— Нарешті моя Катерина вирішила заміж вийти, уявляєш? — з помітною гордістю, змішаною з полегшенням, поділилася зі мною моя знайома Людмила. — Ми з мамою вже почали думати, що вона так і залишиться сама; все-таки тридцять вісім років — вік серйозний. Але, ні, днями вона ошелешила нас цією новиною! Знайшла собі чоловіка, який відповідає її високим стандартам. Вони вже планують пишне весілля: сукня, каблучки, банкет у дорогому ресторані, все за протоколом. А після церемонії на них чекає весільна подорож.

— Весілля — це просто чудово! Справді радісна подія! Ваша мама, мабуть, неймовірно щаслива? Вона ж так довго про це мріяла, — відповіла я, щиро дивуючись різкій зміні у житті Катерини.

Людмила, моя знайома, зітхнула, і її тон став більш стриманим, майже таємничим.

— Тут така справа, ти знаєш, ми з мамою поки що не вирішили, чи варто радіти беззастережно. Річ у тім, що її наречений, Данило, виявився чоловіком із дитиною.

— Послухай, це не має дивувати, — зауважила я, намагаючись бути максимально об’єктивною. — Було б дивно, якби сорокарічний чоловік не мав дітей. Йому ж не шістнадцять, він, як ти сказала, майже ровесник Каті.

— Так, я розумію, що йому не шістнадцять, і навіть не двадцять п’ять. Йому під сорок. Але нюанс у тому, що дитина мешкає з ним постійно. Матері хлопчика, на жаль, не стало кілька років тому. Синові, Павлу, вісім років. У них є няня, яка працює в родині майже від самого народження Павла. Бабуся, мати Данила, іноді забирає онука на вихідні, раз-два на місяць. Але більшість часу дитина проводить із батьком! Ось така ситуація. Наша Катерина має стати справжньою мачухою. Ти можеш собі це уявити?

Мені, чесно кажучи, було дуже важко уявити цю картину.

Сестра Людмили, Катерина, відома в нашому оточенні своєю непохитною позицією щодо дітей. Вона їх не любила, не любила ніколи і не соромилася цього.

На своїх подруг, колишніх однокласниць чи колег, які з головою поринули у батьківство, Катерина завжди дивилася з почуттям глибокої жалості та відвертої переваги.

Вона була щиро переконана, що ці «замотані матусі», які бігають між садками, поліклініками та гуртками, десь у глибині душі заздрять її вільному життю.

І вона мала рацію — Катерина справді мала чим пишатися.

Вона була стрункою, доглянутою, бездоганно стежила за собою, регулярно займалася дорогим спортом і вела винятково цікаве життя, сповнене подій.

Катерина успішно будувала кар’єру у сфері міжнародного консалтингу, добре заробляла, встигла купити власну двокімнатну квартиру у престижному районі, володіла чудовим автомобілем, і щорічно їздила відпочивати за кордон.

Вона неодноразово заявляла:

«Я б не змогла провернути все це, якби у мене на руках була хоча б одна дитина».

І вона була абсолютно впевнена у своїй правоті.

Її перевага над ровесницями полягала саме в її необтяженості.

Їй не потрібно було поспішати з роботи в садок, не треба було просити відпустку через дитячу хворобу, пропускати важливі вечірні наради чи постійно телефонувати няні, щоб перевірити, як справи.

Катерина була легка на підйом, могла миттєво вирушити у позапланове відрядження чи спонтанну відпустку, і, що найголовніше, вона належала лише самій собі.

«Моє життя належить мені. І так буде завжди, тому що народжувати дітей я не буду.

Це надто важка праця, яка забирає все твоє життя. А коли ж мені жити для себе?» — цю категоричну заяву Катерина озвучила рідним ще у віці двадцяти років.

Тоді її мати, Наталія Павлівна, лише відмахнулася:

«Та годі, Катюшо, ти ще сто разів передумаєш, коли зустрінеш справжнє кохання».

— Ніколи не передумаю, ось побачиш! — з гордо піднятим підборіддям відповіла донька.

І вона справді не передумала.

На підтвердження своєї позиції Катерина демонструвала повну байдужість навіть до своїх найближчих родичів.

Людмила, її сестра, має трирічну доньку Аліну. Але Катерина не відчувала до племінниці якихось особливих, теплих почуттів.

В неї ніколи не було ініціативи взяти дівчинку на руки, погратися з нею, чи, тим більше, привезти в подарунок іграшку, яку б дитина по-справжньому оцінила.

І це було не від жадібності, а від глибокого незнання дитячого світу.

Катерина почувалася в дитячих магазинах, як «не у своїй тарілці».

Вона поняття не мала, що можна купити трирічній дівчинці, і не мала жодного бажання вникати у цю тему. Дитячий світ був для неї чужим, незрозумілим і абсолютно нецікавим.

Людмила, з часом, змирилася з цим. Вона зрозуміла, що її сестра, Катерина, просто людина, якій діти не цікаві в принципі.

«Ну, ось така вона людина, — думала Людмила. — Вона так сама хоче жити, так і живе, як вважає за краще. Я не маю права її судити».

Але тепер, через п’ятнадцять років після її категоричної заяви, Катерина виходить заміж за чоловіка, у якого є восьмирічний син, що живе з ним.

Це було геть щось особливе.

— Хм. А як вона сама це собі уявляє? — запитала я Людмилу, намагаючись усвідомити цей поворот. — Адже дитина, Павло, тепер житиме з ними постійно, у їхньому спільному домі. Це не візити раз на місяць.

— Я їй це питання теж поставила, — відповіла Людмила. — І вона дала мені просто дивну відповідь. Катя заявила, що не збирається займатися дитиною!

Я ледь не впустила чашку.

— Ти уявляєш? Вона каже, що дитина її чоловіка буде повністю на відповідальності свого батька, Данила. У хлопчика в квартирі, куди вона переїжджає, є своя окрема кімната. Він ходить до школи, відвідує багато гуртків. Няня, яка з ними багато років, знає все про його розклад, харчування, успішність. Няня зустрічає його зі школи, годує, стежить за виконанням домашніх завдань. Якщо виникають якісь питання, є Данило, а в крайньому разі — бабуся, яка мешкає за містом.

За словами Катерини, вони будуть перетинатися з Павлом лише за вечерею, та й то, не завжди, якщо у неї робочі зустрічі чи тренування.

— Тобто, вона розглядає його як сусіда по квартирі, а не як члена сім’ї?

— Саме так. Я запитала її: а чи вона взагалі знайома з дитиною? Катя сказала, що знайома на мінімальному рівні: «Павло — це Катерина, Катерино — це Павло. Катерина тепер буде жити з нами».

Я, чесно кажучи, не знаю, як у них все це вийде, і, найголовніше, навіщо їй це все потрібно.

Але зараз Катерина сповнена надзвичайного оптимізму і абсолютно не бачить проблем у такій моделі співжиття.

Вона впевнена, що дитині гірше не буде, він нічого не втрачає, оскільки в нього є стабільний батько і няня, до якої він звик.

Катерина навіть навела свій аргумент:

«А як жінки з дітьми заміж виходять? Вони насамперед шукають чоловіка собі, а не тата дитині. Я шукаю собі чоловіка, а Данило сам відповідає за свого сина».

— Ну, з цим її аргументом можна було б і посперечатися, — зауважила я, відчуваючи внутрішній протест. — Все ж таки, коли жінка виходить заміж із дитиною, вона зазвичай шукає партнера, який буде готовий хоча б до мінімальної участі.

— Звичайно, бувають і винятки, — погодилася Людмила, — але в основному вона права. І мало хто з чоловіків щиро зацікавлений у вихованні чужої дитини, особливо якщо своїх дітей немає.

— Катерина — не погана людина, — підсумувала я. — Але, зважаючи на її характер і життєві переконання, їй потрібен був чоловік без дітей, або, принаймні, такий, чиї діти жили б зі своєю матір’ю. Адже таких чоловіків багато. Треба ж було їй закохатися саме в такого чоловіка з дитиною? Це якесь протиріччя її життєвому кредо.

Рішення Катерини було глибоко вкорінене: вона прагнула контролю.

Її кар’єра, її фінанси — усе було під її залізним контролем.

Діти, на її думку, є абсолютним хаосом, який руйнує цей контроль.

Виходячи заміж за Данила, вона створила ілюзію контрольованого материнства: вона отримує чоловіка, сімейний статус і соціальне визнання, але мінімізує вплив дитини на її життя до рівня «сусідства».

Вона вважає, що оскільки Павло має няню та окрему кімнату, її простір і свобода не будуть порушені.

Але життя, як показує досвід, завжди вносить свої корективи.

Дитина — це не меблі, і її присутність не може бути ігнорована.

По-перше, територіально: Катерині доведеться жити в тому самому просторі, що й восьмирічний хлопчик, який навчається в школі, грає, шумить, хворіє.

Рано чи пізно, няня матиме вихідний, або захворіє, або звільниться.

У ці моменти Данило звернеться по допомогу до найближчої дорослої людини — до дружини. І тоді ілюзія “незалученості” зруйнується.

По-друге, емоційно: Данило, її чоловік, любить свого сина.

Його увага, час і ресурси будуть постійно спрямовані на Павла.

Катерина, звикши бути єдиним центром уваги у стосунках, може зіткнутися з ревнощами до часу, який Данило проводить із сином.

Її холод, який вона виховала в собі для досягнення кар’єрних успіхів, може зіткнутися з природними батьківськими обов’язками її чоловіка. Це може стати головною причиною конфліктів.

По-третє, соціальна роль: Катерина неминуче стане мачухою в очах оточуючих: родичів Данила, батьків однокласників Павла, друзів.

Від неї очікуватимуть мінімальної, але емоційної участі.

Холодність і відстороненість, яку вона демонструє, можуть бути сприйняті як ворожість, що може зіпсувати стосунки з Данилом, який не потерпить, щоб його синові було некомфортно.

Катерина вийшла заміж не просто за чоловіка.

Вона вийшла заміж за усталену сімейну структуру, в якій вона збирається зайняти непередбачувану, пасивну, але все ж таки ключову роль.

Її спроба уникнути всіх обов’язків, ймовірно, буде успішною лише до першої серйозної кризи: хвороби Павла, звільнення няні, або ж просто емоційної потреби чоловіка розділити батьківський тягар із дружиною.

Ця ситуація особливо контрастує з долею її сестри Людмили, яка, хоч і “замотана” дитиною, але живе повним життям.

Катерина зробила кар’єру, але на порозі сорокаріччя, вона, здається, нарешті усвідомила, що особиста свобода і професійний успіх не є повноцінною заміною самотності.

Їй потрібен чоловік, потрібна сім’я, і вона готова закрити очі на присутність дитини, якщо може зберегти свою уявну свободу.

Весілля, подорож до Італії, ресторан — це тріумф її особистих досягнень.

Але справжнє випробування почнеться тоді, коли вони повернуться додому і почнеться рутина з восьмирічним хлопчиком.

Катерина, яка все життя вважала, що жінка має шукати чоловіка тільки для себе, тепер зіткнеться з реальністю.

Дитина — це не просто «додаток» до чоловіка; це наріжний камінь його життя.

І якщо Катерина не зможе знайти хоча б мінімальний емоційний міст до Павла, її шлюб, швидше за все, повторить долю багатьох невдалих історій, де мачуха не змогла прийняти чужу дитину.

Людмила, спостерігаючи за цією ситуацією, лише хитала головою.

Вона любила сестру, але інтуїтивно розуміла, що Катерина заходить у якусь безвихідь, збудовану її власними непохитними переконаннями. Їй треба було б знайти чоловіка, чия дитина живе далеко.

Але Катерина знайшла чоловіка, чий син потребує постійної присутності.

І тепер їй доведеться або переступити через себе і почати вчитися любити чужу дитину, або приректи свій шлюб на неминучий конфлікт через гордовите відсторонення.

Людмила лише сподівалася, що любов до Данила виявиться настільки сильною, що зможе зруйнувати високі стіни егоїзму та ілюзії, які Катерина будувала навколо себе протягом майже двох десятиліть.

Інакше ціна її пізнього щастя може виявитися непомірно високою.

А ви як вважаєте, чи буде щасливим такий шлюб? Чи права Людмила, яка шкодує дитину і не хоче, щоб сестра виходила заміж?

Фото ілюстративне.