Я прожила з чоловіком тридцять років. Всі вважали, що мені дуже пощастило. Мій чоловік дуже заможний і ми з ним дуже добре жили. Я за ним завжди була, як за кам’яною стіною.
Мій чоловік – досить успішний бізнесмен. Я вискочила за нього в дев’ятнадцять років, з великої любові, будучи на третьому курсі педінституту. Через кілька років ми з чоловіком разом переїхали з нашого маленького містечка в столицю. Своє навчання я так і не закінчила, незважаючи на мамині сльози і вмовляння. Мій чоловік не бачив в цьому сенсу. Він як раз почав займатися бізнесом, наші справи пішли в гору і він хотів, щоб я була вдома і у всьому йому допомагала.
Я ні дня не працювала: займалася собою і облаштуванням нашого побуту, керувала домробітницею, чекала чоловіка, супроводжувала його в поїздки і на заходи і, в цілому, своїм життям я була цілком задоволена.
Єдине, що мене непокоїло, це те, що у нас не було дітей. А причина проста – чоловік не хотів, практично відмовлявся навідріз. В перші роки нашого шлюбу я намагалася вмовити його, але ніяк не виходило. Коли мені було за тридцять, я звиклася з думкою, що у мене ніколи не буде дітей. Зате у мене шикарне, насичене життя. З часом я й сама стала подумувати – а й справді, без дітей не так вже й погано. На прикладі своїх знайомих бачила, скільки з ними проблем. Ось так ростиш їх, зі шкіри лізеш, ночі не спиш, а потім… То ж я вирішила, що краще вже спокійно жити для себе …
Лихо прийшло, звідки й не чекали. Наближався мій ювілей – п’ятдесят. Зважаючи на те, що кошти мені дозволяли, на свій вік я аж ніяк не виглядала: красива, доглянута, завжди гарно одягнена.
На цей день народження я мріяла від чоловіка отримати особливий подарунок. Його справи йшли добре і він обіцяв подарувати мені новеньке авто. Я вже й усім подружкам про це розповіла.
Але за кілька днів до торжества, мій чоловік оголосив мені про розлучення. Привів додому молоду коханку, якій і тридцяти немає! А мені показав – з валізою на вихід.
Я не могла повірити, що після скількох років життя, все може ось так просто в одну мить обірватися. Його нова молода пасія чекала від нього дитину. Як же так – зі мною він категорично не бажав мати дітей.
Чоловік сказав, щоб я збирала речі і їхала до мами в село. А куди ж іще – у мене ні житла, ні роботи, взагалі нічого. Згодом виявилося, що спільно нажитого майна у нас теж немає.
Чотирикімнатна квартира в столиці, в якій ми жили, в свій час була куплена на свекруху, а потім подарована нею синові. Відповідно, я на неї претендувати не можу. І не тільки на неї, але і на заміський будинок і два автомобіля, власність на які оформлена, виявляється, теж не просто так ..
Правда, чоловік зробив широкий жест нечуваної доброти і пообіцяв мені дати певну суму грошей на перший час. Це за умови, якщо я добровільно без скандалів і затримок, підпишу документи про розлучення.
Я зібрала валізи, а що мені було ще робити. На прощання, я, все ж, вирішила запитати чоловіка, чому все так вийшло. За що він зі мною так?
Його відповідь мене ошелешила: – Бо ти, люба, старієш. Поглянь, скільки навколо молодих, гарних дівчат, які просто мріють опинитися на твоєму місці. Та й господиня ти ніяка, за все життя ти навіть ніколи не поцікавилася, де і як платять за світло і інші комунальні послуги. Я вже не кажу про те, що ти ні дня не працювала на жодній роботі. Ти мені стала не цікава.
Чоловік говорив, а у мене по щоках котилися сльози відчаю. В його словах була доля істини. В свої п’ятдесят я справді зовсім не пристосована до життя. Що мені зараз робити. Ще хоч би діти були. А так – поїду до мами… І чому тільки я її тоді не послухала… Як тепер жити, я справді не знаю.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
