– Що для тебе, мамо, 10 тисяч? Ти за рік спокійно ці гроші заробиш, – каже мені донька. – А нам з чоловіком ці гроші дуже потрібні. Ти ж віддаш нам їх? Можна на тебе розраховувати?
Не встигла я поріг рідного дому переступити, як вона замість того, щоб спитати мене як дорога, як моє здоров’я – відразу завела мову про гроші.
В Італії на заробітках я вже 22 роки. Це доволі немалий період. Я за цей час вже Рим вважаю своїм домом, бо моє життя там, а тут залишилася лише донька з сім’єю, якій постійно щось треба і треба.
Життя моє легким не назвеш, але я не з тих, хто звик здаватися. В 30 років я розлучилася з чоловіком, бо дізналася, що у нього є інша жінка.
Тримати його я не стала. А навіщо, якщо він знайшов кращу – нехай іде до неї. Чоловік тоді просився, щоб я його не виганяла, казав, що припустився помилки і більше такого не повториться, та я була невблаганною.
Мене тоді всі переконували, що варто зберегти сім’ю хоча б заради дитини, я теж колись була такої ж думки, але моя образа була більшою, і я не змогла пробачити зраду.
На той час нашій доньці було всього 5 років. Я залишилася сама її виховувати. Чоловік кудись поїхав після розлучення і я більше нічого про нього не чула. Дитині він теж не допомагав.
Мені довелося багато працювати, щоб вижити, але роботи я не боялася. В 45 років я наважилася їхати за кордон на заробітки. Насті моїй тоді вже 20 виповнилося, вона вже навіть заміж збиралася, тож я подумала, що тепер вдома мене нічого не тримає і я можу спокійно їхати в Італію.
Свою стару однокімнатну квартиру я залишила доньці, а сама подалася в світи шукати кращої долі. Я була однією із перших, хто наважився їхати, і я не прогадала. Так, на початках було важко, бо і чужа країна з своїми звичаями і незнайома мова, але з часом я до всього звикла, навіть макарони полюбила, хоча до того я їх ніколи не їла.
Донька з зятем захотіли квартиру – і я купила їм квартиру. Потім вони вирішили, що будинок хочуть. Ми продали квартиру, я додала грошей, і тепер у них є будинок.
Весь цей час я і фінансово їм допомагала, нічого не шкодувала, бо крім доньки і її сім’ї у мене нікого немає.
Італію я дуже полюбила, мені тут все підходить – і їжа, і клімат, і взагалі. Останні 12 років я працювала у одного синьйора. Александро був самотнім, у нього не було шлюбів і дітей теж не було. Але він був доволі багатою людиною.
Мені у нього було добре, бо ставився він до мене не до як прислуги, а як до компаньйонки. Дуже хорошою людиною він був, таких справді мало.
Я у нього заробляла тисячу двісті євро в місяць. І всі гроші я привозила додому, коли приїжджала у відпустку, і віддавала доньці.
Ми з нею домовилися, що вона буде їх складати, адже у них вже є і житло, і машина, так що особливо витрачатися нема на що.
В цьому році, на жаль, Александро не стало. Я приїхала додому в надії, що вже більше на заробітки не поїду. Сподівалася, що тих грошей, які я висилала доньці, вистачить на покупку хоча б однокімнатної квартири для мене.
Та донька мене здивувала, сказала, що жодного євро не має.
– Мамо, життя дороге. Ти що, хотіла щоб я економила на їжі, коли в мене мама – заробітчанка?
Мало того, що грошей Настя не склала, так вона вже і мала плани як витратити ті гроші, які я з собою привезла. Які у мене плани – її не цікавило зовсім.
Сказати, що я була засмучена – це нічого не сказати. Мені нічого не залишалося, як побути у відпустці і знову повертатися в Італію.
В якійсь мірі я навіть раділа цьому, бо полюбила Італію, і Рим вважала своїм другим домом.
Поки я в голові прокручувала як воно має бути далі, життя неочікувано підкинуло мені свій сценарій. Як я уже сказала, Александро був доволі багатою людиною.
Не знаю як він розпорядився усім своїм майном, але виявилося, що в заповіті він згадав і мене – мені дісталася дуже затишна двокімнатна квартира в Римі. Про це я дізналася від адвоката, який днями мені зателефонував і повідомив цю чудову новину.
Я неабияк зраділа, вирішила, що це сама доля дає мені шанс залишитися в Римі, як я і хотіла. І на пенсію італійську я собі вже заробила, так що зможу якось прожити.
Але моя донька категорично проти.
– Хто тебе там в Італії догляне? Подумай, мамо, про свою старість, – каже.
Настя хоче, щоб я продала цю квартиру в Римі, і з грошима додому повернулася.
А мені чомусь здається, що для мене буде краще в Римі залишитися.
А яка ваша думка? Мені робити як каже донька, чи переїжджати в Італію і спокійно доживати там своє життя?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
