода ще одну папку, яку досі нікому не показувала. — Тільки от невдача, чоловіче.

— Яка ще невдача?

— А така, що три місяці тому, коли я тільки подумала про продаж, я дещо зробила. — Ніна розкрила папку. — Знаєш, що це?

Віктор нахилився, примружившись. Олена теж підійшла ближче.

— Справка про те, що ти не платив аліменти двадцять три роки, — спокійно промовила Ніна. — Сума боргу з урахуванням інфляції та пені — дуже величезна сума.

— Що?! — Віктор зблід. — Але ж термін давності пройшов!

— Саме в цій справі терміну давності немає, дорогий мій. Це борг перед дитиною. — Ніна перегорнула сторінку. — А ось це — довідка про те, що ти приховував доходи всі ці роки. Працював неофіційно на будівництвах. І твій колишній напарник уже дав свідчення.

— Мамо, — прошепотіла Олена. — Ти весь цей час готувалася?

— Готувалася, доню. Я ж знала, що такі, як він, повертаються тільки на запах грошей. А ще я найняла адвоката.

— Адвоката? — Віктор безсило впав на стільця.

— Так. Виявляється, у тебе є ще одна «дружина». У Житомирі. І там ти теж маєш проблеми. — Ніна дістала ще один документ. — Ти ж не хочеш, щоб я і там зробила проблеми тобі?

— Не може бути, — хрипко прошепотів він.

— Може. Олена, виклич таксі для «батька». Йому час повертатися у своє небуття.

Віктор спробував встати, але ноги його не слухалися.

— Ніно, давай домовимося. Я відмовлюся від прав на квартиру прямо зараз. Тільки не подавай на мене.

— Відмовишся, — погодилася Ніна. — Завтра вранці ти йдеш до нотаріуса і підписуєш дарчу на свою частку на ім’я Олени. Це буде твоя перша і остання виплата аліментів.

— Але я ж залишуся ні з чим! Мені ніде жити!

— Це вже твої проблеми, Вікторе. У тебе була ціла вічність, щоб стати людиною. Ти вибрав бути паразитом. — Ніна підійшла до дверей і відчинила їх навстіж. — Йди. І щоб твого духу тут більше не було.

Коли за Віктором зачинилися двері, Олена міцно обійняла матір.

— Мам, ти неймовірна. Як ти все це витримала сама?

Ніна взяла зі столу тріснуту чашку, піднесла її до світла.

Тріщина ділила її навпіл, але посудина трималася.

— Знаєш, доню, — сказала вона і спокійно випустила чашку з рук прямо в сміттєве відро. — Ця чашка трималася двадцять три роки тільки тому, що я боялася її розбити. А виявляється, треба було просто її викинути і купити новий сервіз.

Завтра на них чекало нове життя.

Без боргів минулого і без паперових кайданів, які так довго заважали дихати на повні легені.

А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Ніна, так довго збираючи компромат на колишнього чоловіка?

Чи варто давати шанс людям, які з’являються лише тоді, коли їм щось потрібно?

Фото ілюстративне.