От скільки себе пам’ятаю, стільки тут і живу – в маленькому будинку, оббитим деревом на околиці села. Ще зовсім малою я бігала по добротним, в той час, кімнатах, хоч будинок був побудований ще задовго до мого народження. Стандартна, на ті часи, мала хатина.
Тут пройшло моє дитинство, юність і молодість. У цей будинок я привела свого нареченого, щоб він познайомився з мамою і татом, звідси поїхала з чоловіком і повернулася в 30 років з малятком на руках – моєю дочкою. Але, на жаль, не склалося у нас з чоловіком, розлучилися ми.
Але батьки мене підтримали, сказали, що я житиму з ними і все буде добре у нас. Потім батьків не стало. В цій хатині і дочка моя виросла, заміж вийшла, онука мені народила.
Ціла історія з кошиком спогадів пов’язує мене з цією хатиною. Тільки ось тепер треба подивитися на цей будинок реально: він почорнів, просів, зігнувся, підлоги прогнили, а дах, покритий старим шифером, став щербатим і протікає вже давно. Найсумніше в ньому виглядає підвал: постійно сиро, справжній розсадник для щурів. Як ми не намагаємося щось по трішки ремонтувати, але все марно. Наш ремонт тут же приходить в непридатність від вологості і цвілі.
Будинок старий, що тут казати.
А не так давно я зустріла свою сусідку – біжить щаслива, аж світиться. Її син з невісткою купили невеликий будиночок за містом хороший з трьома кімнатами, щоб мати була ближче до них, добротний, з усіма зручностями, навіть невеличка ділянку є для вирощування квітів та городини. Загалом, вони її забирають з собою жити і з’їжджає вона з нашої вулиці і свого старого будинку. Ось так їй пощастило. Я навіть позаздрила – мене б так забрали.
І ось начебто мрія почала підкрадатися. Мої діти подзвонили мені і сказали по телефону, що готується сюрприз з житлом, я вже зраділа дуже, думала мене до себе теж заберуть. Чекаю, приїжджають до мене, забирають сюрприз показати. На таксі, ледь не в урочистій обстановці. Під’їжджаємо ще і до нового мікрорайону, до новобудовами – ну взагалі, думала я. І ось приїхали, новий ліфт, 5 поверх, а ось і квартира. Трикімнатна. Простора, світла, ремонт вже є – білий ключ. Це ж рай якийсь!
Ось і вирвалася на радощах у мене ця фраза: «А де моя кімната, діти, тут, де я житиму?». Дочка якось зам’ялася, а потім каже: «Мамо, ну ось весь сюрприз зіпсувала. Ми ж хотіли, щоб ти за нас, як за своїх дітей пораділа. Ну як ми тут все помістимося разом з тобою? Ось наша спальня, ось дитяча, а це зал: повинні ж ми десь гостей зустрічати своїх. А в наступному році плануємо ще дитятко одне народити, нас багато буде, не має місця для всіх тут. І з іншого боку: як ти ту хатину свою залишиш? А крім того у тебе там спогади, подружки і кіт, який нам тут не потрібен. Мамо, ні, твоє проживання тут не обговорюється, вже вибач нас, звичайно».
Останні її слова я чула вже як у тумані. Подивилася на зятя, той очі ховає, я його розумію – він за дружиною тягне, ніколи їй не суперечить. Я дочки сказала, нібито мені в поліклініку терміново треба і пішла на зупинку пішки. Йшла, очі вологі, але не хотіла нікому свої сльози показувати. Три дні вдома я чекала, що дочка пошкодує мене, покличе, але вона не дзвонила. Тоді я набрала її номер, дізнатися як справи. Та нічого особливого, ходять по магазинах, меблі собі вибирають.
Ось пишу вам сюди і думаю: а може так і має бути в житті? Ось на що я розраховую: житло старе, сама вже стара, адже мені вже 67 років. І кіт у мене вже старий, дітям він не треба, а кинути його не можу, люблю як дитину. Може я просто заздалегідь себе накрутила, що дочка повинна мене забрати з цього смітника? І нічого вона мені не винна, нехай молоді живуть собі щасливо. Хоч і гірко це усвідомлювати, що я нікому стала не потрібна. Стара та самотня.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – спеціально для Ukrainians.Today.
