— Ні, Мар’янко. Грошей тобі я більше не дам. З сьогоднішнього дня назавжди забудь про мій гаманець, — Ганна Степанівна навіть не обернулася, продовжуючи пильно роздивлятися вечірнє небо за вікном своєї львівської квартири.

Племінниця, яка ще хвилину тому впевнено переступила поріг, заціпеніла.

Її обличчя, зазвичай натреноване на вираз «святої мучениці», витягнулося від несподіванки.

Вона звикла, що тітка Ганна — це бездонна криниця, з якої можна черпати ресурси без кінця, варто лише згадати про «сімейні цінності».

— Як це — ні? — голос Мар’яни став тонким і жалісливим, наче скрипка, що фальшивить. — Тітонько, ви ж знаєте, у мене малий, Тарасик, знову занедужав! Треба на приватного лікаря, бо в державній поліклініці черги, а йому недобре!

— Минулого місяця Тарасик мав «унікальну ситуацію», на яку я дала три тисячі гривень. А позаминулого ви з чоловіком терміново латали дах на дачі, бо «заливало стелю». Я, знаєш, хоч і пенсіонерка, але пам’ять маю добру.

Ганна Степанівна повільно розвернулася.

Її погляд, раніше завжди м’який і вибачливий, тепер був холодним і прозорим.

Мар’яна зблідла, нервово смикаючи ручку своєї дорогої шкіряної сумочки.

— Ви що, ви мені не вірите? — дівчина спробувала видавити сльозу.

— Вірю? Я бачу факти, дитино. Вчора моя коліжанка, Стефанія, бачила тебе в новому ресторані на Ринку. Ви там з подружками так завзято дегустували ігристе, що про «недужого синочка» ти, мабуть, і не згадувала.

— То був дівич-вечір у Соломії! — Мар’яна спробувала виправдатися, але голос зрадницьки здригнувся. — Я ж не могла відмовити, це ж найкраща подруга!

— Авжеж, за мій кошт гуляти — справа почесна, — Ганна взяла зі столу папірець із розрахунками. — А це що? Ти просила двадцять тисяч гривень на нові вікна, бо старі «прогнили». Я віддала тобі свої заощадження на опалення. А вчора проходила повз ваш будинок — вікна старі, лише фіранки нові. Де гроші, Мар’яно?

Кімнату заполонила густа, липка тиша.

Тільки старий настінний годинник байдуже відраховував секунди, які назавжди розрізали цю родинну пуповину.

— Тітко, я просто хотіла трішки пожити.

— Пожити за мій рахунок? П’ять років, Мар’янко, п’ять років ти висмоктувала з мене всі сили. Я працювала в бібліотеці на півтори ставки, вечорами ще підлоги мила в аптеці, щоб ти могла «дихати вільно». А ти? Ти спускала моє здоров’я на манікюри, салони краси та обіди в рестораціях.

Мар’яна позадкувала до коридору, її обличчя скривилося від злості.

— То виходить, грошей не буде?

— Жодної копійки. Твій персональний банкомат офіційно збанкрутував.

Двері захлопнулися з такою силою, що було чути навіть сусідам.

Ганна Степанівна опустилася на старе крісло.

Її руки тремтіли — не від переляку, а від того неймовірного полегшення, яке відчуває людина, що нарешті скинула зі своїх плечей важку кам’яну глибу.

Як вона могла бути такою нерозумною?

Усе життя Ганна вірила в «голос родини».

«Сім’я — це фортеця», «помагай ближньому» — ці заповіді були поміщені в її голову ще змалечку.

Вона завжди вірила Мар’яні, кожному її зітханню, кожному фальшивому «ой, біда».

Задзвонив телефон. Це була Людмила, давня подруга ще з університетських років.

— Алло, Ганнусю? Ти як? Наважилася?

— Наважилася, Людо. Сказала «ні». Вперше за багато років.

— Слава Богу! Я ж тобі ще три роки тому казала — та дівка з тебе мотузки в’є. Ти ж на свою мрію, на поїздку в Карпати, збирала кожну копійку, а потім усе їй віддавала.

Ганна зітхнула.

— Знаю, Людо. Думала, вона мені як донька. А виявилося — просто знайшла собі нерозумну тітку, яка не вміє відмовляти.

— Ти була не нерозумна, ти була добра. А тепер стала мудра. Це різні речі! Готуйся, тепер її мати, твоя сестричка Галя, прибіжить.

Минув тиждень.

Ганна Степанівна відчувала дивний стан — наче вона довго була під водою і нарешті випірнула.

У суботу, як і передбачала Людмила, з’явилася сестра Галина.

Вона увірвалася на кухню без стуку, пахнучи дешевими порфумами та обуренням.

— Ганно, ти що собі надумала? Дитину образила! Мар’яна в сльозах, каже, ти її з хати вигнала!

— Я її не виганяла, Галю. Я просто перестала спонсорувати її брехню. П’ять років вона мене дурила.

— Вона молода! Всі помиляються! — Галина нервово мовила.

— Помиляються раз, два. А п’ять років систематично обкрадати рідну тітку — це не помилка, це спосіб життя. Я працювала на трьох роботах, Галю! Я в бібліотеці з восьмої до п’ятої, потім в аптеці шваброю махала, а по вихідних ще й приватні архіви розбирала. А вона в цей час у «Буковелі» фотографувалася на мої гроші.

Галина відвела очі.

— Ну їй теж треба було розвіятися.

— Розвіятися? Моїм здоров’ям? — Ганна стукнула долонею по столу. — Ти її мати. Чому вона до тебе не йшла?

— У мене пенсія мала.

— А в мене велика? Я такий самий пенсіонер! Але я працювала як проклята, бо вірила, що помагаю рідній дитині. Досить, Галю. Від сьогодні лавочка зачинена. І тобі я теж більше не дам «до зарплати».

Сестра схопилася, наче її окропом обдали.

— Отак, значить? Рідна сестра стала жадібною? Ну і живи собі зі своїми мільйонами!

Двері знову бахнули.

Вдруге за тиждень.

Через три дні, коли Ганна поверталася з вечірньої служби в церкві, біля під’їзду на неї чекала «важка зустріч».

Мар’яна була не сама — поруч стояв її чоловік, Ігор.

— Ганно Степанівно, нам треба серйозно поговорити, — Ігор зробив крок вперед, намагаючись виглядати грізно.

— Немає про що говорити. Все скінчено.

— Ви розумієте, що розбиваєте нашу сім’ю? — Ігор говорив низьким, майже погрозливим тоном. — Мар’яна через вас не спить, дитина плаче, у хаті сварки.

— То припиніть сваритися і почніть працювати. Тоді й сон повернеться.

— Ви нас перед усіма родичами зганьбили! — вигукнула Мар’яна, вискакуючи з-за спини чоловіка. — Мати каже, що ви тепер від нас відхрестилися!

— Я просто сказала правду. Якщо правда для вас ганебна — то претензії не до мене.

— Тітко Ганно, ну будьте ж людиною! — Мар’яна знову ввімкнула режим «бідної родички». — Нам терміново треба сорок тисяч на реабілітацію Тарасикові! Це питання дуже вадливе.

Ганна Степанівна зупинилася і подивилася племінниці прямо в зіниці.

— Мар’яно. Сьогодні зранку я зустріла твою сусідку в черзі по хліб. Вона сказала, що Тарасик здоровий, як дубок, і вчора на майданчику так ганяв м’яча, що аж шибку у під’їзді ледь не вибив. Яка реабілітація?

Мар’яна заніміла, її обличчя вкрилося червоними плямами.

— Це очима не побачиш, у нього не все добре зовсім.

— Досить брехати! — Ганна відсторонила дівчину від себе. — Ти роками добре жила на моїй доброті! Ти використовувала мене як ресурс, як річ! Я ледь серце не посадила, працюючи на твої забаганки!

— Ви ж багата! — вигукнув Ігор. — У вас квартира у центрі, бібліотечна пенсія, підробітки! Вам що, шкода допомогти молодим?

— Багата? — Ганна Степанівна гірко засміялася. — Я багата лише на мозолі та втому. Я звільнилася з усіх підробітків місяць тому, бо лікарі сказали: або відпочинок, або лікарняне ліжко. Але вас це ніколи не цікавило. Ви ні разу не запитали: «Тітко, як ваше здоров’я?». Ви питали лише: «Коли будуть гроші?».

— Жадібна ви стали! — сказав Ігор, хапаючи дружину за руку. — Ходімо, Мар’яно, хай вона залишиться зі своїми копійками.

Ганна спокійно відімкнула двері під’їзду.

— Можливо, я й стара. Але тепер я вільна.

Минув місяць. Ганна Степанівна сиділа на своїй затишній кухні з Людмилою.

На столі стояв свіжоспечений яблучний пиріг.

— Ну що, Ганнусю, не тягне серце?

— Ні, Людо. Знаєш, дивно. Я думала, буду картати себе. А натомість відчуваю, як у мене ніби крила виросли.

— Бо ти скинула паразитів. Тепер твоя енергія йде на тебе.

Ганна взяла в руки конверт, що лежав на підвіконні.

— Знаєш, я вчора підрахувала. За цей місяць, як я перестала давати Мар’яні «на потреби», у мене залишилося майже дев’ять тисяч гривень. Я й не знала, що стільки витрачаю на них.

— Ну от бачиш! Тепер нарешті поїдеш у Моршин?

Ганна посміхнулася.

— Вже купила путівку. Скоро поїду. Гори, джерела, процедури. Я вперше за все життя витрачу велику суму виключно на себе. І мені ні краплі не соромно.

Задзвонив телефон. Невідомий номер. Ганна підняла трубку.

— Слухаю.

— Ганно, це Галина з нового номера. Мар’яна каже.

Ганна Степанівна спокійно, але твердо перебила сестру:

— Галю, якщо ти про гроші — то не витрачай свій час і мій спокій. Я більше не благодійний фонд. Я — просто людина, яка хоче дожити свій вік у тиші та повазі до самої себе.

Вона поклала слухавку і додала номер у чорний список.

— Знаєш, Людо, — Ганна розлила чай у тонкі порцелянові чашки, — найскладніше було не сказати «ні» їм. Найскладніше було сказати «так» собі.

— За тебе, Ганнусю! — Люда підняла чашку. — За свободу і за те, що навчилася цінувати свою працю.

На вулиці заходило сонце, фарбуючи львівські дахи в золотавий колір.

Ганна Степанівна дивилася на місто і знала: її осінь буде теплою, спокійною і дуже щасливою. Бо тепер вона нікому нічого не була винна, окрім самої себе.

А ви як вважаєте, якщо тебе більше немає кому доглядати, то чи не варто було допомагати племінниці, щоб доглянула на старості років?

Чи судячи з усього, скільки Мар’яні не дай, на старості років вона і кружки води не подасть своїй тітці?

Фото ілюстративне.