Після закінчення навчального закладу є традиції влаштовувати зустрічі з однокласниками і періодично згадувати про минулі моменти дитинства і юності. Але, от чи треба на такі збори ходити ?! Це вже бажання кожного. Можливо ці спогади принесуть у ваше життя якийсь розпач, а можливо і радість.

У мене, як і у багатьох дівчаток в шкільні роки трапилася найбільше кохання. Про яке я потім згадувала в хвилини смутку і зневіри. За матеріалами

З Олексієм ми вчилися в одній школі, він був старший на рік. Побачила я цього хлопця  перший раз, і потонула в блакитних очах. Високий, спортивний хлопець справляв на всіх школярок враження, як тут не закохатися ?! Як зараз пам’ятаю – він випускник 11 класу, а я ще тільки в 10. У Олексія вже розписане майбутнє, а я ще не визначилася і пливу по хвилях.

Навіть не знаю як так вийшло, що він звернув на мене увагу! Але, через тиждень знайомства, я була готова душу віддати за те, що б він хоч частку моїх почуттів відчував до мене. Ми почали зустрічатися, все було як в казці. Я літала і звичайно мало не закинула навчання, а ось Олексій навпаки був зібраним і йшов на медаль. Весь навчальний рік ми зустрічалися вечорами і звичайно ж, він і став моїм першим чоловіком.

І ось, атестат вже отримано, і мій герой стояв на шляху до ВУЗу. Вже на носі вступні іспити, і Олексій поїхав в інше місто. Спочатку писав часто, потім все рідше. Незабаром я зовсім перестала отримувати листи. Дізналася, що батьки його переїхали ближче до сина, а навчався він в Києві.

Наше спілкування обірвалося. Я довго ридала, переживала. Найбільше непокоїла думка, що він швидше за все і не думає про мене. Сяк-так розпрощалася зі школою і вступила до медичного інституту. І почуття стали поступово притуплятися.

Час летить як стріла. Минуло 15 років. Все змінюється, і я теж. Тепер я дитячий лікар. Обожнюю свою роботу і віддаюся їй цілком. Є у мене і своя сім’я – чоловік і син. Чи любляча я дружина? Напевно ні, але мені так зручно! Він мене цінує, любить і поважає, про що ще мріяти ?! Чоловічою увагою я не обділена, тільки мені зовсім ніхто не цікавий, напевно через це, мій чоловік – це мій щит від усіх.

Як правило, я такі заходу не відвідую. За 15 років жодного разу не ходила! А тут, однокласниця вмовила поїхати до наших, запевняючи, що там буде чудово – збори учнів які закінчили 9, 10, і 11 класи. По-суті, на цей раз не тільки своїм класом збираємося, народу передбачалося багато. Орендували цілий зал кафе.

Прибули ми рівно до призначеного часу. Всі столи вже накриті, «учні» зі своїми класами.

Ми сіли за потрібний столик. Довго розмовляли, піднімали тости. Потім почалися танці. Кинулися запрошувати чоловіки своїх однокласниць. Я вже встигла перетанцювати з половиною свого класу. Сіла відпочити, як раптом мене знову взяв хтось за руку. Я обернулася – це був Олексій. Як? Голова закрутилася! Він став ще кращим.

– Привіт! Потанцюємо ?! – його питання повернуло мене до реальності і я пішла з ним танцювати.

Потім, ми весь вечір провели удвох. Базікали і посміхалися, ніби й не було 15 років за спиною. Його життя влаштоване. Є дочка. З дружиною не живуть уже 5 років.

Ми сиділи за окремим столом, не відриваючи очей один від одного, і звичайно я запитала: «Чому ти пропав?». Він відповів, що йому повідомили, що я його не чекаю. Батьки накрутили, що я вже зустрічаюся з іншим юнаком, а він їм повірив.

Потім було німе мовчання. Ця коротка мить повернула мене в той час, коли я школярка, за руку крокую зі своїм коханим і все життя ще попереду.

Ми обмінялися контактами і попрощалися. Олексій звичайно запропонував мене підвезти, він був на авто, але я сказала, що краще буде якщо доїду на таксі. Так наші дороги знову розійшлися …

Звичайно він дзвонив, і не раз. Але, я постійно уникала зустрічі, шукала привід і причину. Чому?! Напевно винні принципи, ніколи не варто повертатися туди, де був щасливий. Та й навіщо я буду руйнувати вже сформований світ навколо себе. Але все одно у мене тільки одна думка – чому він не приїхав за мною і повірив чуткам тоді, 15 років тому?!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.