Над старим подвір’ям київської «сталінки», де кремезні каштани вже почали вкриватися першою іржею осінньої позолоти, панував тривожний спокій.

Повітря було густим від запаху дощу та вихлопних газів з проспекту, але в самій квартирі на третьому поверсі атмосфера була значно важчою.

— Надіє, ти хоч усвідомлюєш, що без твоїх старань і моєї «копійки» це весілля перетвориться на посміховисько? — Стефанія влетіла до вітальні, не знімаючи своїх високих підборів, які залишали брудні сліди на світлому килимі. — Триста тисяч гривень! Для тебе це лише цифри на папері, а для нас — порятунок!

Надія Павлівна застигла біля вікна.

Вона не обернулася до сестри, але відчула, як серце знайомо тьохнуло.

— Які триста тисяч? — тихо запитала вона, дивлячись на те, як сусідська дитина внизу ганяє наляканих голубів.

— Ну як же! — Стефанія кинула свою дорогу сумку на антикварний столик. — Ми вже домовилися з «Замком Лева». Сорок п’ять гостей, жива музика, ікра на столах. Весь район уже обговорює, що ти, як найстарша і найуспішніша в роду, береш витрати на себе. Це ж твій єдиний племінник Данило одружується!

Надія Павлівна нарешті повернулася.

Її обличчя, вкрите зморшками втоми, здавалося висіченим з холодного каменю.

— Хто саме розпускає ці чутки? — її голос був спокійним, але в ньому відчувався метал. — Хто вирішив розпорядитися моїми грошима без моєї згоди?

— Ой, не починай цей театр! — Стефанія закотила очі. — У тебе трикімнатна квартира в центрі, пенсія від наукового інституту і ті збереження, що ти роками складала «на чорний день». А ми що? Данило ледь на оренду назбирає, Катерина на двох роботах у школі розривається. Хто, як не ти?

У коридорі почувся грюкіт дверей, і до вітальні, ледь не збивши з ніг Данила, що йшов слідом, увійшла Катерина з величезними пакетами з супермаркету.

— О, Стефко, ти вже тут! — Катерина важко вмостилася на стілець, навіть не привітавшись. — Надіє, ну що, домовилися? Банкет треба підтвердити до завтра, інакше бронь знімуть.

— Ніякого банку за мій рахунок не буде, — Надія Павлівна склала руки. — Я взагалі не розумію, чому ви вважаєте, що я маю за це платити.

— Бо ти в нас — «пані професорка», — Катерина витягла з пакета коробку з дешевим печивом і почала його хрумтіти, кришачи на підлогу. — У тебе дітей немає, онуків немає. Навіщо тобі ті гроші? У могилу з собою забереш чи державі залишиш? А Данило — твоя родина!

— Родина, яка згадує про мене лише тоді, коли треба сплатити рахунки, — Надія подивилася на племінника.

Данило, високий хлопець з вічно незадоволеним обличчям, лише знизав плечима:

— Тьотю Надю, ну що ви таке кажете? Ми ж вас любимо. Просто зараз такий час. У Соломії, моєї нареченої, батьки вже оплатили подорож на Мальдіви. Не можемо ж ми святкувати в якійсь їдальні! Соломія сказала: якщо не буде гідного ресторану, вона взагалі не вийде за мене. Сором перед подругами.

— Тоді, можливо, Даниле, тобі варто знайти дівчину, яка кохає тебе, а не ресторанне меню? — Надія сіла у своє крісло, відчуваючи, як її починає нудити від цієї розмови.

— Стривай, Надьо! — Стефанія підійшла впритул. — Ти ж не хочеш сказати, що через твою скупість хлопець залишиться без сім’ї? Це традиція! Сім’я нареченого завжди бере на себе основний стіл.

— Традиція — це допомагати тим, хто в біді, а не спонсорувати пиху ваших наречених! — Надія різко встала. — Я тридцять п’ять років працювала, відмовляючи собі в усьому, щоб мати хоч якусь безпеку на старість. А ви прийшли і вимагаєте це віддати за одну ніч шику?

— Ой, прибідняється вона! — хмикнула Катерина. — Ми ж знаємо, скільки в тебе на рахунку. Більше двох мільйонів!

У кімнаті на мить стало тихо. Тільки старий годинник на стіні відраховував секунди цієї нестерпної ганьби.

— Звідки, звідки у вас такі цифри? — голос Надії Павлівни здригнувся.

— Ну, — Данило відвів погляд. — Катерина розказала. Вона бачила твою виписку з банку.

Надія повільно перевела погляд на Катерина, вона спокійно доїдала печиво, навіть не червоніючи.

— Як ти могла її побачити? — тихо запитала Надія.

— А так! Минулого місяця ти забула папку на тумбочці, коли я заходила по сіль. Гріх було не зазирнути. Ми ж родина, у нас не повинно бути секретів! — Катерина витерла руки об свої штани. — Надіє, такі гроші! Триста тисяч для тебе — це як для мене три гривні. Тьху — і немає.

— Для вас моє життя — це «тьху»? — Надія відчула, як пальці почали дрібно тремтіти. — Ви залізли в мої папери, порахували кожну мою копійку і тепер прийшли їх ділити?

— Ми не ділимо, ми просимо! — Стефанія знову перейшла на лагідний тон, намагаючись обійняти Надію за плечі. — Ми ж хочемо, щоб на весіллі ти сиділа на почесному місці. Щоб усі бачили: ось яка тітка у Данила — справжня шляхта! Всі гості Аліниних батьків будуть у захваті.

— Гості Аліниних батьків? Тобто я маю нагодувати сорок незнайомих людей, щоб вони про мене добре подумали? — Надія Павлівна відсторонилася від сестри.

— Ну а як інакше? — Данило примружився. — Тьотю, ви ж розумієте, якщо ви зараз відмовите, то Аліна заборонить мені з вами спілкуватися. Вона дуже принципова. Скаже, що ви нас ненавидите.

— Шантаж? — Надія ледь не розсміялася. — Ти погрожуєш мені тим, що я не бачитиму тебе? Людини, яка приходить лише за грошима?

— Не ускладнюй, — Катерина втрутилася знову. — Ти ж стара, тобі скоро ліки знадобляться, догляд. Хто тебе доглядатиме? Ми! А як ми будемо це робити, якщо ти зараз Данилові життя руйнуєш?

— Догляд? Ви вже й мою старість спланували? — Надія Павлівна підійшла до своєї робочої папки, яка лежала на полиці. — Тоді подивіться на це.

Вона витягла кілька листків з печатками приватної клініки.

— Це мої рахунки за останній квартал. Операція — дев’яносто тисяч. Реабілітація — ще сорок. Курс препаратів для серця — сім тисяч щомісяця. Мені сімдесят два роки! Кожен день мого життя коштує мені грошей, які я сама заробила!

— Так медицина в нас безкоштовна! — вигукнула Стефанія. — Пішла б у районну поліклініку, там би тебе за чергою підлікували. Навіщо гроші розкидати на приватні лікарні?

— Щоб жити! — вигукнула Надія, і її голос нарешті зірвався на крик. — Щоб ходити цими ногами, якими ви зараз топчете мій килим! Ви хоч раз запитали, як я себе почуваю після операції? Хоч один з вас приніс мені склянку води, коли я не могла встати з ліжка?

Запала тиша. Данило почав уважно вивчати малюнок на паркеті, Катерина раптом зацікавилася вмістом свого пакета.

— Ми не знали, що це так серйозно, — буркнув Данило.

— Бо вам було байдуже! — Надія Павлівна кинула папери на стіл. — Ви знали тільки одне: у старої є мільйони. І ці мільйони заважають вам гуляти в ресторані!

— Надіє, не будь такою егоїсткою, — Стефанія підтиснула губи. — Ти вже своє пожила. А Данилові треба будувати майбутнє. Якщо весілля буде бідним, Соломію засміють подруги. Її батько — власник мережі аптек!

— То нехай власник мережі аптек і платить за банкет свого зятя! — Надія вказала пальцем на двері.

— Ну знаєш! — Катерина підхопилася зі стільця. — Ти просто зла, самотня жінка. Тобі шкода грошей для родини. Дивись, щоб потім не довелося покидати цей світ в порожній квартирі, де ніхто навіть двері не відчинить!

— Я краще піду в тиші, ніж у оточенні гієн, що чекають мого останнього подиху, щоб винести меблі! — Надія Павлівна підійшла до вхідних дверей і відчинила їх. — Геть звідси. Всі.

— Ви серйозно? — Данило підвівся, його обличчя скривилося від злості. — Тьотю, ви розумієте, що після цього весілля для вас закрито? Ви не побачите ні дружини моєї, ні майбутніх дітей. Я викреслюю вас із життя!

— Ти вже давно це зробив, Даниле, — сумно відповіла Надія. — Просто зараз ти офіційно оголосив ціну свого «викреслення». Триста тисяч гривень. Виявилося, я коштую для тебе саме стільки.

Стефанія схопила сумку і, проходячи повз сестру, просичала:

— Сором на весь рід. Жадібність тебе згубить. Не дзвони мені більше, коли тиск підніметься.

Коли двері нарешті зачинилися, Надія Павлівна безсило опустилася на банкетку в передпокої.

Вона чула, як у під’їзді затихають їхні обурені голоси, як грюкнули двері ліфта.

Тиша, яка раніше здавалася затишною, тепер була холодною і гострою, наче розбите скло.

Вона закрила очі. Перед нею пропливли роки.

Як вона купувала Данилові перші дорогі кросівки, як оплачувала племінниці Катерині лікування зубів, як щомісяця давала Стефанії «на комуналку», бо тій завжди бракувало, бо шкодувала свою сестру та її доньку й сина.

Вона була для них зручним банкоматом з функцією родинного тепла.

Раптом на тумбочці задзвонив телефон. На екрані висвітилося: «Соломія, наречена».

Надія Павлівна вагалася, але все ж відповіла.

— Алло, Надіє Павлівно? — голос дівчини був високим і примхливим. — Вибачте, що турбую, але Данило сказав, що ви вже підписали чек на ресторан. Я хотіла уточнити: ви ж врахували, що ми замовили преміум-декор з живими орхідеями? Це ще плюс п’ятдесят тисяч. Сподіваюся, ви не будете дріб’язковою?

Надія відчула дивний спокій. Весь біль кудись зник, залишивши лише кришталеву ясність думок.

— Соломіє, люба, — лагідно промовила Надія. — Передай Данилові, що я щойно передумала.

— Тобто? — голос дівчини миттєво став грубим.

— Тобто, що я вирішила витратити ці гроші на дещо значно важливіше за ваші орхідеї. Я купую путівку до морського санаторію в Болгарії на два місяці. А решту перерахую у фонд допомоги дітям, які справді не мають родини і частину собі на старість залишу. Бо мати таку родину, як моя — це те саме, що бути сиротою, тільки з обов’язками.

Вона вимкнула телефон, не чекаючи на відповідь.

Надія зайшла до спальні, дістала невелику дорожню сумку і почала складати речі.

Вперше за багато років вона робила це не для когось, не для поїздки до сестри на дачу, щоб прополювати її грядки, а для себе.

Вона підійшла до дзеркала і подивилася на себе. Сива, втомлена, але в очах вперше за довгий час з’явився живий вогник.

— Досить, Надійко, — прошепотіла вона сама до себе. — Ти віддала їм тридцять років свого серця. Решту часу ти залишиш собі.

Того вечора вона не готувала вечерю.

Вона замовила собі вишукану піцу з доставкою, відкоркувала пляшку ігристого, яку тримала на «особливий випадок», і ввімкнула класичну музику.

Весілля відбулося через місяць. Як вона дізналася з соцмереж, воно було скромним — у звичайному кафе, без орхідей і Мальдів.

Стефанія виставила пост про «зраду близьких», але Надія його не бачила — вона в той час сиділа на березі Чорного моря, підставивши обличчя лагідному сонцю, і слухала шум хвиль.

Вона зрозуміла одну істину: родина — це не про спільний рід.

Це про тих, хто подасть тобі руку, коли ти падаєш, не перевіряючи при цьому баланс твоєї картки.

А як би вчинили ви на місці Надії Павлівни?

Чи варто віддавати останні заощадження заради «родинного престижу», чи власне здоров’я та спокій мають бути в пріоритеті?

Чи стикалися ви з тим, що родичі бачать у вас лише гаманець?

І чому родичі в самотньої людини з’являються лише тоді, коли дізнаються, що в неї є гроші?

Фото ілюстративне.