У четвер увечері Ніна надіслала мені список контейнерів. Великих пластикових коробок із кришками вимагалося шість, маленьких — скільки знайдеться в хаті. Слідом блимнуло ще одне повідомлення: прохання звільнити нижню полицю холодильника, а краще відразу дві, щоб потім не метушитися і не переставляти баночки в поспіху.
Я стояла посеред кухні з телефоном у руці й кілька разів перечитувала ці короткі рядки. У них відчувалася залізна господарська впевненість людини, яка точно знає, як правильно розпорядитися чужою житловою площею.
Ніна доводилася моєму чоловікові двоюрідною тіткою. Жінка вона була діяльна, розторопна, з тим особливим сортом родинної простоти, яка часом виявляється міцнішою за будь-який паркан. Якщо Ніна бралася за справу, повітря навколо починало нагріватися, а всі навколишні родичі мимоволі перетворювалися на обслуговчий персонал.
У суботу її чоловікові Борису виповнювалося шістдесят. Подія поважна, кругла дата. З цієї нагоди вони зняли невелику залу в місцевому кафе на околиці нашого мікрорайону. Але до того моменту, як нам передали запрошення, у мене вже була залізно призначена зустріч із двома давніми подругами, Мариною та Світланою. Ми узгоджували цей вечір майже місяць: у кожної робота, звіти, діти, турботи, викроїти спільні чотири години виявилося справжнім дивом. Тому я відразу спокійно й чемно попередила: на ювілей я не прийду, передам найтепліші вітання.
Мій чоловік Олег збирався на банкет сам, із нашим спільним подарунком у святковому конверті. Я пообіцяла, що обов’язково наберу дядька Бориса вранці, скажу кілька добрих слів і побажаю міцного здоров’я.
Здавалося, питання закрито. Але за тиждень до свята Ніна зателефонувала з делікатною родинною просьбою.Мовляв, у кафе меню скромне, кожна копійка на рахунку, а хочеться, щоб столи ломилися. Чи не могла б я допомогти з холодними закусками? Схема малювалася проста: продукти вона завезе в п’ятницю після роботи, а в суботу вранці я швиденько накручу рулети з лаваша з сиром і зеленню, зроблю порційні канапе і гарно викладу все це на її таці. У закладі дозволили принести трохи своєї домашньої їжі, тож мені було неважко виділити пару ранкових годин. До того ж я погодилася позичити два наших великих овальних блюда з білої порцеляни та глибоку салатницю. Домовилися, що Олег акуратно забере їх додому після свята.
І от тепер — контейнери. І дві порожні полиці в моєму власному холодильнику.
Я спочатку подумала, що тітка випадково відправила це повідомлення мені замість якоїсь своєї куми чи подруги.Ну буває ж таке: гортала список контактів, поспішала, клацнула не туди. Щоб розвіяти непорозуміння, я натиснула виклик.
Трубку зняли на другому гудку. На тому кінці дроту щось шкварчало, дзвеніло й булькало — схоже, Ніна варила черговий холодець.
— О, Оленко, добре, що дзвониш! — весело загукала вона в слухавку, навіть не чекаючи мого привітання. — Я якраз біля плити, стільки всього ще треба уточнити, голова обертом! Ти контейнери перевірила? Ті, що довгасті,під рибу, теж бери, зайвими не будуть.
— Добрий вечір, тітко Ніно, — почала я рівним тоном. — Я якраз щодо вашого повідомлення. Мені здається, ви помилилися номером. Навіщо мені шість великих контейнерів і дві вільні полиці? Ви ж продукти для рулетів завтра привозите, там стільки місця не треба.
Ніна щиро й дзвінко розсміялася, ніби я сказала неймовірно дотепний жарт:
— Та які продукти, дитинко! Це ж на вечір суботи! Після ювілею всі гуртом заїдемо до тебе, залишки зі столів акуратно упакуєш, щоб добро не пропало. Ми довго сидіти не будемо, не переживай. Тільки чаю поп’ємо, поговоримо спокійно та перекусимо трохи тим, що з кафе заберемо.
Я машинально відвела телефон від вуха, подивилася на екран, ніби на ньому міг висвітитися переклад почутого людською мовою, і знову піднесла трубку:
— Тітко Ніно, постійте. Ви збираєтеся з другої до восьмої години сидіти в ресторані, їсти святкові страви, а потім приїхати до мене… перекусити?
— Ну а що такого? — у її голосі з’явилися повчальні нотки, які з’являються у старших родичів, коли вони пояснюють нетямущим дітям прописні істини. — У нас зала проплачена рівно до восьмої вечора. Адміністратор сказала: або доплачуйте за кожну годину шалені гроші, або звільняйте приміщення, бо прибиральниці треба додому. А розходитися так рано — ну це ж просто смішно й негарно перед людьми! Люди тільки розігріються,заспівати захочуть. У вас квартира поруч, усього дві зупинки на автобусі. Кухня велика, місця вистачить, посудомийна машина є, тобі навіть руками мити нічого не доведеться, машинка все покрутить. Ти тільки чаю купи гарного, пару пачок, і до чаю щось свіженьке в кулінарії візьми. Бо торт у кафе можуть до крихти розібрати, сама знаєш, які гості бувають солодкоїжки.
Мене охопив подив від такої бездоганної логіки. Все було продумано до найдрібніших деталей: чужий простір,чужий час, чужа техніка і чужий гаманець уже стояли в розкладі свята.
— Тітко Ніно, — промовила я якомога спокійніше. — Я ж вам ще тиждень тому сказала: у мене в суботу ввечері гості. До мене приходять мої подруги, ми місяць домовлялися.
— Та пам’ятаю я про твоїх подруг, пам’ятаю! — відмахнулася вона так легко, ніби мої плани були порожнім фантиком. — Саме тому все так вдало й складається! Ти все одно будеш удома, нікуди бігти не треба, стіл накритий. Дівчата твої посидять тихенько в куточку, чайку поп’ють, подивляться на наших. Веселіше буде! Разом і свято продовжимо, велика родина — це ж радість!
— Стривайте. А скільки взагалі людей ви плануєте до нас привезти?
У слухавці запанувала коротка пауза, під час якої Ніна почала голосно загинати пальці:
— Так… Ми з Борисом — двоє. Свати з Житомира — четверо. Сестра моя Тамара з невісткою — це вже шість. Петро з баяном і дружиною — вісім. Микола, Галя, їхні близнюки… Дванадцять виходить. А, ще ж Валентина з чоловіком просилися, це чотирнадцять. Ну, правда, двоє сусідів ще думають, чи поїдуть, чи в них спина розболиться. Але на чотирнадцять розраховуй точно.
— Тобто двоє людей у цій компанії все-таки думають, — не втрималася я від зауваження. — Це вже тішить.
— Що ти там бурчиш під ніс? — насторожилася Ніна.
— Я кажу те, що ви повинні почути чітко й виразно: я в суботу приймаю своїх гостей. Ваше свято у моїй квартирі не продовжується. Ніяких чотирнадцяти людей тут не буде. Контейнери везіть прямо в кафе, упаковуйте все там на місці й забирайте до себе додому.
У слухавці запала тиша. Така ображена, гучна тиша, яка зазвичай передує великій сімейній промові. Ніна вміла ображатися без жодної розминки, на повній швидкості.
— Ось як ти заговорила, Олено… — голос її став тонким, тремтячим і сповненим трагізму. — Я до неї по-людськи,по-родинному. Попросила про дрібничку, а вона вже людей по головах рахує, наче чужих! Що за біда сталася б,якби рідня зайшла на пів годинки горло промочити гарячим чаєм? Я ж не ресторан відкривати тебе прошу!Борисові шістдесят років раз у житті буває! А ти шматка хліба пожаліла для літньої людини!
— Дядькові Борису я побажаю всього найкращого особисто, — відповіла я. — А тепер скажіть мені: ви гостям уже встигли назвати нашу адресу?
— А як же! — з викликом кинула вона. — Ще вчора всім оголосила, щоб знали, куди після застілля прямувати. Сказала, що Олег з Оленкою з радістю чекають усіх на вечірній чай. Щоб люди не переживали, куди подітися о восьмій вечора.
— І чому ж ви мені про це вчора не сказали?
— Бо ти зайнята була! — гримнула Ніна. — Я ж бачу, ти вічно на роботі, смикана якась. Думаю, нащо дівчину завчасно турбувати дрібницями, у неї ж підготовка, потім спокійно все узгодимо. А ти он яку комедію ламаєш!
— Тітко Ніно, слухайте мене уважно. Сьогодні ж обдзвоніть усіх цих чотирнадцятьох людей і скажіть, що запрошення скасовується. Ми нікого не чекаємо і двері не відчинимо.
— Мені ніколи цими дурницями займатися! — сердито відрізала родичка. — У мене пироги підходять і холодець холоне! Самі розбирайтеся зі своїм характером!
У слухавці почулися короткі гудки. Вона просто кинула трубку, залишивши мене з моїми думками та порожніми полицями холодильника, на які вже претендували чужі залишки банкету.
Приблизно за годину ключ провернувся у замку. Додому повернувся Олег. Він скинув куртку, пройшов на кухню,зазирнув у каструлю і тільки тоді подивився на мене. На його обличчі блукала та сама винувата, злегка розгублена усмішка, яка завжди з’являлася, коли його рідня робила чергову дивовижну витівку, а розгрібати наслідки доводилося нам.
— Ти вже говорила з Ніною, так? — запитав він тихо.
— Говорила. А ти, я бачу, теж уже проінструктований?
Олег зітхнув, сів на табурет і потер долонями обличчя:
— Вона дзвонила мені на роботу хвилин двадцять тому. Плакала в трубку. Розповідала, що ти її ледь не вилаяла,відмовилася допомогти родині в такий знаменний день і заявила, що літнім людям у нашому домі навіть окропу не наллють.
Я мовчки взяла телефон, відкрила повідомлення і поклала екран просто перед його очима:
— Читай. Шість великих контейнерів. Маленьких — скільки є. І дві вільні полиці.
Олег уважно вивчив текст, почухав потилицю, подивився у вікно, потім знову на екран.
— Слухай, Олю… Ну, може, дійсно не варто роздувати сварку на рівному місці? Ювілей же все-таки. Борис — нормальний дядько, ти ж знаєш, він мухи не скривдить. Ну приїдуть вони о пів на дев’яту. Посидять годинку,поспівають тихенько, вип’ють того чаю. Ми швиденько все поскладаємо в коробки, запхаємо в холодильник, а вранці спокійно розберемося.
Я сіла навпроти нього за стіл, сперлася ліктями на стільницю і подивилася йому прямо в очі:
— Скажи мені, будь ласка, любий, а хто це такі — таємничі «ми»? Хто це вранці розбиратиметься?
— Ну як хто… Разом сядемо й розберемося.
— Тобто як разом? — спокійно уточнила я. — Ти хіба забув, що в неділю о восьмій ранку ти записаний у гаражний кооператив на заміну гуми до Миколи? Ти ж сам казав, що чергу три тижні чекав, бо заморозки передають. Ти поїдеш міняти колеса. А я, виходить, прокинуся в неділю о дев’ятій ранку в квартирі, де на підлозі натоптано чотирнадцятьма парами чобіт, у мийці стоїть гора жирних тарілок, бо навіть посудомийка за один раз стільки не вимиє, а в холодильнику на двох полицях кисне чужий холодець і підсохлий сир? І я повинна ходити серед цього всього, вдихати аромати вчорашнього свята і відчувати безмежну гордість за те, яка в нас дружна велика родина?
Олег закліпав очима. Аргумент про гараж подіяв безвідмовно — він дійсно забув про свої плани, намагаючись бути добрим для всіх.
— Олю, ну справа ж не в посуді…
— Саме так! Справа взагалі не в посуді! — підхопила я. — Справа в тому, що твоя тітка запросила до нашого житла півтора десятка людей, навіть не запитавши нашої згоди! Більше того, вона знала, що в мене гості. І запропонувала моїм подругам пососуватися, бо її свято важливіше. Я обіцяла допомогти із закусками — я допоможу, я накручу ті рулети. Але перетворювати свій дім на вокзальний буфет для догулювання банкету я не наймалася.
Чоловік безпорадно розвів руками:
— І що ти пропонуєш? Мені тепер вийти перед усіма і сказати, що ми їх виганяємо? Люди вже налаштувалися їхати сюди. Їм сказали, що тут чекають. Вони ж на вулиці залишаться.
— Вони дорослі люди, у них є власні квартири, — твердо відповіла я. — А головне — у ювіляра є власна трикімнатна квартира з величезною вітальнею. Бери телефон, дзвони Ніні прямо зараз і кажи, що наш дім зачинений. Нехай їдуть до себе або домовляються з рестораном про продовження оренди. Це її свято, її бюджет і її клопіт.
Олег довго дивився на телефон, зітхав, але врешті-сяк набрав номер. Я сиділа поруч і чула кожне слово.
— Тітко Ніно, привіт ще раз… Так, це я. Слухайте, ми тут поговорили з Оленою. До нас їхати не треба. У нас свої плани на вечір, будуть інші люди… Та почекайте, не перебивайте! Чому ви не можете поїхати до себе? У вас же чудова квартира, телевізор, стіл великий…
На іншому кінці дроту голос Ніни раптом втратив жалібність і набув абсолютно тверезого, практичного металевого звучання. Динамік працював голосно, і відповідь почулася чітко:
— Олежику, ти що, з глузду з’їхав?! Я вдома генеральне прибирання зробила ще в середу! Килими вибила, паркет натерла, люстри перетерла! Ти уявляєш, що буде з моєю квартирою після чотирнадцяти людей?! Вони ж натопчуть, накришать, розіллють щось обов’язково! Мені потім знову все мити? А я після кафе буду геть без сил,у мене ноги гудітимуть, мені відпочити треба!
Олег повільно опустив трубку від вуха, поглянув на мене, і в його очах нарешті спалахнуло повне, абсолютне розуміння ситуації. Здається, саме в цю секунду до нього дійшла проста істина: підлога після чотирнадцяти гостей сама по собі не миється ні в квартирі ювіляра, ні в нашій власній. Просто хтось вирішив зберегти свій паркет за рахунок нашого ламінату.
Він знову підніс телефон до рота, і голос його став помітно жорсткішим:
— Тітко Ніно. Якщо вам важко прибирати у власній квартирі після власних гостей, то Олені тим більше нема чого цим займатися. Ми нікого не чекаємо. До нас ніхто не їде. Замовляйте таксі з кафе прямо до себе додому.
— Дай мені Олену! — заверещала трубка. — Дай мені цю розумницю, я їй зараз поясню, як треба старших поважати!
— Вона вам скаже рівно те саме, тільки коротше, — спокійно відповів Олег. — На добраніч.
Він натиснув червону кнопку й поклав апарат на стіл. Потім підняв очі на мене:
— Ну все. Свято продовжуватиметься у дядька Бориса. Сам Борис, до речі, коли я йому перед цим набирав, був двома руками за, йому вдома навіть затишніше. Але є один нюанс.
— Який ще нюанс?
— Ніна сказала, що раз я такий розумний і поламав їй весь зручний план, то після закінчення кафе я повинен приїхати до них, допомогти перетягати важкі сумки з їжею на четвертий поверх без ліфта і допомогти помити посуд. Щоб їй одній не мучитися.
Я не втрималася і щиро посміхнулася:
— Ну що ж, це справедлива плата за родинну дипломатію. Ти в нас сильний, сумки донесеш.
У п’ятницю близько шостої вечора у двері подзвонили. На порозі стояла Ніна. Обличчя в неї було кам’яне, погляд ковзав повз мене кудись у коридор. Вона мовчки протиснулася повз мене, тримаючи в руках два великих пакети з супермаркету.
— Ось, — кинула вона на кухонний стіл. — Тут лаваш, три види сиру, ковбаса, кріп і майонез. Зробиш рулети потонкими кружальцями, щоб на таці здавалося багато.
Потім вона дістала з дна пакунка пачку одноразових пластикових контейнерів із тонкої прозорої плівки:
— Це тобі, щоб готове скласти. У них завтра Олег усе в кафе й відвезе.
Я подивилася на ці крихкі коробки, потім перевела погляд на стілець, де вже стояли приготовлені мною дві розкішні білі порцелянові тарілки з золотим обідком і важка салатниця з товстого скла:
— А ваші фірмові металеві таці де? Ми ж домовлялися, що ви їх привезете, я на них усе красиво викладу і зеленню прикрашу.
Ніна підібгала губи й смикнула плечем:
— Я свої таці вирішила вдома залишити. На свято чужих людей понаходиться, офіціанти бігатимуть, за ними ж не встежиш! Потім шукай свої речі по чужих кухнях, свисни-пересвисни. А в пластику довезете, там на місці розкладуть, як-небудь обійдеться.
Я подивилася на свій святковий білий посуд, який мирно виблискував чистотою на столі. Логіка знову вражала своєю незамутненою чистотою: власні металеві таці Ніні було шкода пускати в люди, бо їх можуть потягти або подряпати, а мої порцелянові страви, вочевидь, мали вбудовану систему навігації й уміли самі повертатися додому цілими та неушкодженими.
Ніна вловила мій пильний погляд і поспішила додати з легким роздратуванням:
— Та не бійся ти за свої миски! Повернемо все в цілості, до останньої чайної ложки, ніхто твоє добро не забере!
— Я й не боюся, — спокійно мовила я.
Я підійшла до шафки з інструментами, дістала рулончик світло-бежевої малярної стрічки, відірвала три смужки,взяла водостійкий чорний маркер і великими літерами акуратно вивела на кожній своє прізвище та номер мобільного телефону. Потім перевернула посуд догори дном і міцно приклеїла папірці до сухого знежиреного скла та порцеляни. Зняти таку стрічку можна було лише навмисне під гарячою водою з милом.
Ніна спостерігала за моїми маніпуляціями з таким виразом обличчя, ніби я щойно при ній перевіряла на світло фальшиві купюри.
— Ти це навіщо робиш? — скривилася вона. — Людей за злодіїв маєш?
— Пам’ять у мене хороша, тітко Ніно, — лагідно відповіла я, дістаючи смартфон і фотографуючи кожну річ окремо та всі разом на тлі кухонного гарнітура. — Пам’ятаєте, на минулий Новий рік, коли ми всі збиралися у Тамари, я замість своєї чеської кришталевої салатниці отримала назад чужу, тріснуту збоку? А свою потім півтора місяця розшукувала по двоюрідних племінницях, поки мені не заявили, що вона завжди там стояла. Фотографії я зараз перекину Олегу, щоб він чітко знав, що саме має стояти в його багажнику після закінчення свята.
Ніна ображено пирхнула, поправила пальто і рушила до виходу. Але вже біля самих дверей зупинилася,обернулася і як ні в чому не бувало запитала:
— До речі, Олено. Ти на неділю борщ чи солянку якусь варити будеш?
— Навіщо? — насторожилася я.
— Ну як навіщо? М’ясна нарізка після свята залишиться, ковбаса різна, шинка, не викидати ж добро, гріх такий продукт переводити. Ти б зварила у великій каструлі гарну збірну солянку з оливками, ти ж умієш смачно робити. А ми б із Борисом і Тамарою якраз десь о другій годині після обіду до вас підтягнулися. Пообідали б по-людськи,свято згадали, подарунки ще раз переглянули.
Я глибоко вдихнула прохолодне повітря з під’їзду й подивилася на неї абсолютно спокійним, порожнім поглядом:
— Я солянку варити не буду. І в неділю на обід ми нікого не чекаємо. У нас свої плани на цілий день.
— Які ще плани? — у голосі Ніни прокинувся знайомий азарт торговця на базарі. Вона вже готова була розібрати мої плани по кісточках, довести їхню цілковиту нікчемність і переконати мене, що її солянка набагато важливіша за будь-які мої справи.
— Особисті, — коротко сказала я. — До побачення, тітко Ніно. Гарного вам свята завтра.
І зачинила двері. Коротка відмова діяла набагато ефективніше за будь-які довгі виправдання. Варто було назвати хоч одну причину — похід до перукаря, прибирання чи прання — як Ніна негайно знайшла б спосіб перенести це на інший день. А слово «ні» заперечити важко.
У суботу вранці я встала о восьмій. На кухні грало тихе радіо. Я заварила собі кави, увімкнула гарну музику і за дві години без жодного поспіху приготувала обіцяне: тонкі рулетики з лаваша з червоною рибою та зеленню, ніжні сирні кульки в горіховій паніровці та акуратні канапе. Усе це я акуратно поклала в пластикові бокси, а поруч поставила підписаний посуд.
Об одинадцятій заїхав Олег, забрав усе це добро в багажник і поїхав виконувати свій родинний обов’язок.
А в мене нарешті почався мій власний, довгоочікуваний вечір.
Близько третьої години дня, коли ювілей у кафе мав бути в самому розпалі, на мій телефон надійшов дзвінок із незнайомого міського номера. Я зняла трубку:
— Алло?
— Оленочко, доброго дня! — защебетав приємний жіночий голос. — Це Валентина, подруга Ніни, ми з вами на весіллі в Сергія бачилися, пам’ятаєте?
— Доброго дня, Валентино. Так, пригадую. Щось трапилося?
— Та ні, все чудово, гуляємо щосили! Борис такий задоволений! Я чого телефоную: Ніна казала, що ми після восьми всією компанією до вас перебираємося чай пити. Я от хотіла уточнити: о котрій точно під’їжджати, щоб вам зручно було? І чи треба з собою хліба купити, чи в тебе є? Бо ми тут повз пекарню їхати будемо, можемо свіжого батона прихопити до нарізки!
Я ледь не розсміялася вголос. Щедра пропозиція, нічого не скажеш: із нас — чотирикімнатна квартира, світло,вода, прибирання, обслуговування чотирнадцяти п’яних гостей до опівночі, а з гостей — батон за двадцять гривень.Просто свято небаченої щедрості.
— Валентино, — спокійно сказала я. — Відбулася якась помилка. Ніякого чаювання в мене вдома не буде. Я ще два дні тому попередила Ніну, що в мене свої гості. Після закриття кафе вас усіх чекають удома в ювіляра, у дядька Бориса. Їдьте туди, там на вас чекає накритий стіл.
У слухавці запала пауза, але, на відміну від Ніни, Валентина виявилася жінкою адекватною:
— Ой… А Ніна нам сказала, що в тебе все домовлено, пироги печуться… Оце так новина. Добре, що я подзвонила, а то приперлися б люди під двері з батоном! Дякую, Оленко, я зараз усім нашим за столом передам, щоб зайвого не вигадували.
Я поклала слухавку й тут же написала коротке повідомлення Олегу: «Ніна людям нічого не сказала. Тільки що дзвонила Валентина, збиралася до нас із хлібом. Зроби так, щоб Борис сам голосно оголосив гостям, куди всі їдуть після восьмої».
Через п’ять хвилин прийшла відповідь від чоловіка: «Зрозумів. Дядько Борис уже в курсі. Зараз візьме мікрофон і скаже тост із запрошенням до себе на квартиру. Ніна сидить надута, зі мною не розмовляє. Все під контролем».
Рівно о сьомій вечора у мої двері подзвонили Світлана та Марина. Вони принесли з собою коробку гарячих осетинських пирогів із сиром та шпинатом, пляшку гарного сухого вина і чудовий настрій.
Ми вмостилися на дивані, увімкнули стару добру комедію, налили вино в келихи й заговорили про все на світі. Про те, як складно знайти нормального репетитора з математики, як начальник на роботі знову вигадав безглуздий звіт,як швидко летить час і як рідко ми, дорослі заклопотані жінки, можемо просто отак сісти, не дивлячись на годинник, і поговорити по душах. Ми реготали, перебивали одна одну, забували стежити за сюжетом фільму і двічі перемотували його назад, бо за балачками пропускали найсмішніші моменти.
У квартирі пахло свіжою випічкою, корицею та спокоєм. Ніхто не вимагав терміново підлити окропу, ніхто не кричав незграбних тостів, ніхто не вимагав нарізати ще пів кілограма ковбаси для втомлених родичів.
О дев’ятій вечора телефон тихо вібрував на журнальному столику. Це було фото від Олега. На знімку була тісна кухня Ніни, завалена коробками, пакетами та каструлями. А посеред цього хаосу стояло моє біле порцелянове овальне блюдо.
Слідом прийшло голосове повідомлення від чоловіка. Я піднесла динамік до вуха. Олег говорив пошепки,намагаючись стримати сміх:
— Олю, ти геній зі своєю стрічкою. Тільки що Валентина вже збиралася завернути собі в моє блюдо залишки рибного рулету, щоб додому забрати. Каже: «Ой, яке гарне блюдо, я в ньому понесу, потім Ніні віддам». Я підійшов, перевернув, тицьнув пальцем у твоє прізвище і номер телефону. Валентина ойкнула, вибачилася,переклала рибу в кульочок і пішла. Блюдо стоїть чисте, чекає мене біля мийки.
Я показала фото подругам, коротко переказавши передісторію. Марина зі Світланою сміялися так, що ледь не розлили чай.
Подруги викликали таксі близько пів на дванадцяту. Ми тепло обнялися в коридорі, пообіцяли більше не робити таких довгих пауз між зустрічами й обов’язково повторити посиденьки перед Новим роком.
Щойно за ними зачинилися двері, я зайшла на кухню. На столі стояли три чашки з-під чаю і тарілка з кількома шматочками пирога. Я тільки-но взялася за губку, як у замку знову клацнув ключ.
Додому зайшов Олег. Він мав вигляд людини, яка щойно розвантажила вагон із цементом. Плечі опущені, очі сонні, сорочка пом’ята. Але в руках він урочисто тримав великий паперовий пакет, із якого визирав знайомий край моєї салатниці.
— Доставив у повній цілості, — прохрипів він, проходячи на кухню і обережно опускаючи вантаж на стільницю.— Усі три предмети. Стрічку здирати не став, щоб ти сама переконалася.
Він сів на стілець, витягнув довгі ноги й важко видихнув:
— Господи, як же я втомився…
— Що там відбувалося? — запитала я, наливаючи йому склянку прохолодної води.
Олег жадібно випив воду, витер губи й похитав головою:
— Слухай, це цирк. Приїхали ми до них після восьмої. Гості завалилися в коридор, роздяглися, почали ходити по кімнатах. Ніна відразу зачинилася у спальні, лягла на ліжко й заявила, що в неї мігрень від шуму. А мені сказала:«Олежику, ти ж молодий, перемий тарілки, бо мені завтра вранці гидко буде на кухню заходити». Я стаю до мийки,мию тарілку, витираю… повертаюся за рушником — а вона вже нишком підкрадається і підсовує в раковину наступну жирну миску! Я одну помию — там уже дві лежать. Я другу помию — вона вже каструлю з-під холодцю несе!
— І що ти зробив?
— Терпів хвилин сорок. Потім, коли вона витягла з балкона мішок картоплі й запитала, чи не почистити б мені трохи на завтра, бо Борис пюре захоче, я просто кинув ганчірку на стіл. Сказав: «Тітко Ніно, я вам не наймит. Я обіцяв допомогти з посудом — я помив свої тарілки й дві ваші каструлі. Решта — самі. Я їду спати». Вона на мене так подивилася, ніби я в неї пенсію відібрав. Казала, що рідня так не чинить, що молодь зовсім бездушна пішла. А дядько Борис сидів у кріслі перед телевізором, дивився футбол і тільки підморгнув мені, коли я виходив. Йому взагалі все це свято даром не треба було, його та Ніна з цим рестораном замучила.
Я дивилася на стомленого чоловіка й не могла втримати щирого сміху:
— Ну бачиш, зате набув неоціненного життєвого досвіду.
— Знаєш що, — Олег серйозно подивився на мене. — Зніми, будь ласка, з завтрашнього дня взагалі будь-які сімейні обіди, поїздки до родичів і прийоми гостей. Навіть не згадуй про них.
— А мені нічого знімати, — посміхнулася я. — Зі мною ніхто ні про що не домовлявся, тож мій графік абсолютно чистий.
Олег перевів погляд на раковину, де стояли наші три чашки після чаювання з дівчатами. Потім повільно підвівся зі стільця, узяв губку і сказав:
— Іди відпочивай. Я сам помию.
Я не стала сперечатися. Навіщо заважати чоловікові закріплювати такий корисний побутовий навик?
У неділю вранці ми прокинулися пізно. Осіннє сонце пробивалося крізь штори, у квартирі панувала повна тиша.Ніхто не топтав наш килим, ніхто не вимагав розігріти вчорашні котлети, повітря було свіжим і чистим.
Я сиділа на кухні з чашкою свіжої кави, коли на телефоні знову блимнуло сповіщення. Повідомлення від Ніни.
Я відкрила чат. Текст був лаконічним і трагічним: «Я після цього свята ні жива ні мертва. Ноги гудуть, тиск підскочив, так і не відпочила ні хвилини. Куди дівати цілий таз м’ясного рулету, який ніхто не доїв? Пропаде ж добро».
Я мовчки переслала це повідомлення Олегу, який якраз виходив із ванної кімнати з рушником на шиї.
Чоловік узяв свій телефон, прочитав, кілька секунд дивився в екран абсолютно спокійними очима, а потім пальцями швидко набрав коротку відповідь:
«Ми сьогодні вдома обідати не будемо. Заморозьте».
Він відклав телефон на тумбочку, підійшов до мене, поцілував у маківку і сказав:
— Одягайся. Поїдемо в те затишне міське кафе в центрі, де дають чудові сирники та омлет. Поснідаємо вдвох,спокійно погуляємо парком, подивимося на осіннє листя.
Я посміхнулася, допила каву і, підводячись, абсолютно серйозно додала:
— Чудова ідея. Тільки давай одразу домовимося: контейнери ми з собою в кафе брати не будемо.
Олег голосно розсміявся і пішов одягатися.
А в мене досі крутиться в голові це питання. Ось чому в багатьох сім’ях так заведено: якщо ти відмовляєшся віддати свій дім, свій вихідний і свої сили на вівтар чужого свята, винною і «бездушною» автоматично стаєш саме ти, а не той, хто вирішив заощадити власні сили за чужий рахунок?
