Софія, тримаючи дві масивні, незручні сумки з продовольчими запасами, повільно долала сходинки багатоквартирного будинку.

Кожен її крок відлунював болісним нагадуванням про те, що ліфт знову стоїть, а їй необхідно піднятися на свій четвертий поверх.

Обважнілі пакети, наповнені добірними овочами, крупами та м’ясом, здавалося, важили більше, ніж вона сама.

Жінка подумки перебирала скрупульозно складений перелік домашніх справ, які потрібно було завершити цього вечора.

Сюди входило: приготування вечері, завантаження посудомийної машини згідно з інструкцією, детальне протирання глянцевих поверхонь у вітальні та перевірка розкладу доньки на завтра.

Усе мало бути досконалим і підпорядкованим ідеальному порядку.

Раптом вона підвела погляд і помітила, що зупинилася на прольоті між першим та другим поверхами.

— Тільки другий поверх, — зітхнула вона, відчуваючи, як піт проступив на скронях, а ноги затремтіли від втоми. — Ще два, і порядок буде встановлено.

Софія жила за правилом двох: два рази на тиждень генеральне прибирання, два метри вільного простору навколо меблів, дванадцять пунктів у щоденному планері.

Продовжуючи підйом, вона знову заглибилася у свої думки про контроль, як раптом її вирвало з роздумів різке, несподіване зіткнення.

На неї буквально налетів чорний вихор — величезний, доброзичливий пес, на ім’я Гектор, що належав сусідам.

Масивна тварина з неймовірною силою мало не збила Софію з ніг, а потім підійшла до ніг і подивилася лагідними очима.

— Гав! — радісно пролунало вітання від Гектора, чий хвіст відбивав шалений ритм об стіни сходової клітки.

— Марко, негайно забери його від мене! — сказала Софія, ледь утримавшись на ногах від цього несподіваного, надмірно емоційного привітання.

— Вибачте, тітко Софіє! — підліток Марко, господар пса, натягнув повідець, але Гектор не поспішав підкорятися. — Ви ж знаєте, як сильно він Вас обожнює.

— Знаю, — відгукнулася Софія, відштовхуючись і намагаючись боком протиснутися повз чорну, волохату гору, яка так щедро поширювала свій запах і шерсть.

Нарешті діставшись своєї квартири, жінка відчула неймовірне полегшення.

Вона штовхнула двері, зайшла всередину і з гучним стуком опустила важкі пакети на підлогу.

У квартирі панувала тиша.

Чоловік, Олег, сьогодні затримувався через терміновий робочий виїзд, а донька, Дарина, ще не повернулася з тренування.

Без інших членів сім’ї простір здавався ідеальним, але водночас занадто порожнім.

Софія мимоволі згадала зустріч із Гектором. Вона не могла не посміхнутися.

Щойно пес відчував її присутність, він нісся навпростець, змітаючи все на своєму шляху, доки не добирався до її обличчя, щоб залишити на ньому свій мокрий слід.

За ці два роки вона б мала вже звикнути.

Вона не була людиною, яка не любила тварин, але тримати їх у власному домі. Це було понад її сили.

Софія боялася навіть уявити, скільки бруду, слини та шерсті залишалося б від домашнього улюбленця.

— Треба ж, йому вже два роки, — пробурмотіла Софія, прямуючи до кухні.

У раковині стояла гора брудного посуду. Знову Дарина не помила.

Цей маленький акт нехтування знову загрожував порушити її ідеальний порядок. Вона нахмурилася.

Тільки-но вона ввімкнула воду, щоб упоратися з безладом, на її телефоні пролунав сигнал повідомлення.

Софія відкрила месенджер. Її давня подруга надіслала їй милу картинку: зображення двох смугастих кошенят з білими лапками, із побажанням гарного вечора.

Молода жінка здивувалася.

Вона пригадала, скільки разів цього дня їй траплялися зображення чи образи смугастих котів.

На роботі: У її колеги в офісі на робочому моніторі була встановлена заставка — фотографія смугастого кота.

Повертаючись з роботи, вона бачила нове, яскраве графіті на стіні сусіднього будинку — стилізований смугастий кіт, що сидів на даху.

Вранці, чекаючи на світлофорі, вона помітила дівчинку, яка несла в переносці двох маленьких смугастих кошенят.

Навіть у журналі, який вона гортала, чекаючи на свою чергу в магазині, на сторінці з інтерв’ю відомого дизайнера було зображено його смугастого кота, що сидів на вінтажному кріслі.

Вона згадала, що навіть на светрі, який вона купила для Дарини минулого тижня, був вишитий малюнок, що нагадував смугастий візерунок.

— Дивно, — промовила Софія, відклавши телефон.

Вона почала займатися прибиранням у своїй і без того ідеально чистій квартирі, але тема смугастих котів не виходила з її голови.

Це було схоже на нав’язливий, але м’який сигнал, який вона не могла ігнорувати.

Вона намагалася заглушити його скреготом чищення посуду і звуком пилососа, але відчуття синхронії залишалося.

Невдовзі з тренування повернулася Дарина.

Зазирнувши на кухню і побачивши матір, вона винувато посміхнулася.

— Мамо, ми так поспішали, — Дарина замовкла, помітивши відсторонений, задумливий вигляд матері. — Мамо, у тебе все гаразд?

— Думаю про смугастих котів, — відповіла Софія, витираючи стіл.

Дарина з неприхованим занепокоєнням подивилася на неї.

Скільки б вона не благала батьків завести кошеня чи цуценя, мати завжди була категорично проти, вважаючи тварин джерелом хаосу, бруду та порушенням ідеального порядку.

І ось тепер цей глибокий, загадковий погляд і слова про “смугастих котів”.

— Завтра о другій годині у мене виступ на кваліфікаційних змаганнях, — нагадала Дарина. — У тата чергування.

— Я обов’язково приїду! — посміхнулася Софія, рішуче відганяючи від себе думки про дивні візерунки та знаки. — О другій годині. Я буду там, щоб побачити твій успіх. Це дванадцяте, найважливіше змагання.

Настав наступний день.

Софія вийшла з будівлі, де працювала.

На вулиці сіяв дрібний, пронизливий осінній дощ. Холодний вітер холодив обличчя, а небо було кольору мокрого асфальту.

Жінка поспішно обходила калюжі, кваплячись до свого автомобіля, який стояв на парковці.

Вона зробила лише кілька кроків, як раптом почула пронизливі, жалібні крики, що змішувалися з глухим гавкотом.

В ту ж мить щось стрибнуло на її біле, ідеально чисте пальто.

Софія, ніби спостерігаючи за собою збоку, бачила, як мокрий, брудний клубок шерсті з останніх сил дряпається по дорогій тканині на ній.

Вона інстинктивно, механічно, притиснула до себе це непізнане, жахливо забруднене створіння, і лише потім обернулася.

Вона побачила зграю собак — чотири великі, брудні, які голосно гавкали. Вони не наважувалися підійти до людини, але їхня лють була відчутна на відстані.

— Біднятко! — вигукнула Софія.

Весь її внутрішній світ, її захоплення чистотою та порядком, миттєво зруйнувався. Усе, що було важливим — її біле пальто, її ідеальний графік, її запланований візит на змагання доньки о другій годині — зникло. Залишився лише примітивний інстинкт порятунку.

Притискаючи до себе мокрий, тремтячий клубок, вона швидко сіла в машину і зачинила дверцята, відмежовуючи себе від гавкоту зграї.

Коли вона відсторонила кошеня, то помітила на своїх руках червоні плями.

Їй стало сумно. Цей малюк дивом залишившись живим.

— Тримайся, крихітко, — однією рукою Софія міцно пригорнула кошеня, а іншою, що тремтіла, швидко завела двигун. — Обіцяю, усе буде добре.

У відповідь кошеня тихо-тихо замуркотіло, зігріте несподіваною добротою.

Софія відчула незвичне, тепле відчуття, що розлилося по її душі від цих ледь чутних звуків.

Це було щось справжнє, живе, щось, чого не могла дати жодна ідеально прибрана квартира.

На годиннику було рівно чотирнадцята година (друга дня).

Софія глибоко зітхнула, усвідомлюючи, що порушила найважливіше — обіцянку, дану доньці.

Але як вона могла залишити нещасне кошеня без допомоги? Це було справжнє диво, що залишився цілим, зустрівши її.

Вона нервово ходила приймальним відділенням ветеринарної клініки, куди спішно доставила свою знахідку.

Хвилини тягнулися повільно, лише посилюючи її занепокоєння за крихітне життя.

Відвідувачі клініки кидали на молоду жінку дивні погляди — вона була в дорогому білому пальті з величезною брудною плямою.

Але Софія нічого не помічала.

— Ви доставили кошеня? — до Софії звернулася фахівець, енергійна жінка середніх років.

— Так, — здригнувшись, відповіла Софія, зчепивши руки в молитовному жесті. — Як там нещасний малюк?

— У нього трішки пошкодження, він втомлений, але загалом він дуже міцний хлопчик, — посміхнулася ветеринар. — Ви його залишите у нас?

— Залишити? — перепитала Софія, лише в цей момент усвідомлюючи, що кошеня бездомне. — Ні-ні. Що ви. Як можна!

— Добре, тоді оформіть документи, і зможете забрати його додому, — жінка зібралася йти, але обернулася: — І придумайте йому ім’я.

Дізнавшись, що нічого поганого життю кошеняти немає, Софія відчула неймовірне полегшення, її настрій піднявся.

Вона ледь не наспівувала від радості, коли прийшла адміністраторка для заповнення паперів.

— Необхідно зробити паспорт, — дівчина питально подивилася на новоспечену власницю. — Як назвати постраждалого?

— Тайгер (Тигр), — відповіла Софія. Через бруд вона помітила його чіткі смугасті візерунки. Це було ім’я, що відбивало його тигрячу волю до життя.

Раптом пролунав різкий голос, і до приймальні зайшла Регіна Аркадіївна — колоритна, яскрава пані.

— Ви можете залишити її собі! — прошипіла вона до молодого ветеринара, що стояв у кутку. — Ця кішка мені не потрібна, віддайте комусь!

— Регіно Аркадіївно, ми не можемо ось так просто будь-кому! — намагався переконати жінку фахівець, тримаючи на руках смугасту кішку.

Дама голосно кричала у відповідь, але Софія не чула слів.

Її увагу привернула нещасна кішечка, яка не потрібна своїй власниці через якісь власні, незрозумілі міркування.

Це була та сама смугаста кішка. Знову дві смугасті тварини.

— Я ще раз повторюю, мені не потрібна вона!

Софія здригнулася від крику. Вона відчула приплив гніву, який рідко собі дозволяла.

— Як Ви можете так чинити зі своєю кішкою? — сказала вона жінці. — Ви завели тварину, прийнявши на себе відповідальність за неї! Ветеринар каже, що вона здорова. Ви не можете так говорити, що вона Вам не потрібна. Ця кішка — Ваша відповідальність!

— Марна відповідальність! — жінка зміряла Софію недобрим поглядом. — Ти на себе подивися, брудна замазура! А ще відповідальності мене вчить!

— Я заберу її! — з викликом заявила Софія, дивлячись прямо в очі Регіні Аркадіївні.

Пані поспішно покинула клініку, позбувшись “надокучливої відповідальності”.

— Ви справді її заберете? — здивовано запитав ветеринар.

— Так, це мій усвідомлений вибір, — відповіла Софія, погладивши кішечку. — Які проблеми має дівчинка?

— У неї були ускладнення, зараз їй краще, — ветеринар передав кішку новій власниці. — Але тепер їй постійно потрібний догляд.

— А-а, ось через що був увесь цей крик, — Софія міцно пригорнула кішечку. Вона зрозуміла: для жінки кішка, що не приносить користі чи прибутку, була непотрібною. — Як її звуть?

— Доля.

Закінчивши з оформленням паперів, Софії винесли кошеня.

Тайгер висох, і стало остаточно зрозуміло: він мав смугасте забарвлення з білими лапками та бантиком біля шиї.

— Ну, ось, я стала власницею двох смугастих котів, — оглядаючи своїх нових підопічних, усміхнулася Софія.

Того вечора Олег та Дарина були неймовірно здивовані, коли молода жінка з’явилася додому з двома смугастими вихованцями у переносці, яку люб’язно позичили у клініці.

— Мамо, але ж ти не любиш тварин? — вигукнула Дарина, обережно беручи на руки маленького Тайгера.

— Я не люблю безлад і бруд, які від них виникають, — усміхаючись, відповіла Софія, її голос був м’яким. — Але чи могла я залишити Тайгера і Долю напризволяще?

— Ні, звісно, ні! — вигукнула Дарина. — Мамочко, вони такі милі!

— Обережно, у Тайгера є ще трішки пошкодження, — занепокоїлася Софія, чим викликала здивовані усмішки на обличчях чоловіка і доньки.

Того вечора Софія довго переглядала онлайн-магазини, вибираючи все необхідне для нових членів сім’ї.

Вона обирала найякісніші лотки, найкращі наповнювачі, іграшки та комплекси для лазіння.

— Ти сьогодні не збираєшся спати? — зазирнувши у планшет дружини, запитав Олег.

— Ще стільки всього потрібно вибрати для них, — Софія задумливо переглядала керамічні миски, пропоновані зоомагазином. — Кераміка ж краща, ніж пластик?

Олег усміхнувся. Софія була найбільш відповідальною людиною, яку він зустрічав у житті.

До будь-якої справи вона завжди бралася з неймовірною скрупульозністю.

Навіть до хаосу, що увірвався у її життя, вона підійшла з винятковим порядком.

Колись вони мріяли про велику сім’ю, але у них народилася лише Дарина.

Тепер їхня родина стала більшою, і він був цьому невимовно радий.

Через дев’ять місяців життя Софії змінилося докорінно.

— Вони такі крихітні! — тихо прошепотіла Дарина, щоб не розбудити близнюків. — Як їх тепер розрізняти?

Софія та Олег усміхнулися, перезирнувшись.

Через кілька тижнів після того, як у їхньому домі з’явилися Тайгер і Фортуна, Софії раптово стало недобре.

Лікарі здивували сім’ю несподіваною новиною: Софія чекала дитину, вона чекала на двійнят.

Підрослий Тайгер заліз до господині на руки і голосно затарахтів, висловлюючи своє котяче задоволення.

Софія пригорнула котика, спостерігаючи, як Доля застрибнула у дитячий візочок і ретельно обнюхує його, ніби перевіряючи, чи гідний цей агрегат для двох найменших членів їхньої родини.

Молода жінка згадала, як часто на її шляху траплялися образи цифри два та смугастих котів.

Тепер вона не сумнівалася, що це була доля, яка давала їй знаки.

Софія врятувала двох чудових смугастиків.

І, ніби у подяку за її раптове і рішуче рішення покинути зону комфорту та прийняти хаос, доля обдарувала її та чоловіка тим, про що вони найбільше мріяли — великою та по-справжньому щасливою родиною.

Порядок був порушений, але життя перемогло.

А ви помічали, що тварини приносять людям щастя?

Можливо, вони таки дійсно останні ангели на землі?

Фото ілюстративне.