Он дивлюся я на недобудову моєї подруги, яка стоїть по сусідству і сумно мені за неї, і шкода мені її, але Наталка зараз в Нідерландах, казала, що більше й знати не хоче моїх сусідів за парканом.
Справа в тому, що вони раніше гарно жили, а потім перестали ладнати і їх родина зовсім розділилася на 2 табори, а сім’я розпалася.
Все б нічого, та я сама дуже картаю себе, що колись зробила таку велику помилку – дала своїй найкращій подрузі таку дурну пораду.
Зараз я б віддала все, аби повернути той день, але час назад, на жаль, не повернеш.
Справа в тому, що Наталка з бідної багатодітної сільської сім’ї. Я ніколи її не знала, а познайомилася лише тоді, коли вона прийшла в невістки до моєї сусідки, тітки Валентини.
У тітки Валентини є син та донька. Донька заміжня давно, жида в Одесі, а син все життя жив біля мами, навіть, коли закінчив навчання, Павло повернувся в село.
Згодом мій сусід одружився, привів Наталю додому.
Вона дуже спокійна, старанна та працьовита жінка. Ми з нею відразу дуже добре подружилися, адже вона була дуже добра та порядна людина.
Зі свекрухою, тіткою Валентиною, у Наталі теж склалися дуже добрі відносини.
Наталя в усьому слухала матір чоловіка, а та, в свою чергу дуже допомагала невістці і теж горнулася до неї, як до рідної доньки.
Я ще сама дивувалася, що в них склалися гарні відносини, адже в більшості буває навпаки.
Загалом все у них добре було, жили вони дуже дружно.
Доньку Валентини Світлану з чоловіком і дітьми я бачила в гостях у матері рідко, але знала, що вона далеко живе, і не дуже гарне у них сімейне життя складається. Але то таке – чужа сім’я – темний ліс.
Загалом все добре було. У Наталі з’явилося двоє діток, одне за одним, вони гарно жили.
А потім Павла звільнили з роботи, заробляти він став мало, бо лише підробітки були дрібні в селі.
Тому вирішили, що він поїде за кордон на заробітки, щоб краще жилося сім’ї.
Заробляв він там дуже добре і вирішили вони будуватися в матері на городі, щоб мати свою велику хату, бо дітки росли і кожному хотіли дати кімнату.
Тоді то й Наталка до мене прийшла за порадою:
– Що робити, Ірино? Трохи й страшно будуватися, адже земля не моя, але на свою зараз грошей не маємо, ціни на землю великі, та й швидше побудуємося, якщо в свекрухи на городі зводити хату. Вона в мене жінка хороша, любить мене, наче, але я трохи сумніваюся. Що робити? Не знаю зовсім.
А я подумала добре, думаю – так гарно вони живуть, нічого недоброго в тому немає, та й сказала:
– Звісно, Наталко, будуйтеся!
Ті й почали будуватися, звели фундамент, стіни, а ледь встигли накрити дах, як донька Валентини розлучилася і повернулася з дітьми жити до матері.
Тоді й все почалося.
Світлані постійно заважала Наталка, діти її, та й сам її голос. Валентина, хоча любила невістку, але донька з часом накрутила її так, що добрі відносини між свекрухою і Наталкою поступово охололи.
Павло змушений був повернутися додому, бо Наталя постійно плакала і скаржилася йому на його рідню.
Гроші скінчилися, хата недобудована, в сім’ї оселилися неспокій та суперечки одні.
Грошей на оренду житла не було, Павло знову заробляв копійки, лише на городі стояла недобудована хата.
Наталя довго так жити не могла, тому з дітьми поїхала до подруги в Нідерланди. Сказала, що щиро кохає чоловіка, сподівається, що він, коли буде дозвіл на те, приїде до них, адже в Україні їм не має де жити.
Ось так, така хороша сім’я розпалася просто на моїх очах. Я так шкодую, що дала Наталі тоді таку недобру пораду. У них тоді гроші були, краще б вони не вкладали їх на будівництво хати на материному городі, адже це її земля, а вже тепер Світлана проти, щоб мати невістці свій город просто так віддавала, адже вона рідна донька.
Тепер стоїть та велика та похмура недобудова, як мара, як нагадування мені про те, що ніколи не можна лізти в чужу сім’ю зі своїми порадами.
Шкода мені дуже Наталю й Павла.
А як налагодити їм життя? Чи є ще на те можливість?
Фото ілюстративне.