– Не добре це – без дітей жити. Христинко, я тебе не картаю, але подумай над моєю пропозицією, візьмете сироту до себе, то і Господь змилостивиться і свою дитинку вам подарує, – свекруха прийшла в неділю з самого ранку, щоб поговорити з невісткою.
У Христини, напрочуд, склалися дуже хороші стосунки з свекрухою. З мамою чоловіка вона відразу знайшла спільну мову, хоч і не сподівалася на це коли заміж за Бориса виходила.
Він – єдиний син в сім’ї, мама – лікарка. А вона хто? Христина в селі народилася, а в місто поступати приїхала, там з Борисом і познайомилася.
Зіна Андріївна прийняла невістку як рідну дочку, з самого початку пояснила, що в їхні справи втручатися не буде, але буде рада підтримувати з сім’єю сина теплі родинні стосунки.
Так і було, Христина з чоловіком відразу пішли жити окремо, бо Борису від бабусі дісталася простора двокімнатна квартира в старому польському будинку. Після ремонту, зробленого спільними зусиллями, помешкання молодих виглядало як справжні царські палати.
Все у них було добре, Христина і Борис багато працювали, непогано заробляли, в родині панувало між подружжям повне взаєморозуміння, от тільки одне непокоїло усіх – чомусь Господь не благословляв молоду пару на продовження роду.
Спочатку ніхто цьому особливого значення не надавав, вважали, що все прийде в свій час. Але час минав, вже 6 років подружжя разом, а заповітні дві смужки на тесті так і не з’являлися.
– Вам треба взяти дитину з дитбудинку, – Зіна Андріївна довго думала перед тим, як винести таку пропозицію, але таки наважилася.
– Я не знаю, чи зможу полюбити чужу дитину. Та й гени…, – чесно зізналася Христина.
Свекруха не наполягала, вона просто висловила свою думку, попила чай з невісткою і пішла. А Христині її слова засіли в голові, але такий вчинок – взяти дитину з дитбудинку, здавався їй занадто ризикованим.
“У нас все буде добре, просто треба лікарів хороших знайти”, – заспокоювала себе Христина, хоча добре знала, що за ці 6 років вони з чоловіком вже обійшли всіх найкращих лікарів, але ніхто їм не зміг допомогти, бо не бачили видимих причин.
– Христино, ти? – почула вона знайомий голос, коли на наступний день пішла в кав’ярню в обідню перерву.
Це була однокласниця Світлана, з якою Христя не бачилася з часів закінчення школи, а тут така приємна випадкова зустріч. Христина відразу зауважила кругленький животик у Світлани, і їй від цього стало дещо сумно.
Світлана за кавою розповіла шкільній подрузі про своє життя.
– Я на шостому місяці, нарешті Бог послав нам дитинку, а то ми з Толиком геть втратили надію. Чотири роки чекали. А в минулому році не стало чоловікового брата з дружиною, не впорався з керуванням, так двоє малих дітей сиротами лишилися. От ми з чоловіком і забрали племінників до себе, не віддавати ж було нам їх в дитбудинок.
В клопотах про дітей, в клопотах з оформленням документів, я зовсім за себе забула. І тут таке диво!
Світлана говорила так натхненно, що ледь не заплакала. А в голові ц Христини крутилася лише одна думка – ця зустріч не випадкова, це вищі сили дають їй підказку.
Ввечері вона мала серйозну розмову з чоловіком.
– Давай, хоч підем подивимося, – запропонувала Христина.
– Я не проти, можна спробувати, – тихо відповів Борис.
На наступний день Христина з Борисом поїхали в дитячий будинок, що був у них в місті. По дорозі вони заїхали в торговий центр і купили іграшки, книжки, цукерки.
На вигляд строга директорка пояснила молодим людям, що їм не варто давати дітям надію, якщо вони не впевнені, тому краще нічого не говорити, а просто погратися з дітьми кілька хвилин і піти.
В кімнаті було шумно, та галаслива малеча відразу заспокоїлася, коли побачила гостей. Борис підійшов до гурту дітей і став роздавати їм подарунки і солодощі. Усі діти раділи і дякували.
Але Христина помітила, що один світловолосий хлопчик був осторонь, і цукерки та машинки його не цікавили, він пильно вдивлявся в вікно.
– А ти чого тут стоїш? – запитала його Христина. – Так можна всі подарунки пропустити.
– Я батьків чекаю. Я точно знаю, що вони по мене приїдуть, – по-дорослому відповів п’ятирічний хлопчик і зиркнув на Христину так, що аж в саме серце пройняло.
– Як тебе звати?
– Матвій.
“У нього зелені очі, такі як у мене…” – Христина не вагалася, коли приймала рішення.
Через два роки Христина випадково в парку зустріла Світлану.
– Який місяць? – запитала Світлана, коли побачила округлий животик Христини.
– Восьмий.
– А кого чекаєте?
– У мене буде сестричка, – радісно відповів Матвій.
– Так, синку, скоро наша сім’я стане більшою, – радісно додала щаслива Христина.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
