Не так давно переїхали ми з чоловіком Данилом в нову квартиру, нарешті за стільки часу змогли купити власне житло, про яке мріяли так багато років – хай не в новобудові і зовсім маленьке, але своє власне житло, зараз це розкіш.
Сусідів своїх ми ще зовсім не знали, але стала до нас заходити одна старенька бабуся, така спокійна та непоказна: одягнена бідно, але чистенько.
Грошей, до слова, бабуся ніколи не просить ні у нас, ні у інших людей, тільки цукру може попросити, цибулину якусь або жменю крупи. Звичайно ж, ми ділимося, чим маємо, а вона дивиться на нас і каже: “Яка ви гарна пара, бережіть себе, дорогенькі. Діти ваші виростуть, підуть своєю окремою стежкою життя, а ви один для одного залишитеся рідними та близькими завжди! Це я не вберегла те, що мала! Тепер все життя шкодую про ту помилку, яку зробила у свої молоді роки. Варто було вчинити інакше”. З вологими очима візьме кульок з якимись смаколиком, щиро дякує за все і просто йде.
Незручно було її запитувати – що в житті у неї такого сталося, але інші сусіди розповіли нам історію її життя. Тому я старалася більше про це з сусідкою не говорити.
У цієї жінки немолодого віку була колись давно велика та хороша сім’я: вона, чоловік її і троє діток. Жила раніше вона в іншому під’їзді, в трикімнатній квартирі. Характер мала досить непростий: своїм чоловіком вона була постійно незадоволена, а з дітей дуже шанувала, в усьому їм догоджала, називала їх своєю надією і опорою на схилі літ, таке враження, що лиш ними жила.
Чоловік цієї сусідки був ще й дуже працьовитою та хорошою людиною, це всі люди бачили і знали – працював в ремонтній майстерні, та ще й постійно підробітки різні брав, щоб заробити якусь копійку на свою велику сім’ю: щось завжди лагодив сусідам. Брав лише за роботу гроші завжди. Всі гроші ніс лише в сім’ю ніс, дружині віддавав.
А сусідка, замість того, щоб берегти чоловіка, який був до неї таким добрим та турботливим, вона про нього пліткували всім сусідам, причину завжди знаходила, постійно одні претензії та невдоволення, все не так і все не те.
Знайомі та рідні говорили, щоб вона подивилася на свого чоловіка по-іншому, адже він дуже добра людина, але вона відповідала, що діти – це для неї золото, а з чоловіком не пощастило, вічно щось не те зробить, йому ще щодня потрібно речі брудні прати і їсти багато готувати, бо поїсти він любить добре, їсть найбільше за усіх.
До слова сказати, бабуся ця у ті роки майже не працювала, тільки дітьми лише займалася, сиділа завжди вдома. А все дякуючи тому, що чоловік гроші для сім’ї заробляв і вони добробут мали в домі і ніколи ні в чому не відмовляли собі. Одного разу її чоловік пішов, залишивши її і сім’ю, адже дружина настільки його вже втомила, що навіть спокійна та толерантна людина не хотіла б вислуховувати таке щодня. Але вона гордо розповідала усім, що це вона його вигнала, а сама пішла працювати поштаркою.
Роки минали, діти її виросли, син поїхав далеко на заробітки, ніхто більше його не бачив, він десь далеко влаштував своє життя, кажуть люди, що влаштувався добре, та до матері він не телефонує вже давно. Дві молодші дочки вважали за потрібне продати батьківську трикімнатну квартиру, поселити маму в маленькій однокімнатній квартирі, розділити між собою решту грошей і теж помахали мамі ручкою: вони обидві вийшли заміж, далеко від неньки живуть, а, судячи з усього, про маму теж не згадують зовсім.
За багато років сусіди бачили пару раз її дочок, але багатства ці візити сусідці не додавали – вона так само ходила і просила у сусідів їжу, пенсія у неї дуже маленька, мінімальна, діти не допомагають їй абсолютно нічим. Аж тепер, коли минуло чимало років, вона з теплотою згадує свого чоловіка, але де він – вона толком не знає. Каже, що чула, що у нього інша сім’я, дуже хороша дружна, там його дуже цінують.
Почувши цю історію, я все частіше поважаю та ціную свого чоловіка, шкодую і бережу його, стараюся, щоб він відпочив зайвий раз, адже не даремно люди говорять, що жінка може бути гарною господинею лише тоді, коли поруч з нею хороший чоловік. Бувають суперечки, але ми швидко миримося і все пробачаємо одне одному.
У нас росте син та дочка, і я точно знаю – якими б вони не були хорошими, але у них буде своя, окрема сім’я, своє власне життя, а ми залишимося вдвох з чоловіком до кінця своїх днів разом: лише він і я. Не через чашку води, а щоб не було такої самотності, як у нашої немолодої сусідки, та й любов треба зберегти. Я розумію, що на дітей особливо сподіватися не варто на старості років, щоб не розчаровуватися потім. Адже життя непередбачуване і ще не знати, чи вони допомагатимуть, де вони будуть, а хороший чоловік завжди поряд з тобою.
Фото ілюстративне.
