— Не роби проблеми з нічого, дружино! Візьмеш гроші з подарункових конвертів і сама все закриєш, мені ніколи рахувати! — буркнув Тарас, гарячково натягуючи куртку просто посеред дитячого свята.
— Ти при своєму розумі? — Олена завмерла біля стійки із запальничкою в руці. — За хвилину торт виносять! У Мар’янки день народження, їй сім років виповнилося, вона тебе щомиті шукає очима!
— Та який торт, Олено, схаменися! — засичав чоловік, зиркаючи по боках. — Мені кум дзвонив, у нього колесо на виїзді з траси вирвало, машина на бордюрі висить, патрульні вже під’їхали! Треба негайно вирушати, підсобити людині!
— І без тебе там ладу не дадуть? — стишила голос Олена, щоб не привертати увагу батьків інших дітей. — Свято тільки почалося. Аніматори якраз дітей у коло зібрали.
— Чужа біда на дорозі не чекає! — різко кинув Тарас, застібаючи замок до самого підборіддя. — А ви тут і без мене тортом перемажетеся.
Свекруха, Стефанія Броніславівна, яка сиділа на почесному місці у святковій оксамитовій блузі та важких коралях, тут же підхопила:
— Біжи, синочку, біжи! Чоловіче побратимство — то велика справа, людям треба помагати! А свічки ми й самі загасимо, діло нехитре!
Олена лиш зітхнула, намагаючись втримати спокій. Щоб улаштувати доньці свято перед першим класом, вона два місяці відкладала зі своїх підробітків та премій за бухгалтерські звіти.
Хотілося зробити дитині пам’ятний день — зі смачною випічкою, кульками, розвагами для майбутніх однокласників, адже восени дівчинка йшла до школи.
Тарас із самого ранку бурчав, що витрачатися на подібні забаганки — це викидати статки на вітер. Дати бодай копійку на спільні витрати він відмовився навідріз, переконуючи, що на його рахунку порожньо.
Олена знала напевно: у чоловіка була схована окрема сума на новий човновий пристрій для риболовлі, про який він мріяв уже третій сезон поспіль. Його дорогі вудки та спорядження давно займали пів комори, але купувати обновку він планував усупереч усьому.
Проте за столиком у закладі Тарас поводився як найщедріший гість. Замовив собі подвійні порції м’ясних страв, ковбасок на вогні та фірмових закусок, а для своєї мами наполіг на запеченій червоній рибі та добірних сирах.
— Зачекай, а за це хто платитиме? — Олена стала на проході біля дверей. — Я вносила завдаток лише за дитяче меню та соки! А за ваші дорослі страви ми ж домовлялися порівну!
— Я ж тобі сказав — відкрий коробку з привітаннями! — махнув рукою Тарас. — Там родичі цілу купу всього нанесли, ще й залишиться! Я ту скриньку на поличку переставив біля твого плаща, щоб малеча не перекинула. Все,я поїхав, потім розберемося!
Двері за ним зачинилися.
— Не чіпляйся до чоловіка, Олено, — суворо мовила Стефанія Броніславівна, доїдаючи свій шматочок риби. — Бачиш же, людина поспішає виручити товариша, а ти зі своїми папірцями пристаєш.
— Стефаніє Броніславівно, ваш син назамовляв страв на чималу суму, — стримано нагадала невістка.
— Не роби з мухи слона! — відмахнулася свекруха. — Я сама особисто онуці поклала гарний конвертик, там на все з лишком вистачить! Офіціанточко, підійдіть, будь ласка! Дайте мені зо два судочки пластикових!
Дівчина з підносом принесла коробочки, і свекруха спритно зібрала туди всі недоїдені м’ясні нарізки, шматки риби та печені овочі.
— Навіщо чужим людям залишати? Тарасик повернеться втомлений, перекусить у мене вдома, — спокійно пояснила вона.
Олена проковтнула образу заради доньки. Мар’янка якраз сміялася разом із дітьми, задмухувала яскраві свічки на вишневому пирозі та радісно ловила блискуче конфеті.
Коли маленькі гості почали збиратися додому з батьками, до столу підійшла привітна адміністраторка з розрахунковим листком.
— У вас за додаткові страви для дорослих та ігрову кімнату залишилася доплата. Розрахуєтеся карткою чи готівкою?
— Зараз готівкою, — сказала Олена, беручи з полички яскраву картонну скриньку, куди гості кидали свої вітання.
Скринька здалася їй дивно невагомою. Олена зняла кришку й дістала перший конверт із малюнком дзвіночка від своєї сестри. Усередині була лише листівка з теплими побажаннями гарного навчання.
Вона відкрила другий, від хрещеного — порожньо. Третій, четвертий, п’ятий — святковий золотистий пакуночок від самої свекрухи. Там не було жодного папірця, крім типографського вірша.
Усі збереження з дитячих подарунків просто зникли.
Олена повільно опустилася на стілець, відчуваючи, як у голові стає порожньо і холодно. Вона мовчки розклала порожні конверти по білій скатертині.
— Чого ти там крутишся? — підігнала її Стефанія Броніславівна, зав’язуючи пакети з їжею. — Оплачуй швидше,бо мені вже час на вечірній автобус!
— А розраховуватися нема чим, — тихо промовила Олена. — У скриньці ані шеляга. Ваш син забрав усі дитячі подарунки до останнього.
Свекруха насупилася, схопилася за коралі й пішла в наступ:
— Що ти вигадуєш на рідного чоловіка?! Мій Тарас ніколи б такого не вчинив! Це ти сама десь переклала, а тепер на сина наговорюєш!
— Нічого я не перекладала, — твердо відповіла Олена, беручи себе в руки. — Скринька стояла біля нього, і він сам хвалився, що власноруч прибрав її на верхню полицю.
— Ну, навіть якщо й узяв тимчасово! — підвищила голос свекруха. — Людина поїхала на трасу, там евакуаторникам треба одразу віддячити, от і позичив на пару годин!
— Усі конверти до нитки, навіть від моїх рідних? — подивилася на неї Олена.
— Не влаштовуй сцен при чужих людях! — засичала Стефанія Броніславівна. — Заплати зі своєї зарплатної картки, а Тарас завтра все поверне до копійки!
Олена лише гірко посміхнулася. На її рахунку після купівлі шкільного ранця, зошитів і костюмчика залишалися крихти до наступного тижня.
Вона витягла телефон, знайшла в контактах номер того самого кума і натиснула виклик, одразу ввімкнувши гучний зв’язок.
— Ти кому надумала дзвонити? — насторожилася свекруха.
— Потерпілому, — спокійно мовила Олена. — Запитаю, як його колесо і чи потрібна ще допомога.
Гудки лунали недовго. У слухавці одразу залунала гучна музика, дзенькіт тарілок і чийсь веселий регіт.
— Олено, вітаю! — бадьоро гукнув кум, і за його голосом було чути, що він у чудовому настрої. — А чого це ти мені телефонуєш? Тарас відійшов на хвильку, ми тут у закладі якраз зібралися!
Стефанія Броніславівна так і завмерла з пакунком у руках.
— Куме, а як же ваша біда на дорозі? — рівним тоном запитала Олена. — Тарас же помчав вас із халепи виручати, казав, машина розбита!
У слухавці пролунав щирий сміх:
— Та яка біда, Оленочко, боронь Боже! Моя машина цілісінька в гаражі ще від учора! Це ж Тарас нас усіх підбив зустрітися!
— Сам покликав? — перепитала жінка, дивлячись свекрусі просто у вічі.
— Ну певна річ! — радісно пояснив кум. — Сказав, що в доні свято, він посидить трохи для години з родиною, а потім ми зберемося по-чоловічому відсвяткувати. Прибіг задоволений, каже: гуляємо, хлопці, я сьогодні частую!
На тлі чітко почувся голос самого Тараса: «Куме, з ким ти там говориш? Давай за стіл, якраз свіже замовлення несуть, родичі сьогодні щедро підсобили!»
Олена мовчки натиснула червону кнопку.
Свекруха почервоніла до самих вух, сховала очі й квапливо пробелькотіла:
— Ну… чоловіки є чоловіки, може, трохи й вигадав, щоб не ображати… У нього ж теж свято, дитині сім років!
— За рахунок дитячих подарунків? — перебила її Олена.
— Не здумай йому дзвонити й колотити сварку перед друзями! — строго наказала свекруха. — Удома самі все з’ясуєте!
— І не збиралася дзвонити, — спокійно сказала Олена, підкликаючи адміністраторку. — Скажіть, будь ласка, я можу закрити все замовлення через мобільний додаток вашого закладу?
— Так, звісно, через електронний кабінет, — відповіла дівчина.
— Чудово. Додайте туди, будь ласка, вартість тих страв, які бабуся так дбайливо запакувала із собою. І ще додайте замовлення великого фірмового пирога із собою на завтра.
Стефанія Броніславівна обурилася:
— А мої пакунки тут до чого?! І звідки в тебе гроші на додаткову випічку?!
— А платитиме за все наш щедрий батько, — ледь посміхнулася Олена.
Місяць тому Тарас замовляв через її телефон доставку їжі для своїх посиденьок на дачі. Він сам прив’язав до її кабінету свою банківську картку — ту саму, де лежали відкладені гроші на спорядження. Відв’язати полінувався, а підтвердження кодами там не вимагалося.
Олена зайшла в додаток, обрала рахунок чоловіка й натиснула оплату.
Термінал на стійці тихо пікнув, підтверджуючи успішний переказ усієї суми за бенкет.
Проте Олена на цьому не спинилася.
Поки свекруха ошелешено кліпала очима, Олена відкрила додаток меблевої крамниці. Там уже тиждень у кошику лежав обраний письмовий стіл для Мар’янки, зручний стілець та настільна лампа, на які в родині нібито не було коштів.
Там також збереглися реквізити чоловіка з весни, коли він замовляв розкладний намет.
Кілька рухів пальцем — і повний комплект меблів для першокласниці був оплачений разом із доставкою додому на понеділок.
З рахунку Тараса списалася сума, яка значно перевищувала всі зібрані на святі подарунки.
— Ось і добре, — мовила Олена, беручи доньку за руку. — До побачення, Стефаніє Броніславівно. Передавайте вітання синові, коли він вам зателефонує.
О сьомій вечора вони з Мар’янкою вже були у своїй двокімнатній квартирі, яку Олена отримала в спадок від бабусі ще задовго до одруження.
Поки дівчинка захоплено малювала в кімнаті новими олівцями, Олена дістала з шафи великі дорожні сумки.
Туди вирушили повсякденні речі Тараса, його одяг, документи та численні коробки з рибальськими снастями.
Вона виставила сумки на сходовий майданчик біля ліфта. Поруч акуратно поставила його чохол із вудками, а зверху поклала ті самі п’ять порожніх святкових листівок.
Щойно вона повернулася до коридору, телефон буквально вибухнув від дзвінка. На екрані світилося ім’я чоловіка.
— Ти взагалі розумієш, що накоїла?! — закричав Тарас у слухавку так, що аж луна пішла. — Чому з моєї картки списали гроші за все твоє кафе, коли я тут перед хлопцями рахунок просив?!
— А що трапилося, Тарасе? — спокійно запитала Олена. — Ти ж зранку клявся, що в тебе немає ані гроша. Звідки ж тоді списалися кошти за свято доньки, частування для твоєї мами та новенькі меблі для Мар’янки?
— Які ще меблі?! — зірвався на крик чоловік. — То були мої гроші на мотор для човна! Я хотів перед хлопцями розрахуватися, прикладаю картку — а там нуль!
— Яка прикра несподіванка, — зітхнула вона.
— Ти мене зганьбила перед усіма! — кричав Тарас. — Мені довелося всі готівкові гроші до нитки викласти, ще й у кума позичати, щоб за стіл заплатити!
— А яку це ти готівку виклав? — прямо запитала Олена. — Не ту випадково, яку ти нишком витяг із дитячої коробки, поки семирічна донька з іншими дітьми гралася?
У слухавці на мить запала тиша. Чути було лише тяжке дихання чоловіка.
— Я… я просто позичив на вечір! — уже тихіше буркнув він. — І взагалі, ми родина, яке це має значення? Коротше, щоб негайно повернула мені половину! Я зараз беру авто і їду розбиратися!
— Приїжджай, — просто відповіла Олена. — Тільки кума захопи, щоб допоміг тобі речі нести.
Через пів години під дверима почулися важкі кроки й голоси. Тарас примчав не сам, а разом із матір’ю, яка все ще тримала в руках той самий пакет із наїдками.
Побачивши сумки біля ліфта, Тарас почервонів і смикнув ручку вхідних дверей, але Олена стояла на порозі й усередину його не пустила.
— Це що за маскарад у під’їзді?! — вигукнув він, вказуючи на свої вудки. — Ану пусти до хати!
— Твій дім тепер у мами, Тарасе, — тихо, але впевнено сказала жінка. — Усі твої речі зібрані. Можеш перевірити,нічого не пропало.
Стефанія Броніславівна сплеснула руками на весь поверх:
— Олено, схаменися! Що сусіди подумають?! Як можна живого чоловіка виставляти за поріг через якісь дрібниці?!
— Через те, що він забрав подарунки власної доньки й поніс пригощати знайомих, вихваляючись своєю щедрістю,— чітко промовила Олена. — Ваша листівка теж там лежить, можете забрати.
— Та як ти смієш! — заголосила свекруха. — Я туди найбільше за всіх поклала! Скажи їй, синку!
Тарас із досадою махнув рукою й мимоволі випалив:
— Мамо, та помовчіть уже! У вашому папірці лежала дрібна купюра на проїзд у маршрутці, мені навіть на мінералку не вистачило!
У коридорі запала коротка пауза. Зверху на сходах уже рипнули двері, і хтось із сусідів визирнув подивитися, що за шум.
Свекруха присоромлено замовкла, ховаючи очі.
— Ти ще пошкодуєш! — процідив Тарас, хапаючи сумки. — Сама прибіжиш, коли зрозумієш, як важко одній дитину до школи збирати!
— Не хвилюйся за нас, — відповіла Олена. — Стіл і приладдя вже куплені, а спорядження ти собі якось іншим разом придбаєш, коли кумові борг віддаси.
Вона причинила двері й замкнула замок.
Минуло кілька місяців. Мар’янка пішла до школи, щодня старанно виводила літери в зошитах за новим світлим столом і раділа своїм першим успіхам.
Тарас так і залишився жити в мами, тулячись на старенькому дивані у прохідній кімнаті. Мрію про човновий пристрій довелося відкласти, а його дорогі вудки порошилися в коридорі свекрухи, яка щодня нагадувала синові про витрати на господарство та ту саму дрібну купюру з листівки.
А з кумом Тарас невдовзі серйозно посварився, бо той щоразу нагадував про позичені кошти за те гучне застілля, яке мало бути за чужий рахунок.
