Мої батьки – ні мама, ні тато, мені ніколи не допомагали. Тому я не вважаю, що тепер я їм щось винна.
Зараз моя мама пенсіонерка, вона стала часто хворіти, і тепер вона потребує моєї підтримки.
Я допомагаю їй фінансово: за квартиру їй плачу, продукти купую, на ліки гроші даю.
Але я не відвідую її. Не приходжу до неї зовсім.
Родичі мене за це дуже картають, називають поганою донькою, а я не розумію, чому я маю виносити горшки з-під людини, яка все життя мною не цікавилася!
– Бо вона твоя мама!, – твердить мені тітка.
– Ну і що з того?, – кажу. – Я від неї не відмовляюся, гроші даю, а приходити ви мене не змусите!
Вважаю, що моя мама саме на таке відношення заслужила.
До восьми років у мене все було добре, але потім мої батьки не розлучилися.
З моменту розлучення я бачила тата всього три рази.
Мама не могла його пробачити, причину розлучення від мене мама не приховувала – у тата була інша жінка, яка від нього народила хлопчика.
А тато, що все життя мріяв про сина, вирішив піти в ту родину.
Мені не пощастило, я була надто схожа на батька зовнішністю, що для мами завжди було зайвим приводом мене зачепити.
Вона при кожній нагоді любила мені нагадувати, що тато від мене відмовився, і що я потрібна лише їй.
Мене це дуже засмучувало, добре, що хоч бабуся з дідусем, коли були живі, ставали на мій захист.
Іноді я могла жити в них по кілька тижнів, але коли мені виповнилося 12 років, не стало бабусі, а через рік за нею пішов і дідусь.
Родичі з боку тата зі мною спілкуватися не хотіли, як і сам тато.
Вчитися я вирішила на психолога, мабуть, причиною було бажання витягнути себе з цього стану, в якому я жила багато років.
Мамі мій вибір зовсім не сподобався, тому вона не захотіла оплачувати моє навчання, сказала, щоб я йшла до тата, може він зглянеться.
Я пішла, бо не бачила іншого вибору.
Але батько погодився сплатити мені рік навчання, сказавши, що більше він мені допомогти нічим не зможе.
Я сподівалася, що за цей час я або знайду роботу або зможу перевестися на бюджет.
Жити з мамою у мої плани теж не входило.
Бабуся з дідусем ще за життя переписали свою квартиру на мене, але мати вважала її своєю, заявивши, що я можу на неї не розраховувати, що вона мені її не віддасть.
Але все ж я в’їхала до своєї квартири. Без грошей, без сім’ї, без якихось ідей, як жити далі.
Мені довелося подолати багато труднощів, але я це все пройшла.
Зараз мені 36 років. Є чоловік, дитина, робота, щоправда, не за фахом, але приносить мені непоганий дохід.
Мама не була на моєму весіллі, не бачила моєї дитини, не цікавилася моїм життям.
Нещодавно мама сильно занедужала і потрапила в стаціонар, зі мною зв’язалася тітка, мамина сестра.
Вона відчитала мене, що я зовсім про маму забула, ось трапиться щось, а я навіть не знаю.
Я з’їздила в лікарню, мамі вже стало краще до того часу, і ми з нею трохи поспілкувалися.
Вона мені теж висловила претензії, що вона мене виростила, а я, невдячна, зовсім про неї забула.
Ну і, звичайно, я вислухала про себе купу неприємних речей.
Я визнаю, що в чомусь вона таки права – адже в свій час вона мене і годувала, і напувала, і одягала. Цей борг я згодна віддати.
Але їздити до неї щодня я не хочу, тому я буду оплачувати їй доставку продуктів за її списком, ліками, сплачуватиму її комуналку і раз на місяць викликатиму клінінг.
Вважайте мене черствою, але на більше я не згодна.
Мама спочатку говорила, що їй від мене таких подачок не потрібно, але зрозумівши, що вмовляти її ніхто не збирається, через силу прийняла мої умови. Це було два роки тому.
В перший місяць після домовленості прокинулися всі мамині родичі – моя тітка, двоюрідна сестра, якась двоюрідна бабуся, та інші.
Переконували, що я недобра дитина, що мама з таким ставленням квартиру відпише комусь іншому.
На квартиру я не претендую, нехай робить, як знає.
Я все одно продовжу оплачувати її витрати, тому що я справді їй це винна.
А більше нічого!
Невже не так?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
