Мій Дмитро, мій єдиний син, навідався до мене вчора по якійсь дрібній справі.

Мені виповнилося шістдесят п’ять, і час, здається, летить усе швидше, тож кожна його поява для мене – це маленьке свято, хоча й обтяжене неминучими спостереженнями, які щоразу тривожать моє материнське серце.

Він роззувся, як завжди, відразу при вході, залишивши свої черевики біля порога. І коли я кинула погляд на його стопи, мене охопила справжня, гірка хвиля розчарування.

Шкарпетки – вони були з діркою. Не просто тонкі чи старі, а з виразним, помітним просвітом на п’яті.

Я відчула, обурення.

Це вже переходить усі межі, розумієте? Це виходить за рамки будь-яких норм.

Це свідчить про абсолютно неприпустимий рівень байдужості з боку його дружини.

Як, скажіть мені, як можна довести дорослого, працюючого чоловіка до такого стану?

Моєму Дмитру зараз тридцять п’ять.

Він п’ять років перебуває у шлюбі з Іриною, і вона, на жаль, зараз повністю поглинена декретною відпусткою — у них з’явилася донечка, моя маленька онука.

Звісно, я розумію, що мала дитина — це величезне навантаження, це недоспані ночі та постійний хаос.

Але я сама виростила сина, коли ще не було всіх цих сучасних приладів, і пам’ятаю, що навіть у найтяжчі часи певний мінімум порядку в домі, а головне – гідний вигляд чоловіка, завжди був моїм пріоритетом.

Чесно кажучи, моя невістка Ірина ніколи не належала до жінок, які з насолодою підтримують ідеальний побут.

Вона робить усе по дому, скажімо так, поверхнево і похапцем.

Усі ті домашні справи, які можна відкласти “на потім” — наприклад, генеральне прибирання шаф, миття вікон чи сортування білизни — для неї вже давно перейшли у категорію “забутих”.

Я постійно думаю про цей її підхід. Вона, наприклад, взагалі не вважає за потрібне прасувати одяг.

А я щиро не можу збагнути: як, ну як можна лягати у зім’яте, м’яте простирадло? Це ж неприємно, це просто негарно!

І що найважливіше — вона не прасує навіть речі маленькій дитині, хоча всі радять це робити задля гігієни та м’якості.

А Ірина на мої зауваження (які я, зізнаюся, іноді дозволяю собі висловити, бо мовчати не можу) лише посміхається з поблажливістю.

“Яка, Оксано Степанівно, різниця, чи випрасувана постіль, чи ні? Головне, що вона чиста. А час, який я витрачу на праску, я краще присвячу дитині,” — ось її постійна відповідь.

Вона відкидає ці традиційні жіночі ритуали як якесь застаріле марнотратство часу.

Якось, на першу річницю їхнього шлюбу, я вирішила зробити їй дорогий, високотехнологічний подарунок.

Це була парова праска. Не просто прилад, а справжнє диво техніки!

Модель, якою я користуюся сама і нею я просто не можу натішитися.

Вона перетворює прасування на одне суцільне задоволення, не вимагаючи жодних фізичних зусиль.

Я думала: “Ось тепер вона зрозуміє, як це легко і приємно!”

Ну і що ви думаєте? Праска стоїть у них нерозпакована вже кілька років. Її коробка, здається, припадає пилом у дальньому кутку комори.

А коли я запитую про неї, Ірина лише знову посміюється, легко відмахується рукою і каже:

“Мені ніколи займатися цим”.

Це “ніколи” мене просто доводить до відчаю. Вона має час на все, крім основних обов’язків!

Зате на соціальні мережі у неї час знаходиться завжди, і це мене обурює найбільше.

Вона встигає годинами сидіти у “Фейсбуці”, активно щось там публікувати, виставляти фото, писати коментарі й постійно набирає якусь шалену кількість підписників.

Вона там, здається, проводить усе своє дозвілля, коли дитина спить.

— На цей віртуальний світ їй часу чомусь не шкода! — ділюся я своїм смутком із сусідкою, коли ми разом п’ємо чай. — Вона будує якесь своє життя в мережі, а про реальне, про те, що тут, під носом, про чоловіка свого, геть забула!

Але найбільше, що засмучує мене як матір, — це не її ставлення до побутової техніки, а те, що Ірина абсолютно не бажає “доглядати за чоловіком”.

Мій Дмитро почав ходити “абияк”: у пом’ятих сорочках, якісь неймовірні штани, які, здається, взагалі не пасують до його піджака.

Його речі, на мій погляд, абсолютно не поєднуються між собою за кольором чи стилем.

Я намагалася навчити його в дитинстві хоча б основ естетики, але дружина повинна підтримувати це.

— Мені здається, він просто намагається знайти щось більш-менш чисте у цій їхній “творчій” безладній купі одягу і те й надягає, — зітхаю я, коли згадую його вигляд. — Він виглядає, як старенький чоловік, який тільки-но покинув гуртожиток. А ці діряві шкарпетки – це вже абсолютний провал! Невже вона не бачить? Я переживаю, бо він же в такому вигляді йде і на роботу, де йому потрібно підтримувати певний статус.

Коли я нарешті наважилася висловити Ірині свої претензії щодо зовнішнього вигляду мого сина — дуже делікатно, звісно, — вона зайняла захисну позицію і жодним чином їх не прийняла.

— А я, Оксано Степанівно, тут до чого? — знизує вона плечима, наче я питаю про щось геть несуттєве. — Про шкарпетки йому скажіть самі. Я згодна, що це неприпустимо. Але хіба моя місія — шити йому шкарпетки чи постійно купувати нові? З якого дива? Він же дорослий, самостійний чоловік, йому тридцять п’ять років! Нехай він сам слідкує за тим, що на себе надягає. Зауваження робіть йому, а не мені!

Мене ці слова буквально розчарували геть. Я ледь не заплакала.

— Але ж чоловіки таких речей не помічають! — намагаюся я донести до неї своє переконання, засноване на життєвому досвіді. — За цим повинна стежити жінка! Це її обов’язок — підібрати йому речі, які пасують за стилем, забезпечити їх нормальний, охайний стан. Вона повинна відпрасувати його джинси та сорочки, і, звісно, стежити за його білизною! Це називається піклування!

Я повертаюся додому і міркую про цю вічну дилему.

Хороша дружина зобов’язана доглядати за зовнішнім виглядом свого чоловіка? Чи, можливо, у сучасному світі кожен дорослий повинен повністю стежити за собою сам?

Хто ж із нас насправді правий у цій заплутаній ситуації? Можливо, я, зі своїми уявленнями про шлюб і побут, просто застаріла?

Я сідаю у своє зручне крісло, яке пам’ятає ще мого чоловіка, якого, на жаль, не стало давно і мої думки знову й знову повертаються до цих злощасних дірявих шкарпеток.

У мої часи це було б ганьбою для жінки. Не для чоловіка, який їх носить, а для жінки, яка «допустила» це.

Ми, наше покоління, виховувалися з непохитним переконанням, що зовнішній вигляд чоловіка – це дзеркало його дружини.

Мій Микола завжди виглядав бездоганно: сорочки накрохмалені, штани з ідеальною стрілкою, навіть вдома його спортивні костюми були акуратно складені.

І я цим пишалася. Це було моє безмовне свідчення того, що в нашому домі панує порядок і любов.

Я згадую, як вперше прийшла до Ірини додому, ще коли вони тільки зустрічалися. Я тоді помітила цю її творчу недбалість.

На столі лежали якісь папери, книги, чашки. У кутку кімнати – оберемок одягу, який нібито чекав своєї долі.

Я тоді подумала: «Ну, нічого, це молодість. Після весілля я їй трохи поясню, як треба вести господарство, і вона виправиться».

Як же я тоді помилилася. Після весілля стало лише гірше, бо вона отримала офіційний статус і, здається, відчула себе абсолютно вільною від будь-яких очікувань.

Ірина належить до нового покоління. Вони не прив’язані до матеріальних речей так, як ми.

Вони цінують досвід, емоції, свободу – і ось цей її «Фейсбук» — це, напевно, і є її справжній дім, її справжній пріоритет.

Я намагалася розібратися, що вона там робить. Зареєструвалася, з великими труднощами знайшла її сторінку.

Я побачила яскраві фото онучки, її кумедні пости про «важкі будні молодої мами», жарти, які мені не завжди зрозумілі. І вона отримує сотні «лайків» — це, як я зрозуміла, схвалення.

Люди, яких вона навіть не знає, пишуть їй слова підтримки. Можливо, це її спосіб отримати визнання, яке вона не отримує від рутинного прасування?

Я намагалася поговорити з нею серйозно, запропонувати допомогу. Якось я прийшла до них, коли Дмитра не було вдома, і сказала: «Ірино, я знаю, як тобі важко. Давай я візьму Дмитрові речі до себе, я все виперу, відпрасую, приведу до ладу його гардероб».

Вона подивилася на мене, наче я запропонувала їй перевезти через дорогу тонну цементу.

— Оксано Степанівно, не треба! — рішуче відповіла вона. — Дякую за турботу, але це наше сімейне питання. Дмитро знає, де його речі. Якщо йому щось не подобається, він сам мені скаже або зробить це. Я не хочу, щоб ви прали і прасували його речі, наче він ще школяр. Це ставить мене у незручне становище.

Я не розумію, як чиста і відпрасована сорочка може ставити її у незручне становище. Навпаки, це ж прояв поваги.

Це означає, що його дружина піклується про його імідж, про його успіх. Мій Микола завжди казав, що його успіх на роботі починався з моєї праски. Що його охайний вигляд давав йому впевненість у собі.

Мене особливо зачепили її слова:

«Якщо йому щось не подобається, він сам мені скаже або зробить це».

Це ж руйнує всю суть сім’ї! Сім’я – це ж не бізнес-партнерство, де кожен відповідає лише за свій відділ. Сім’я – це єдиний механізм, де ти передбачаєш потреби іншого. Невже Дмитро має стояти перед дзеркалом, бачити зім’яту сорочку і ставити їй ультиматум? Або, гірше того, йти до праски самому? Якщо чоловік береться за прасування – це вже, вибачте, недопрацювання дружини.

Я бачила, як Дмитро повільно, але впевнено перетворюється з мого акуратного, стильного хлопчика на якогось неохайного чоловіка.

Він почав менше стежити за своєю собою. Його улюблений светр став розтягнутим.

Навіть його зачіска, яка завжди була ідеальною, тепер виглядає просто «непомітно». Це все – наслідок байдужості.

Я згадую, як на одній сімейній вечері, коли ми всі зібралися, Дмитро прийшов у якихось вицвілих джинсах і світшоті з плямою, яку він, очевидно, намагався витерти.

Його двоюрідна сестра тоді тактовно прокоментувала: «Дмитре, ти що, вчора спав у цих речах?».

Йому було неприємно. Я бачила це по його реакції.

Але Ірина одразу сказала:

«У нас дитина, нам не до модних показів! Головне – комфорт».

І це стало її універсальним виправданням на всі випадки життя.

Можливо, я не права, вимагаючи від Ірини повного підпорядкування ідеалам моєї молодості. Я знаю, що жінки зараз працюють, будують кар’єри, займаються саморозвитком – і це правильно.

Але Ірина ж сидить у декреті. Вона має можливість реорганізувати свій час.

Я розумію, що їхній шлюб – це їхній вибір, їхні правила. Але Дмитро – це моя дитина. І я не можу дивитися, як він ходить в дирявих шкарпетках, у зім’ятому одязі і в старих вицвілих речах.

Ці діряві шкарпетки – це не просто дірка. Це символ того, що його дружина перестала його «бачити» як об’єкт щоденної турботи.

Вона бачить у ньому лише батька дитини, партнера по іпотеці, але не чоловіка, який заслуговує на те, щоб виглядати доглянутим.

Я думаю, що Ірина перекладає відповідальність за зовнішній вигляд Дмитра на нього самого, використовуючи сучасні гасла про «самостійність дорослої людини».

Але це, на мою думку, лише відмовка.

Я уявляю, як би це було у моєму шлюбі. Якби мій чоловік прийшов додому в дірявих шкарпетках, я б не стала чекати, поки він мені скаже. Я б побачила це сама.

Я б кинулася до шафи, перебрала все і зробила б так, щоб це більше не повторилося. Це було б моєю провиною, моєю помилкою.

Мій Дмитро не скаржиться. Він, мабуть, втомився від моїх повчань і просто звик до цього.

Він, як і більшість чоловіків, не бачить тих дірок. А я, його мати, бачу їх. Бачу і відчуваю смуток за те, що дружина зовсім не дбає про нього, хоча він дуже старається для своєї сім’ї, сам заробляє гроші, щоб найрідніші люди ні в чому не мали потреби.

Але хіба я не права? Невже так має бути в сім’ї?

Чи я дійсно була дуже турботлива дружина і чоловік має все робити сам? Як ви вважаєте?

Фото ілюстративне.