Мій дім завжди був моєю фортецею, це мій рідний куточок, де я, які б труднощі не спіткали мене, почувалася наче в казці.

Великий, цегляний, з високим парканом, що відділяв мене від усього світу.

Тут, у затишному дворі, я відчувала себе, як в раю.

Але тепер, коли я сиділа на лавці біля хати й дивилася на ці міцні та холодні стіни, вони здавалися мені кліткою.

Кліткою, яку я сама собі збудувала, а потім віддала ключі тим, хто мене покинув, просто залишив у хвилину скрутну.

Почну з того, що моє життя ніколи не було легким.

Я, свого часу, вийшла заміж з великого та щирого кохання.

Мій чоловік, Олександр, був моїм світом, моїм повітрям.

Але за рік після нашого весілля його не стало, на жаль.

Для мене це був найважчий період в житті, мені було дуже складно.

Я думала, що ніколи не зможу знову радіти, що ніколи не зможу знову посміхатися.

Але час на місці не стоїть, я повністю занурилася в роботу.

Працювала, не покладаючи рук, з ранку до ночі, без вихідних і свят.

Я хотіла втекти від реальності, від спогадів, від усього, що нагадувало мені про нього.

Я не мала друзів, не мала спілкування.

Усе моє життя обмежувалося роботою, де я розмовляла з колегами про рутину, і великими святами, коли я бачила свою сестру і її доньку, мою улюблену племінницю, Ларису.

Лариса була єдиним світлом у моєму житті, здавалося, ріднішої людини й годі було знайти поруч зі мною, на той час.

Я ставилася до неї, як до рідної доньки, вона мені й була такою.

Я дуже часто купувала їй одяг, іграшки, допомагала з уроками, багато свого часу приділяла лише їй.

Я знала, що вона — це моя єдина надія, моя єдина любов і надія на майбутнє, бо саме її бачила у своєму майбутньому житті.

Я відкладала кожну копійку, щоб моя племінниця могла отримати гарну освіту.

Я думала: «Моє життя не склалося, але її життя має бути щасливим і я все для цього зроблю».

Минали роки.

Я старіла, а Лариса росла.

Вона виросла красивою, розумною дівчиною, а в мене роки забрали своє.

За своє життя я багато працювала, багато заощадила.

Я зробила гарний ремонт у хаті, провела газ, воду. Я хотіла, щоб моя хата була моєю фортецею.

Але я не думала, що на старості років ця фортеця стане мені чужою.

Коли Лариса вже підросла, я покликала її до себе.

— Ларисо, доню, — сказала я. — Ти знаєш, що я люблю тебе, як рідну доньку. Ти — моя єдина дитина.

— Я знаю, тітонько, — відповіла вона, і в її очах я бачила любов.

— Прожила я своє життя не так, як хотілося, — зітхнула я. — Скоро я піду на пенсію. Я замислююся над тим, що нікому я не потрібна, бо немає у мене рідніших людей, за тебе та твою маму. Я сподіваюся, що ти мене доглянеш, а я віддам тобі все, що маю. Все життя не даремно працювала.

Лариса обійняла мене, і я відчула її тепло.

— Тітонько, — сказала вона, — я тебе ніколи не залишу. Я буду з тобою завжди. Ти — моя найдорожча людина.

Я повірила їй. Я повірила кожному її слову.

І я зробила найбільшу помилку у своєму житті.

Коли Лариса вийшла заміж, я, не вагаючись, подарувала їй документи на свій будинок.

Я віддала їй усі свої заощадження. Я віддала їй усе, що мала.

Я думала, що роблю добро. Я думала, що вона буде поруч зі мною завжди і розділить зі мною мою старість і я більше ніколи не буду самотньою.

Перший час Лариса таки навідувала мене.

Вона жила у маминій хаті, і ми часто бачилися.

Племінниця допомагала мені з продуктами, з прибиранням.

Я була щаслива.

Я думала, що моє життя нарешті наповнилося сенсом.

Але потім вона стала приходити все рідше.

— Ларисо, чому ти не заходиш? — питала я її по телефону.

— Тітонько, я дуже зайнята, — відповідала вона. — У мене робота, у мене сім’я.

— Я розумію, — казала я, з тягарем на душі. — Але ж я сумую.

— Я теж сумую, — казала вона. — Я вам ще зателефоную.

І так тривало місяцями.

Я чекала на її дзвінок, як на свято. Я чекала на її приїзд, як на диво.

Але дива не було.

Нещодавно я дізналася від сусідки, що Лариса з чоловіком поїхала до Німеччини.

Я не могла в це повірити.

Я зателефонувала до сестри.

— Валентино, — сказала я, — це правда? Лариса поїхала?

— Так, — відповіла вона. — Вони поїхали.

— Чому ти мені нічого не сказала? — запитала я, і сльози потекли по моїх щоках. — Чому ти мені весь час говорила неправду?

— Ми не хотіли тебе засмучувати, — відповіла вона. — Вона знайшла там хорошу роботу, вони планують купувати житло. Це ж чудово!

— Чудово? — вигукнула я. — А я? А що мені робити? Я ж тепер сама!

— Сестро, не драматизуй, — відрізала вона. — Ти ж не одна. У тебе є ми. Ми тобі допоможемо.

Я не знала, що сказати. Я була нікому не потрібна.

Я була сама, але без хати і без грошей.

У мене залишилася лише пенсія, якої ледве вистачало на життя.

Я сиділа на ґанку своєї хати, яку я подарувала Ларисі, і плакала.

Я плакала від образи, від зради.

Я плакала від того, що довірилася рідним людям, а вони мене покинули.

— Яка ж я була нерозумна, — шепотіла я в порожнечу. — Я думала, що рідна людина мене не зрадить. Я думала, що вона буде поруч.

Я згадала свою молодість, свого Олександра.

Він був єдиним, хто мене любив по-справжньому.

І я втратила його. А тепер я втратила всіх.

Я думала про те, що могло б бути, якби я не віддала хату.

Я могла б найняти собі доглядальницю.

Я могла б жити спокійно, не думаючи про те, що буду самотня.

Але я повірила. Я повірила, що любов — це головне. Я повірила, що рідна людина не зрадить.

Тепер я не знаю, що робити. Я не знаю, як мені жити далі.

Я не знаю, як мені пробачити свою племінницю. Я не знаю, як мені пробачити свою сестру. Я не знаю, як мені пробачити себе.

Я сиджу одна в своїй хаті, яка вже не моя, важко мені на душі.

Я чую, як вітер дме у вікно, і я відчуваю, що я — як це дерево без листя.

Я одна. Я нікому не потрібна. І я не знаю, що мені далі робити.

А що можна ще зробити в моїй ситуації? Чи можу я собі ще повернути своє житло, щоб мати дах над головою на старість?

Фото ілюстративне.