— Андрію, Данилкові зовсім немає в чому ходити. Стара куртка вже по швах тріщить, а на вулиці вже морози. Я знайшла непоганий варіант, сьогодні маю забрати з пошти, — Оксана намагалася говорити спокійно, хоча всередині все стискалося від передчуття чергової суперечки.

Андрій навіть не підняв очей від вечірньої газети.

— Ми ж домовлялися: до кінця кварталу — ніяких зайвих витрат. Хіба він не може доносити стару? Підший, заштопай. Навіщо викидати гроші на вітер?

Оксана відчула, як важко стає на душі.

— Це не забаганка, Андрію. Це теплий одяг для дитини. Скоро заморозки, а він у вітрівці. Що значить «зайві витрати»? Я й так рахую кожну копійку, на собі економлю, на їжі. Куди ще більше стискатися?

— Значить, погано рахуєш, Оксано. Потрібно бути раціональнішою. Ти ж тільки вчора щось притягла з магазину, я бачив пакунок.

— То були чоботи для маленької Катрусі! Старі почали пропускати воду, у дитини щовечора ноги крижані. Ти пропонуєш їй босоніж гуляти?

Андрій роздратовано відклав газету.

— Ти безвідповідальна і зовсім не вмієш планувати бюджет. У тебе вічно якісь «пожежі», які треба гасити моїми грошима. Навчи дітей берегти речі, тоді не доведеться щосезону купувати нові. Батьки гроші не на деревах збирають.

— Мені важко пояснити п’ятирічній дівчинці, чому в неї мокрі ноги, але я спробую, Андрію, — тихо і відчужено відповіла Оксана. — Просто переведи мені суму за куртку Данила.

— Я вже сказав: ресурсів немає. Вирішуй свої проблеми сама. Мені час на роботу.

Андрій пішов, ретельно загорнувшись у своє дороге кашемірове пальто.

Він завжди виглядав бездоганно, на відміну від обшарпаної однокімнатної квартири, яку вони винаймали вже одинадцять років.

Оксана залишилася на кухні.

Вона вчетверте залила окропом той самий чайний пакетик і опустилася на старий стілець, що жалібно скрипнув під її вагою.

Навколо неї панував занепад, який Андрій вперто відмовлявся помічати.

Облуплена фарба на дверцятах шафок, змішувач, що тримався «на чесному слові», старі шпалери, які вже давно почали відклеюватися від вологи.

Він забороняв будь-які оновлення.

«Навіщо витрачатися на чужі стіни? Треба терпіти і збирати», — казав він.

Але на що вони збирали — Оксана не знала.

Андрій працював фінансовим аналітиком у великій корпорації.

Оксана знала, що його дохід значно перевищує ті крихти, які він виділяв на сім’ю.

Проте всі фінанси були під його суворим контролем.

— Грошима має керувати той, хто їх заробляє. Ти свої декретні виплати та підробітки витрачаєш на дурниці, — часто повторював він.

Оксана закінчила історичний факультет, але через побут і дітей могла працювати лише віддалено — писала тексти для невеликих видань.

Працювала вночі, коли діти нарешті засинали.

Андрій вважав її працю «забавкою» і ніколи не допомагав із домашніми справами.

«Сьогодні субота, у мене законний відпочинок», — казав він, відмовляючись навіть пограти з дітьми, поки Оксана дописувала термінову статтю.

Найбільше Оксану боліла ситуація з матір’ю Андрія, Галиною Петрівною.

Чоловік ставив її у приклад при кожній нагоді.

Галина Петрівна жила в іншому районі, у старій кімнатці гуртожитку.

Андрій регулярно відправляв їй пакунки з делікатесами: елітний сир, дорога кава, закордонні солодощі.

— Андрію, навіщо ти замовляєш мамі червону ікру, коли діти місяцями не бачать фруктів? — не витримала одного разу Оксана.

Він глянув на неї так сердито, ніби вона запропонувала щось недобре.

— Моя мати виховувала мене одна в жахливих злиднях. Я зобов’язаний забезпечити їй гідну старість. А дітям вистачає того, що є. Якщо ти хочеш ікру — заробляй більше або навчися нарешті економити на порошках і милі. Маму мою не чіпай.

Галина Петрівна рідко бачилася з онуками, але під час рідкісних візитів завжди бідкалася на свою важку долю, а Андрій слухав її з побожним трепетом, ігноруючи те, що його власні діти сплять на двоярусному ліжку в кутку тісної орендованої кімнати.

До сімдесятиріччя матері Андрій готувався так, ніби це був державний прийом.

Він орендував розкішну залу в ресторані, замовив вишукане меню.

Оксана була там лише декорацією — бліда, втомлена, у сукні, якій було вже сім років.

У розпал свята Андрій підвівся для головного тосту.

— Мамо, ти все життя віддала мені. Ти терпіла нестатки, аби я виріс людиною. І сьогодні я хочу здійснити твою найбільшу мрію. Більше ніяких гуртожитків і спільних кухонь.

Він дістав із кишені оксамитовий футляр.

Усі очікували побачити там прикрасу, але Андрій витяг ключі з яскравим брелоком.

— Це ключі від твоєї нової двокімнатної квартири в новобудові. Вона повністю твоя. З ремонтом, меблями та технікою. Я все підготував.

У залі пролунали оплески.

Галина Петрівна ридала від щастя.

А в Оксани всередині щось обірвалося.

Вона відчула важкість на душі. Одинадцять років вони тулилися в орендованій «хрущовці», відмовляли дітям у взутті, їли найдешевші крупи, а виявляється — гроші були.

— Андрію, — прошепотіла вона, коли він сів поруч. — Як це можливо? Ти купив квартиру мамі? А ми? А діти, які ростуть у тісноті?

— Оксано, не псуй свято своїми меркантильними розмовами. Я відкладав десять років, взяв невелику позику. Мати на це заслужила. А нам ще вистачить часу. Та й після мами, все одно, ця квартира нашою буде. Куди ж вона дінеться?

Оксана повільно встала. Вона більше не могла дихати цим повітрям, просякнутим лицемірством.

Вона мовчки забрала дітей, одягла їх і вийшла з ресторану.

— Мамо, а ми що, не будемо їсти торт? — запитав Данилко. — Будемо, сонечко. Тільки не тут.

Вона повела їх до кондитерської за рогом. Замовила найбільші тістечка та гарячий шоколад.

Розплатилася грошима, які Андрій дав на місячний запас миючих засобів.

Вона дивилася, як діти з жадобою їдять солодке, і вперше за багато років плакала — не від жалю до себе, а від усвідомлення того, яку величезну помилку вона скоїла, дозволивши так із собою поводитися.

Через місяць Оксана подала на розлучення.

Виявилося, що Андрій оформив нерухомість на матір, а сам готувався виплачувати борги, продовжуючи економити на всьому.

Коли вона оголосила про своє рішення, він щиро здивувався:

«Ти просто думаєш про себе лише. Тобі шкода квартири для літньої жінки?».

Вона не стала сперечатися.

Оксана забрала дітей і переїхала до подруги, а згодом зняла невеличку кімнатку, почавши працювати вдвічі більше.

Минуло два роки. Вони випадково перетнулися в центрі міста.

Андрій виглядав постарілим, його колись лощене пальто втратило блиск.

Оксана ж, навпаки, розквітла.

Вона тепер працювала головним редактором у солідному видавництві, виглядала впевнено та спокійно.

— Оксано? — Андрій зупинився. — Ти дуже змінилася. Як діти?

— У дітей усе добре. Ми нарешті живемо в нормальних умовах і ні від кого не просимо дозволу на купівлю взуття.

— Оксано, я тут подумав. Мами не стало кілька місяців тому. Квартира тепер моя. Може, спробуємо знову? Заради дітей. Тобі ж важко самій платити оренду.

Оксана подивилася на нього і раптом зрозуміла, що він зовсім не змінився.

Він знову пропонував їй «зручність» замість любові та поваги.

— Знаєш, Андрію, мені вже не важко. Мені легко. Я краще буду все життя орендувати житло, ніж проведу бодай один день у твоїй квартирі, стіни якої збудовані на сльозах моїх дітей.

Вона розвернулася і пішла до своєї машини, не озираючись.

Андрій залишився стояти на тротуарі. Він поспішав: за розкладом за хвилину мав бути автобус до продуктової бази на околиці міста. Кажуть, там сьогодні акція на заморожену рибу. Гірка, правда, але якщо добре вимочити в оцті — то цілком їстівна.

Оксана сіла в машину і, хоч трималася при колишньому чоловіку, в салоні заплакала.

Що їй робити? Можливо таки варто повернутися до колишнього чоловіка заради дітей?

Фото ілюстративне.