Мати мого чоловіка жінка дуже непроста, вона має складний характер.
Але свекор їй постійно мовчав, поступався у всьому і син, мій чоловік Олег, теж вирішив, що має бути так в сім’ї, як мама скаже.
Так всім простіше жилося і не було суперечок в їхній сім’ї, бо свекрусі ніхто не перечив.
Тому, коли я з’явилася в їх родині, мати чоловіка не дуже любила мене, я ніколи не танцювала, як то кажуть люди, під її дудку. Я не звикла так, адже у нас в сім’ї такого немає, ми завжди радимося між собою, вислуховуємо один одного і прислухаємося до інших.
У мене в сім’ї ніколи не було такого, щоб все одна людина вирішувала, адже це не нормально, я вважаю так.
Загалом, з свекрухою ми не особливо ладнали, та я цим не переймалася, адже жили ми після одруження з чоловіком в окремій квартирі, а його батьки жили в селі, хоча зовсім недалеко від нас.
Спочатку мама чоловіка нам трохи допомагала, ми до неї в гості приїжджали, вона з чоловіком тримала гарне господарство, великий город.
Свекруха нам часто з собою гостинці давала: сметану, молоко, м’ясо, яйця та городину.
Ми теж батьків чоловіка не цуралися, багато допомагали їм в селі, особливо на городі працювати.
А коли вийшла на пенсію, то як не приїдемо, то скаржиться постійно, що грошей немає.
Загалом, стала свекруха нам менше давати домашніх продуктів, стала носити продавати на базар.
Я все розумію, тому, особливо, не ображалася – так, то й так.
А згодом дає нам щось, і натякає:
– От даю тобі сину 3 десятки яєць, а на базарі вони зараз по 50 гривень домашні, і курочку тобі поклала, теж гривень двісті, от тобі й маєш, от такі заробітки мої, – прямо говорила нам з Олегом його мама.
– Я все розумію, мамо, важко тобі, он гроші візьми, – сказав чоловік і поклав на стіл матері 500 гривень.
Вона ніби й не хотіла брати, але й назад не повертала. З того й часу почалося: свекруха нам щось дає за гроші, мовляв на базарі сало ледь не по 200 гривень таке, а я вам дам по 150, помідори продаю по 30, а вам віддам по 25.
Вже й молоко нам за гроші дає, каже:
– Всі ми на ринку по 80 гривень за банку беремо, а я вам по 60 гривень буду давати.
Ми й так платили, а коли не могли приїжджати, то вона сусідом нам передавала молоко, сир та сметану.
Ми з Олегом звикли до цього, жити зараз усім складно.
А одного разу, коли мати Олега нам сумки пакувала і в багажник машини клала, повз проходила сусідка.
– Ти, Галино, молодець, що дітям так багато допомагаєш, я своїм теж у місто готова останнє віддати, аби їм добре жилося. Мені багато не потрібно, я вже на пенсії, стара, а їм онуків потрібно годувати, сама розумієш, які в місті харчі, – сказала сусідка.
А свекруха моя:
– Мушу. А хто ж їм допоможе, Тамаро? Не знаю, щоб вони робили без нас, не мали б нормальних продуктів.
Сусідка ще гарно підхвалила свекруху мою і пішла, а мені так прикро на душі стало. Люди ж не знають, що мати чоловіка з нас гроші бере, ще й чималі.
А нещодавно я на базар пішла, давно там була і побачила, що молоко, сир та сметана там дешевше люди чужі продають, такої ціни й близько немає, яку з нас бере свекруха і я вирішила, що більше нічого в неї не братиму, краще сама все куплю і ніхто “годувати” нас не буде.
Після того ми довго не їздили до них в село.
А на вихідні поїхали картоплю копати. Викопали всю, повечеряли, ми додому збераємося, а мати чоловіка мішки підносить нам до авто, багажник відкриває:
– Я вам діти картоплю пригтувала, 3 мішечки маю для вас. На базарі вона по 18-20 гривень, а я вам по 15 віддам, – каже спокійно так собі вже за звичкою все і кілограми рахує.
А я кажу їй:
– Не потрібно нам, віднесіть на базар, ми купимо за ці гроші й самі, нам чужого не треба, – і я вперше сказала свекрусі, що думаю про це, про що так довго мовчала.
Тоді свекруха на мене дуже образилася, мовляв вона б з нас грошей не брала б, та пенсія в неї мала. А мені прикро, що вона людям каже, що нам допомагає, а сама такі великі гроші бере.
Хіба правильно це?
Чоловік теж тепер ходить сумний, каже, що мамі зателефонує, буде вибачатися.
Але за що вибачатися? Хіба я щось сказала не так?
Фото ілюстративне.