– Навіщо ти про гроші завела розмову, мамо? Ми ж так добре сиділи. А тепер батьки Сергія образилися, не скоро в гості прийдуть. Мамо, ми ж уже єдина рідня, ну які рахунки можуть бути між рідними людьми? – картає мене донька.
– Юля, якби це були копійки, я б нічого не сказала, але мова йде про 100 тисяч гривень. Свати мені за великим рахунком ніхто. Чому я маю їм дарувати такі гроші? – кажу.
– Назар Іванович подарував нам машину, хіба цього мало? – ніяк не може заспокоїтися донька.
– А я вам квартиру дала, і це речі не до порівняння, – обірвала я її на півслові.
Я і справді вважаю, що це вже занадто. Тому і згадала сватам про борг, коли ми разом у наших дітей на свята за столом сиділи.
Якби це і справді були якісь невеликі гроші, то інша справа – поставила б крапку і забула, але мова йде про 5 тисяч доларів. Мені ці гроші з неба не впали, я їх важко заробляла, тому не розумію, чому я маю їх зараз дарувати комусь.
Дочка за ними заступається, бо хоче, щоб родині був мир і лад, вона любить свого чоловіка і не має наміру псувати з ним стосунки через якісь там фінансові непорозуміння, і я її розумію.
Але і себе мені шкода. Ми з сватами не так домовлялися. Два роки тому наші діти вирішили одружитися. Ми познайомилися, свати мені видалися хорошими, порядними людьми.
Ми з ними відразу знайшли спільну мову. Подружилися навіть я би сказала.
Я в той час ще їздила на заробітки в Чехію, і мала гроші. Дочці своїй я давно квартиру купила, навіть оформила її на неї, тому молодята відразу пішли жити у своє.
Велике весілля ми не робили, зробили вечірок для самих рідних, вийшло на 50 осіб з обох сторін.
Перед одруженням наших дітей мені зателефонувала сваха і попросила, щоб я їй позичила 100 тисяч гривень. Вони вирішили освіжити ремонт в своїй квартирі.
Сваха запереживала, що родичі, з якими вони давно не бачилися, приїдуть і хочеться прийняти їх як належить.
У сватів і справді хоч і чисто було, але ремонту їхня квартира не бачила років 20.
Я без зайвих думок позичила їм 5 тисяч доларів, бо мала ще відкладено щось, сваха пообіцяла, що максимум за рік мені ці гроші повернуть. Про ніякі розписки я тоді навіть не думала казати, боялася їх образити цим.
Але минуло вже два роки, а вони мовчать, навіть не згадують, що мають борг переді мною.
І я постійно мовчала, бо якось незручно було починати цю розмову, не хотілося псувати стосунки з новоспеченими родичами. Та й я сподівалася, що от-от борг мені повернуть.
На свята діти нас до себе запросили. Сват став за столом хвалитися, що вони молодятам машину подарували.
Мені було не то смішно, не то прикро. Подарували називається? У свата була стара машина, і він час від часу дає її своєму сину. От і все.
Я не витримала, і запитала за столом при всіх, коли вони мені гроші збираються повернути. І це дуже сватам не сподобалося.
– Які ще гроші? Ми машину молодим віддали, – нагадала ображено сваха, встала з-за столу і пішла. Сват пішов слідом за нею.
А донька мене стала картати, що я не права, і не треба було згадувати про борг, бо ми тепер родичі.
Але я так не вважаю, я ж за своє опімнулася. До того ж, я вже перестала їздити на заробітки, то гроші зайвими для мене не будуть.
Та й зрештою, зичили – треба повертати. Ну хіба ж не так? Це надто велика сума, щоб подарувати її людям, які мені за великим рахунком ніхто.
А яка ваша думка? Мені варто пробачити борг сватам, чи вимагати повернення грошей за будь-яких обставин?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
