У мене матір вже давно немолода людина, їй скоро буде 71 рік. Все своє життя, навіть вийшовши на пенсію, мама пропрацювала перукарем в хорошій перукарні, вона неймовірно гарний майстер своєї справи, причому була найкраща у всьому місті і не тільки, її всі знали як хорошу працівницю, професіоналку у своїй галузі: до неї записувалися аж на місяць вперед. Це дійсно так – без перебільшення.
Особливо мама гарно працювала ще в далекі радянські роки, і дружити з нею – це означало, на той час, мати корисне знайомство. Мама мало того, що працювала дві зміни в перукарні, так ще й до своїх знайомих ходила додому, та й до неї вони приходили теж.
Тато наш не погоджувався з тим, що мами весь час вдома немає, адже вона дійсно більшість свого часу віддавала роботі своїй, розлучився з нею ще коли мені було 13 років, а моєму старшому братові, його синові – 17. Тато просто в один день зібрав усі свої речі і пішов до іншої.
Робота у мами була дуже непроста, хто щоб там не говорив, важка: весь час стоячи на ногах, ще й безперервна праця руками. Ноги дуже втомлювалися тоді, а після 62 років мама вже зовсім залишила роботу, адже працювати так добре, як колись, не могла.
За кілька років до свого 70-річчя ненька послизнулася на тротуарі. Тепер їй взагалі непросто ходити навіть по квартирі, ходить маленькими повільними кроками. Та й з самопочуттям чимало проблем всяких.
Мені вже за 40 років. Я зараз одна, живу з мамою, особисте життя не склалося. Була одружена двічі – перший чоловік хотів гарну сім’ю з дітьми. Але не склалося і ми розлучилися.
Мама моя отримує пенсію, але вона дуже маленька. Я працюю прибиральницею, у мене зміни, причому часто підмінюється з дівчатами, беру нічні зміни, щоб вдень бути з мамою, а то вдень її не можна залишати саму. Прошу сусідку забігати до неї кожну годину, щоб перевірити – чи все вимкнено вдома. Сама щопівгодини телефоную мамі, хвилююся за неї. Грошей, звичайно ж, завжди мало.
Ну це я описала, як ми зараз живемо. Але найсумніше, що ми ж не одні в цьому світі, у нас величезна родина, наші родичі завжди крутилися біля мами і намагалися звернути на себе більше уваги, а зараз тільки рідко телефонують.
У нашому містечку живуть дві маминих рідних сестри та її брат. Зрозуміло, що і моїх двоюрідних сестер-братів теж багато. Мій дядько (мамин брат), теж недужає, за ним теж йде нагляд. Але ніколи не приїдуть провідати і з грошима не допомагають, я навіть вже і не прошу, все одно всі відмовляться, придумають щось.
Одна сестра з чоловіком взагалі живуть на сусідній вулиці, у них є свій власний автомобіль, але попросити звозити маму кудись, хоч в поліклініку, хоч на природу – просто неможливо. Навіть з оплатою за бензин, вони постійно щось вигадують і відмовляють нам в усьому.
Правильно кажуть – рідні багато, а рідних дуже мало! У мами якраз був 70-річний ювілей, я взяла невеликий кредит, щоб накрити гарний стіл і запросити до нас всю нашу родину, порадувати маму дорогими гостями, адже вони так рідко тепер провідують її.
Приїхали всі, хто є в місті з рідні, подарували якісь зовсім непотрібні дрібнички та квіти. Попили, поїли, наговорили гарні вірші про безмежну любов та щирі почуття до моєї матері і знову всі благополучно зникли з нашого життя. “Радують” неньку лише дуже рідкісними дзвінками. А якщо вона у них щось попросить, або звернеться за хоч найменшою допомогою, то всі відразу кладуть телефон.
До себе нас ніхто з друзів та близьких не запрошує. Нас з мамою просто ні для кого немає – проблемні ми з ненькою моєю. Мені зараз щиро прикро, за що ж так нас? Мама все життя була комусь потрібна, коли була здорова і працювала, усім робила гарні знижки, добре ставилася до людей. Чому ж до неї так зараз? Хіба можна викреслювати зі свого життя людину, тому що вона вже старенька і нічого не може робити? А мама так хоче з кимось спілкуватися, але рідні самі відвернулися від нас.
Фото ілюстративне.
