– Невістка мені вчора дзвонить, як ні в чому не бувало! – розповідає подрузі 60-річна пенсіонерка. – Надіє Сергіївно, каже, а ви не зможете завтра приїхати, посидіти з нашим дитям, а то мене горло турбує і температура щось трохи піднялася! А я їй відповідаю – ні, Світлано, вибач, не можу, я на дачі буду, і їхати на цьому тижні в місто не планую! Одягай, кажу, маску і сиди сама зі своєю дитиною, нічого такого в цьому немає.
– Слухай, Надю, ну так теж не можна, то ж дитина маленька! – зітхає подруга. – Дитина ж у неї маленька зовсім. Щоб не захворіла! Це не жарти. Я б так не змогла сказати. Ну і потім, з такою температурою і з немовлям на руках – м’яко кажучи, важкувато їй, вони ж твої рідні. Три місяці виповнилося дитяті тільки?
– Три з половиною вже! А як можна, Оксано, скажи? Я втомилася вже бути наймичкою у дітей. Я шість років чесно намагалася подружитися з дружиною мого сина. На весілля подарувала їм велику суму грошей, з ремонтом добре допомогла. Кухню, пральну машину дорогу, диван величезний, на пів вітальні – все їм купила, всі збережені гроші потратила для них.
– Так? Це ти їм купувала все? Я й не знала того.
– Я. У них тільки поїздки по закордонах та шмотки з гаджетами на умі! Не допомагала б їм – зараз би сиділи в бетонній коробці на валізах, з розкиданими речами по хаті, бо й шафи б не мали, аби не я. Коли у неї під час того, як чекала дитину проблеми були, лікарів їм знаходила через своїх знайомих, з аналізами її бігала, в лікарню їй торби носила зі свіжою домашньою їжею. Перед випискою приїхала, квартиру прибрала, все вичистила, вимила, синові коли було цим займатися, я й вирішила допомогти. Навіть спасибі ніхто не сказав в підсумку, наче все так і має бути!
– Надіє, ну це не тільки у тебе так, ти ж знаєш! Дітьми, на жаль, все сприймається як належне.
– Це точно, як належне! І все тільки в одну сторону – від мене до них! Коли мені щось потрібно – не дочекаєшся від них ні підтримки, ні допомоги. Тут поверталася від сестри, попросила сина зустріти мене на вокзалі на машині, було багато сумок з собою, я б їх точно сама не донесла. Родичі напхали мені, як завжди, солінь, варення з собою, вони ж у нас такі хлібосольні. Так невістка таку бучу підняла, ти не уявляєш собі, як вона себе не добре повела!
– Не пустила чоловіка тебе зустрічати? Ось це так!
– Ну не те, щоб прямо не пустила. Але була дуже незадоволена. Дзвоню синові, кажу – ти зможеш мене зустріти чи ні? Він мені – звичайно, мовляв, без проблем, мамо, все влаштую. Через годину дзвонить мені Світлана і починає:
– Надіє Сергіївно, а ви не можете взяти від вокзалу таксі? Борисові з роботи доведеться відпрошуватися у начальника, це незручно якось, він там на хорошому рахунку. Поїзд приїжджає рано вранці, він поки вас забере, відвезе, там пробки, – на роботу потрапить не раніше одинадцятої, це ще якщо пощастить.
– Надіє, ну з роботи відпрошуватися – це серйозно все-таки. Він зараз єдиний годувальник сім’ї. За роботу треба триматися, начальство не злити, щоб бути дійсно на хорошому рахунку у них. Я ось свого часу відпрошуватися не любила. У нас це не заохочувалося. Просили краще заяву писати за свій рахунок. Може, і у них так?
– Оксано, вони в своєму офісі до дев’ятої вечора сидять кожен день. Ну затримається на годину вранці, подумаєш! Відпроситься. В поліклініку дитину возити відпрошується ж! Я ж не кожен день прошу! Образилася я сильно. Невістці кажу: – Ну, раз у вас такі складності, що заради матері відпроситися ніяк, звичайно, викличу таксі, і телефон поклала.
Все-таки думала, син приїде. Тим більше він сам сказав – без проблем. У підсумку виходжу я, Оксано, з вагона, у мене чотири сумки величезні кілограм по 12 і велика валіза. Подорожні абияк допомогли витягнути на перон. І ніхто мене не зустрічає! Хоч плач!
– Нічого собі, як ти подорожуєш. Явно не без нічого!
– Ну я була впевнена, що син зустріне. І родичі теж не сумнівалися ні хвилини. Я вже відмовлялася від цих банок, вони – ні в яку, казали з дітками своїми поділишся, у них у місті все куплене, а це все смачненьке та домашнє! Посадили мене в вагон, все поставили, кажуть, чого тобі хвилюватися, в столиці син забере.
– І як ти викрутилася?
– Викрутилася, звичайно, не пропала – носій підійшов, таксі викликала собі відразу. Таксист, спасибі йому, хороший хлопець, допоміг сумки до квартири дотягнути. Чужа людина, а пошкодувала мене вже давно не молоду! А син з невісткою навіть не подзвонили дізнатися, як я добралася. Згадали про мене тільки зараз, коли потреба в мені виникла! І що, я повинна в черговий раз все кидати, збиратися і бігти допомагати? Я вирішила – все, вистачить! Як вони до мене, так і я до них! Моє добро ніхто вже й не пам’ятає.
Подрузі було видно, що Надії далося це рішення важко, не просто так, адже вона постійно турбувалася про своїх дітей і любила їх, але, дійсно, останнього разу їй було дуже неприємно. Залишили матір саму зі своїми проблемами на одинці. А вона так хотіла, щоб діти так з турботою до неї ставилися, як і вона до них.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
